Посилення феодально-кріпосницького гніту на Україні у другій половині
XVI — першій половині XVII ст.

Реферат

План

1. Зростання феодального землеволодіння

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. на українських землях спостерігався дальший розвиток міст і внутрішнього ринку. В цей час ряд країн Західної Європи вступав у період капіталізму. На внутрішньому й зовнішньому ринках зростав попит на хліб та іншу сільськогосподарську продукцію. Це підштовхувало феодалів до розширення фільварків.

На Україні виник ряд нових величезних маєтків. За «Описом землі Волинської 1528 року», наприклад, у цьому воєводстві нараховувалося понад 430 шляхетських і магнатських родин, яким належали майже всі земельні багатства Волині. А на 1629 р. у Волинському воєводстві 37 магнатів володіли 79584 димами, тобто 3/4 всіх селянських господарств.

Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, купівлі або захоплення маєтків, шлюбів, залюднення і освоєння окраїнних територій, пожалувань великих князів литовських і королів польських.

Великокнязівські й королівські грамоти стверджували права магнатів як на старі, так і на нові володіння, придбані різними способами. Так, за найбільшими на Україні магнатами князями Острозькими ще у 1507 р. було закріплено м. Чуднів, у 1508 — Турів, у 1517 — Дорогобуж і Красилів, у 1519 р. — Звягль.

Острозьким у другій половині XVI ст. належала третина (32,67%) усієї Волині, зокрема 34% Луцького і 38% Кременецького повітів. Крім того, вони мали маєтки у Литві, Малій Польщі, Білорусії, Галичині, на Київщині, Поділлі. Багатства К. К. Острозького (1526—1608) значно збільшилися, зокрема, після шлюбу його з Софією Тарновською, донькою краківського каштеляна, яка успадкувала батьківські володіння, у тому числі м. Тарнув з околицями. В кінці XVI ст. Острозьким належало 80 міст і містечок, 2760 сіл, два мільйони моргів (морг — бл. 0,7 га) землі й понад 15 тис. чиншовиків. Папський нунцій у Польщі Г. Спаноккі мав підставу писати у 80-х роках XVI ст., що князь К. К. Острозький «вважається найбагатшим і найзаможнішим господарем у цілім королівстві» і став би одним з можливих претендентів на польський престол, якби не був «схизматиком».

Найбільші воєводства Речі Посполитої кінця XVI — першої половини XVII ст. фактично поділили між собою наймогутніші магнати: Волинь належала Острозьким і Заславським, Київщина — Вишневецьким і Збаразьким.

Найчастіше великокнязівські й королівські грамоти видавалися вже на захоплені землі. Так було, зокрема, у 1553 р. з князем Ф. Пронським, який заволодів селами Чернеч-Городок, Козиничі, Бруховичі, Колки, Рудники Луцького повіту, з Т. Хоткевичем, котрий привласнив волинські села Борки, Жилиці, Костевичі, Турію, Бортники, Кобовлю і Самки з усіма людьми та їх майном. Про масовий характер загарбання земель феодалами, у тому числі шляхтою, в другій половині XVI ст. свідчить багато фактів. Наприклад, у Ковельському старостві в 1556 р. шляхті належало лише одне село, а в 1590 р. — вже 19.

Особливо швидко зростало феодальне землеволодіння після Люблінської унії 1569 p., коли Польща загарбала Волинь, Київщину й Брацлавщину. На ці землі накинулись магнати Замойські, Струсі, Жолкевські, Калиновські, Конєцпольські, Потоцькі, середня й дрібна шляхта; не відставало від них і католицьке духовенство. Захоплення земель активізувалося після сеймової постанови 1590 р. про роздачу «пустель, що лежать за Білою Церквою». «Пустелями» ця постанова лицемірно називала територію, давно вже заселену селянами й козаками. Польське й українське панство силою зброї привласнювало селянські та козацькі землі. Таким способом Струсь став господарем майже усього басейну Тікича. Там же, на Правобережжі, на Тясмині, величезні простори «придбав» Конєцпольський. На Лівобережжі Жолкевські прибрали до рук Боришпільську волость, «пустиню Горошин» і басейн Сліпорода, Потоцькі — Кременчук та Ніжинщину і т. д. У 1620 р. Сигізмунд III дав К. Вишневецькому староство Черкаське з Боровицею, Голтвою, Кропивною та іншими містами, містечками, селами й хуторами. Я. Замойський одержав Переяславське староство з містечком Яготином тощо. На Подніпров'ї серед магнатських володінь своїми розмірами вирізнялася «Вишневеччина» з центром у Лубнах.

Величезні земельні простори захопили магнати на Брацлавщині. В 1629 р. у Брацлавському воеводсті 18 магнатам належало 80% усіх селянських і міщанських дворів.

Невпинно збільшувалося церковне землеволодіння. В XVI — першій половині XVII ст. найбільшим церковним землевласником на Україні був Києво-Печерський монастир, якому належала велика кількість маєтків мало не по всій території України й Білорусії з різними угіддями: орними землями і лісами, «пустовщинами», луками, бортями, ставами тощо. Луцькій і острозькій православній єпископії належало на Волині одне місто, два містечка, 38 сіл; Володимирській єпископії — 16 сіл, містечко Квасове, Купичівська волость (з 11-ма селами), замок, рибні тоні, ліси, борті, луки і т. д. Після Брестської церковної унії 1596 р. почало зростати землеволодіння уніатської церкви. Багато земель мала й католицька церква. Лише у Волинському воєводстві вона на рубежі XVI—XVII ст. володіла 2094 димами.

2. Сільське господарство

Внаслідок розширення фільваркового господарства, з одного боку, і безперервного процесу освоєння окраїн, з другого, набагато зросла площа оброблюваних земель. Сільське господарство поширювалося на нові місцевості Східного Поділля, південну частину Київщини й Лівобережжя, на Слобожанщину. Проте розвиток окремих галузей його був неоднаковий в різних районах. Так, район найбільш розвинутого землеробства становили Белзьке воєводство, Холмська земля, частково Галичина, густо заселені місцевості з найбільшою кількістю міст, далі йшли Західне Поділля й Волинь. Тут панувало трипілля, поширювалося застосування добрива (гною та попелу), головним чином у великих і середніх маєтках. Причому удобрені грунти, як видно з Литовського статуту 1529 р., коштували вдвоє дорожче від неудобрених. У степових районах, навпаки, ще довго зберігався переліг, а в Поліссі, в тому числі на Лівобережжі, подекуди зустрічалося й вирубне землеробство.

Основним знаряддям обробітку грунту залишався великий дерев'яний плуг «з залізом», у який впрягали, залежно від характеру грунту, від двох до шести пар волів. Такі плуги застосовувалися як у феодальних маєтках, так і в селянських господарствах. У дворі Володимирської єпископії, наприклад, в 1588 р. було три плуги. На початку XVII ст. з 13 сіл (209 дворів), Зв'ягльської волості князя Острозького селяни виходили для обробітку панської землі з 69 шестиволовими плугами. Легкі сірі грунти продовжували орати сохою, в яку впрягали коня.

Асортимент сільськогосподарських культур був таким же обмеженим, як і раніше, а сорти їх — низьковрожайними. Хоч основною культурою залишалося жито, підвищувалася роль пшениці, вирощуваної здебільшого в панських господарствах і значною мірою призначеної на продаж; ціна її весь час зростала. В зв'язку з розвитком броварництва розширялися посівні площі ячменю.

Урожайність в селянських господарствах при нормальних і навіть сприятливих умовах була низькою: жита сам-три, сам-п'ять, пшениці — трохи вище. До того ж часті неврожаї дуже негативно позначалися на селянському господарстві. У фільварках, особливо великих, урожайність була вищою порівняно з селянським господарством. Ревізори Житомирського староства у 1622 р. визначили її у фільварках так: жито сам-чотири, пшениця сам-п'ять, ячмінь сам-сім, овес сам-три, горох сам-сім з половиною.

Головними технічними культурами, як і раніше, залишалися льон і коноплі. Підвищувалося економічне значення хмелю та винограду. В ряді місцевостей, здебільшого у Подільському, Брацлавському (в північній частині) і Волинському воєводствах, закладалися спеціальні хмільники. Що ж до винограду, то, за словами М. Литвина, цю культуру знали в багатьох місцях, зокрема на Київщині. Так, київський Миколаївський монастир у 1507 р. загарбав ряд виноградників у міщан.

Городи й сади були у всіх селах і містах. У Києві, наприклад, в 1571 р. налічувалося 140 городів. У фільваркових господарствах в кінці XVI — першій половині XVII ст. вирощували капусту, цибулю, часник, буряки, моркву, ріпу, редьку, боби, огірки, мак, салат, пастернак, подекуди дині й солодкий індійський корінь.

Помітні успіхи спостерігалися в тваринництві, переважно на Київщині, Волині, Брацлавщині, Поділлі й Чернігово-Сіверщині, де розводили головним чином велику рогату худобу й свиней. В гірських районах Галичини, Буковини і Закарпаття основну галузь тваринництва становило вівчарство. У передстепових і степових районах, в тому числі на Слобожанщині, значного розвитку досягле табунне конярство. За Дніпровськими порогами зростало число козацьких зимівників — скотарських господарств.

У фільварках дедалі більше волів ставили на відгодівлю. У приміських маєтках поширеним було молочне тваринництво, розведення породистих коней та овець. Трохи відставало птахівництво. Однак у першій половині XVII ст. у фільварках зустрічалися спеціальні пташники для гусей, качок, курей, індиків.

Слід відзначити також рибництво, переважно у фільварках. Найбільше рибних ставків зустрічалося на Поділлі, у Галичині, на Волині, а також у Південній Київщині. Наскільки рибництво було розвинуте, свідчить, зокрема, існування професії грабарів, які наймалися копати стави і споруджувати греблі.

Поряд з традиційним бортництвом, поширеним на Поліссі й частково в Карпатах, розвивалося пасічне бджільництво, особливо в лісостепових районах. На Поліссі, в Північній Київщині, на Чернігівщині й Волині чимала частина продуктової ренти припадала на мел і віск. Продукти бджільництва посідали значне місце в експорті.

Не втратили економічного значення й мисливські промисли, поширені в поліських, гірських, передстепових і степових районах. Хутром, особливо бобровим і куничним, сплачували натуральну данину, одночасно воно становило серйозну статтю експорту в західноєвропейські країни, Молдавію й Туреччину.

На сільському господарстві другої половини XVI — першої половини XVII ст. великою мірою позначився також неухильний розвиток внутрішнього і зовнішнього ринку.

3. «Устава на волоки» 1557 р.

Розвиток фільваркового господарства уже на середину XVI ст. привів до серйозних змін у становищі значної частини селянства. Внаслідок посилення експлуатації селян і загарбання їхніх земель зростала кількість зубожілих, недієздатних виробників; тим часом зміцнювалися зв'язки панського господарства з внутрішнім і зовнішнім ринками. Панівний клас шукав шляхів збільшення доходів від своїх маєтків насамперед за рахунок експлуатації селянства. Аграрна реформа 1557 р. великого князя литовського і короля польського Сигізмунда II Августа, відома під назвою «Устава на волоки», мала на меті вирішити це питання.

Реформу проводили у великокнязівських володіннях на території Литви, Західної Білорусії і, частково, на Україні — в Кременецькому повіті, Ратенському й Ковельському староствах на Волині (завершилася вона близько 1570 p.).

Спеціально призначені ревізори повинні були переміряти землі у всіх великокнязівських маєтках, — як великокнязівські, так і селянські, — і поділити їх на волоки — ділянки площею приблизно 20—25 га. В «Уставі» підкреслювалося, що мета реформи — заведення фільварків «при... замках і дворах наших», тобто великокнязівських.

Під фільварок відводили кращі землі, причому так, щоб була одна велика площа; під селянські волоки — гірші й на окраїні маєтку (в таких випадках селяни мусили переносити свої двори на призначене місце). Кожному селянському двору виділялося, як правило, три смуги, кожна площею в 10—11 моргів, — по одній в трьох різних полях, що дорівнювало в цілому волоці. Таким чином примусово впроваджувалась трипільна система землеробства. В тому разі, коли одна родина не могла обробити повну волоку й відбувати з неї всі повинності, дозволялося двом родинам брати в користування одну волоку й розподіляти повинності порівну.

Селянин міг прийняти виділену йому волоку або не прийняти. В останньому випадку, вже без землі, він міг перейти в іншу великокнязівську волость, у володіння іншого феодала чи до міста. Прийнявши ж волоку, він прикріплявся до неї як до наділу, а якщо тікав, то «тая земля зо всим домовством» передавалася іншій особі, збіглого ж адміністрація маєтку (війт і урядник) мусила шукати.

Орні землі й луки кожного селянського двору вимірювалися і записувалися в інвентар (реєстр). Розширяти свій наділ селянин не мав права.

Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку притягувалися селяни з семи волок, причому кожна селянська волока повинна була відробити два дні панщини на тиждень; інакше кажучи, для обробітку однієї волоки у фільварку передбачалося 14 панщинних днів на тиждень. А там, де не було панщини, селянин мусив сплатити 30 грошів на рік. Крім того, всі селяни сплачували річний чинш у середньому по 12 грошів з волоки, давали данину продуктами вартістю у 18 грошів. Нарешті, вони відбували додаткову панщину — толоки й ґвалти (позачергові спішні роботи, не пов'язані в перші часи після впровадження реформи з працею на полі), оцінені в 22 гроші. Таким чином, із 82 грошів, сплачуваних на рік з волоки, залежний селянин віддавав на феодала у формі панщини 52 гроші (63%), данини — 18 грошів (22%) і ще 12 грошів чиншу (15%).

Панщина, отже, ставилася на перше місце. Разом з тим «Устава на волоки» узаконювала старі повинності: мостову, підводну, сторожову (охорону великокнязівських дворів і замків).

Водночас було зроблено обміри всіх великокнязівських лісів і складено карти, введено спеціальну службу на чолі з лісничими. Селяни позбавлялися права користуватись лісами: їм дозволялося тільки збирати хмиз і гриби.

Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до наділів, тобто до великокнязівської власності, і повністю позбавила їх земель та права їх придбання. Селяни, отже, перетворювалися на кріпаків і мусили відбувати панщину, яка стала головним способом експлуатації, дедалі жорстокішої. Так, у першій половині XVII ст. на ґвалти й толоки стали притягувати всіх працездатних членів селянської родини, до того ж на невизначений час і для непередбачених правилами робіт, наприклад на жнива.

Господарська ініціатива селянина і право розпоряджатися своїм доходом були поступово зведені до мінімуму, бо він більшу частину робочого часу мусив витрачати на панщинні роботи у фільварку та виконання інших повинностей.

Реформа завдавала удару общинній організації селян: тепер не колектив (община), а селянська родина протистояла феодалові, якого представляла призначена ним адміністрація.

Аграрна реформа 1557 р. мала реакційний характер. Разом з тим значення її не обмежувалося великокнязівськими маєтками. Процес втягування усіх феодалів у товарно-грошові відносини спонукав їх реорганізувати своє господарство за волочною системою, яка давала їм більші можливості для розширення власної земельної площі й покріпачення селянина. Перехід феодалів до цієї системи тривав приблизно до середини XVII ст. «Устава на волоки», отже, мала загальнодержавне значення. Викликана розвитком фільваркового господарства, вона, в свою чергу, стала поштовхом для дальшого його зростання.

4. Фільваркове господарство

Сучасники при характеристиці економічного життя Речі Посполитої часто вказували на факт, який їм здавався головним і яким вони пояснювали різні явища також у сфері соціальних і політичних відносин: панство дедалі більше охоплював потяг до розкоші. Воно прагнуло придбати якнайбільше різноманітних і дорогих виробів міського вітчизняного й закордонного ремесла, перебудовувало свій приватний і громадський побут. Потреби його розширялися в міру того, як на ринку з'являлися нові товари. «Боже мій, яка розкіш проникла в цю державу! — писав відомий політичний діяч Петро Скарга (1536—1612). — Всі, від великого до малого, відкинули святу поміркованість... рідко який пан не в шовках, без шестерні коней, без лівреї [на слугах]». А щоб одержати гроші для задоволення своїх примх, пани зверталися до господарства. Розвитку його сприяли і зміни в суспільному становищі основної маси феодалів: шляхетство звільнялося від обов'язку відбувати військову службу (місце «рицарства» заступали наймані війська) й ставало «сільськими господарями». Приблизно через сто років після того, як почався цей процес, польський публіцист С. Старовольський (1588—1656) писав: «За старих часів вважалося обов'язком селянина обробляти землю, а купця — займатися міськими справами. Шляхтич же віддавався рицарській справі й безперервно воював. Тепер у нас нема вояків, ... зате є корчмарі, гандлярі і посередники... Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують волами, кіньми, вином, медом, ... рибою, ... всяким хлібом... Все, що їх піддані мають у себе для продажу, вони наказують нести на панський двір, скуповують по самих низьких цінах і відправляють до міста... Туди ж вони посилають і свої продукти». Звичайно, пани відправляли на ринок і натуральні данини, скуповували з цією ж метою у селян різні продукти, однак головна увага власників великих і середніх фільварків зверталася на виробництво товарної продукції в самому панському господарстві.

Кількість хліба, вироблюваного у фільварках районів з найбільш розвинутим землеробством, весь час зростала. У 1582 р. до панського двору (Воронецький фільварок у Володимирському повіті) селяни завезли з поля: жита — 200 кіп, пшениці — 60, вівса — 120, гречки — 80 та 15 кіп різної іншої яровини і один стіг гороху, тобто (приймаємо загалом копу за 5 пудів, а стіг — за 20 пудів) 2375 пудів хліба й 20 пудів гороху. У маєтку С. Жолкевського в с. Туринці Львівського староства, даному йому в державу, в 1570 р. налічувалося різного хліба (озимого жита, пшениці, ячменю, вівса) близько 1200 кіп, тобто близько 6 тис. пудів. Це — фільварки середнього розміру. А ось більш виразна картина. Врожай у Большівському фільварку Галицького староства становив у 1555 p.: жита — 700 кіп, пшениці — 600, ячменю — 400, вівса — 700, гречки — 200, проса — 40 кіп і гороху 1 скирда, загалом — 13,2 тис. пудів. Це, як бачимо, — великий фільварок. У Котельницькому володінні (треба думати, в кількох фільварках) Ружинського було знищено під час наїзду 10 тис. кіп збіжжя, тобто близько 50 тис. пудів. Трохи раніше, в 1608 р., у маєтку Вчорайше на Київщині під час наїзду пограбовано 11 тис. кіп різного збіжжя, тобто 55 тис. пудів. Спадкоємці магната Острозького в 1615 р. тільки в двох ключах, Констянтинівському й Степанському, мали 300 тис. пудів хліба.

Володільці таких фільварків з своїм двором і челяддю могли спожити лише порівняно невелику частину зібраного збіжжя, решта ж ішла на ринок у чистому або переробленому виді. З фільварків на ринки відправлялися великі валки з різним зерном. При цьому окремі пани виручали значні суми грошей. Так, у 1637 р. канівський староста Харленський за контрактом, укладеним на поставку до Гданська 150 лаштів (лашт дорівнює приблизно двом тоннам) жита, мав одержати 5 тис. злотих. Княгиня К. Радзівілл за відправлений у 1642 р. з своїх українських фільварків до Гданська і Торуня транспорт (81 лашт пшениці, 121 лашт гречки й 21 камінь воску) мала одержати 13 058 злотих. Відзначимо, що 26% цієї суми витрачалося на транспортування.

Приблизно така ж картина спостерігалася у тваринництві. Так, за неповними даними (1609), у маєтку в с. Вчорайшому, що належав Ружинському, було щонайменше 100 дійних корів, 60 яловок, 40 волів, 300 овець, 250 свиней, відгодованих при винницях і млинах. Молочарське товарне господарство розвивалося в багатьох фільварках Руського воєводства, на Волині, Поділлі, Київщині. Причому розводилося дедалі більше породистої худоби. Так, у маєтках Львівської єпископії в числі 222 корів було 33 породистих. Відгодівля свиней практикувалася у Топорищенському фільварку на Київщині (1584), де було 30 годованих і 70 негодованих кабанів.

Велику рогату худобу, передусім волів, гнали, як і раніше, на внутрішні й зовнішні ринки. У 1630 р. київський воєвода Я. Тишкевич відправив до Ярослава 200 волів, а у 1640 р. шляхтич Суходольський — 200 волів. Того ж року з маєтків пана Ойзринського на Київщині пригнали до Ярослава 120 волів, а з фастівських і бобоцьких маєтків київського біскупа Соколовського — 304 воли і 235 яловок до Польщі.

Великі прибутки давали кінські заводи, що зустрічалися в окремих фільварках. У табунному конярстві вже помічалися спроби поліпшувати породу коней. У деяких фільварках почали закладати й кінські заводи. У 60-х роках XVI ст., наприклад, у волинських селах Велігові й Кутах в стайнях постійно утримувалося 120 породистих коней. Їх продавали здебільшого для потреб війська.

Частина продукції фільваркового господарства перероблялася на місці. У Волинському воєводстві, наприклад, тільки за 13 років (1570—1583) кількість млинових кругів зросла з 578 до 844. У 1569 р. в шести староствах Руського воєводства — Саноцькому, Львівському, Перемишльському, Галицькому, Холмському й Белзькому — було понад 2 тис. млинів. У 1640 р. тільки одному Яремі Вишневецькому належало 476 млинових посадів: 40 — у Лубнах, 34 — у Лохвиці, 38 — у Пирятині і т. д. Млини, крупорушки, ґуральні, броварні, чинбарні набували дедалі більшого економічного значення.

Прибутковою була й така галузь фільваркового господарства, як бортництво і пасічництво. У 1609 p., наприклад, шляхтич Ружинський у с. Вчорайшому мав пасіку в 500 вуликів. Те ж саме спостерігалося і в монастирях. Від пасік Києво-Печерського монастиря, скажімо, у 1600 р. було одержано за мед 150 злотих, стільки ж у 1601 р., а у 1602 р. за 26 діжок меду і «пньовщини» — 100 злотих. Частина товарного меду йшла на ринок у натуральному виді, а частина — з фільваркових медоварень — як напій. Великі доходи магнати й багата шляхта одержували також від рудень, поташень, селітряних варниць тощо.

5. Зростання малоземелля й експлуатації селян

Розвиток фільваркового господарства супроводжувався скороченням селянських наділів та зростанням числа малоземельних і безземельних селян. Одні з них користувалися половиною наділу, інші — чвертю. Городники (загородники) найчастіше мали одні городи (загороди), а комірники — худобу, та й то не завжди.

На Західній Україні селянське малоземелля зростало швидше. Так, у XV — першій половині XVI ст. дієздатні селяни, кмети, ще становили величезну більшість селянства і користувалися наділами в розмірі лана (20—25 га), не рахуючи пасовиськ, лук тощо, а вже в другій половині XVI ст. найпоширенішим став півлановий наділ.

Цей процес, однак, відбувався нерівномірно. У Снятинському старостві Руського воєводства, наприклад, як видно з люстрації 1565 р., в 10 селах (усього їх було 14) 63,9% кметів користувалися приблизно повнолановими наділами, а 36,1% — півлановими. Снятинське староство, розташоване в економічно відсталому районі (селяни в чотирьох селах, що не входили до числа згаданих 10, займалися здебільшого вівчарством), мало один невеликий фільварок. Загородників тут було менше 3%. У Городокському старостві, поблизу Львова, в центрі Руського воєводства, було п'ять фільварків, і кмети мали тільки півланові наділи. Загородників там налічувалося вже 19,6%. У Лежайському старостві, де було три фільварки, в 1565 р. 75% кметів мало фактично по півлана, а загородники й комірники становили 22%.

Зменшення селянських наділів і втрата їх залежали від ступеня розвитку фільваркового господарства в даному районі. Загалом у королівщинах (державних маєтках) Руського й Белзького воєводств селянське землекористування в 60-х роках XVI ст. виглядало так: 47,5% кметів (вони становили 41,3% усіх селян) мало півланові наділи. Всіх же селян з півлановими та більшими наділами було понад 66%. Приблизно 25% кметів користувалося наділами в 1/4 лана, а 6,3% (5,5% усіх селян) — меншими від 1/4 лана.

У Холмській землі й Белзькому воєводстві, де фільваркове господарство було найбільш розвинутим, малоземельні селяни становили відповідно 31,8% і 24,8%. У Галицькій землі з нерозвинутим фільварковим господарством їх налічувалося тільки 8,5%, у Львівській, Перемишльській і Саноцькій землях — відповідно 15,3, 15,2 і 16,3 %.

Величезна більшість загородників не мала польових земель, а тільки городи — присадибні ділянки різного розміру. Загородники не сплачували чиншу, але давали «повозное» трохи більше тих селян, що «сиділи» на 1/16 лана. Часто халупники за своїм майновим становищем наближалися до загородників. У найгіршому становищі перебували комірники, що не мали навіть власного житла, хоч дехто з них мав худобу.

Разом з цим зростало й число підсусідків. Ревізор Озиминської волості Руського воєводства дав 1566 р. таку характеристику цій категорії селянства: це люди, «яких кмети приймають до себе на свою ріллю і на свої плеци [садиби]; вони теж мають невелику площу землі, крім помірених чвертей... або такі, що тільки одну хату з городом...» Так, за даними інвентаря 1568 р., в Дрогобицькому старостві Руського воєводства, крім городників (15,6%), було 24,5% підсусідків.

Загородники, халупники, комірники й підсусідки становили найбіднішу частину сільського населення.

Захоплення феодалами селянських земель привело до таких наслідків: у першій половині XVII ст. на українських землях під владою Польщі лише до 15% кметів мали наділ більше півлана, близько 33% — півлана, до 20% — менше чверті лана. Третину селянства становили малоземельні та безземельні. На землях, які перебували до Люблінської унії 1569 р. в складі Великого князівства Литовського, цей процес відбувався в тому ж напрямі. Так, тільки за 1570—1583 pp. у Кременецькому, Володимирському й Луцькому повітах Волинського воєводства число селянських ланів зменшилося на 138.

Одночасно із скороченням селянського землекористування зростала експлуатація селян і мінялося співвідношення різних форм ренти залежно від галузі господарства, переважаючої в тій чи іншій місцевості. Причому навіть в межах одного села картина селянських повинностей була строката. Характер повинності великою мірою залежав від рівня та характеру сільськогосподарського виробництва. Так, у першій половині XVII ст. в Сокальському старостві (Руське воєводство), тобто в районі розвинутого землеробства, селяни відбували панщину протягом трьох днів на тиждень від чверті лану, сплачували чинш по золотому від лану й приносили по два корця вівса — данину. Городники працювали в панському господарстві в одних випадках два, в інших — три, чотири, п'ять і навіть шість днів на тиждень (залежно від пори року), крім того, сплачували чинш. Тут перше місце посідала панщина. Таке в цілому становище спостерігалося у Волинському воєводстві і на Поділлі. А в південних районах того ж Руського воєводства, де не було (або було мало) фільварків, на першому місці стояли натуральні данини.

У відносно малозалюдненому Брацлавському воєводстві (особливо в східній його смузі), де переважали тваринництво та промисли і значна частина селян сиділа «на слободах», а фільварки лише починали розвиватися, головною формою ренти були поволовщина, вепрівщина, данини баранами й медом. Тільки в тих слободах, де вже минули пільгові роки, селян примушували відбувати «толоку» кілька днів на рік.

Дуже різноманітними були повинності на Київщині, краї, великому за своїми просторами і неоднорідному за географічними умовами, який до того ж переживав інтенсивну народну колонізацію і наступ феодалів. Тут панство захопило майже 2/3 площі найкращих земель, заснувало багато маєтків і почало впроваджувати панщину. Однак землеробство в цій місцевості ще не встигло розвинутися і головною формою ренти були данини, а частково й чинш.

Лівобережна Україна розділялася на дві частини — північну (Чернігівщину) й південну (пізнішу Полтавщину), кожна з яких мала своє економічне обличчя. Чернігівщина, що входила до складу Російської держави й на початку XVII ст. була захоплена Річчю Посполитою, являла собою край лісів з їх багатою фауною, сірих грунтів, особливо придатних для вирощування льону й конопель, та покладами болотної руди. Значну роль відігравали й промисли: бджільництво, мисливство, виробництво заліза, поташу, обробка дерева, льону, конопель. Повинності селян становили головним чином данини й чинш.

На Південному Лівобережжі, особливо степовій його частині, освоєння якої починалося, землеробство ще не встигло розвинутися, відносно мало було й фільварків, у господарстві велике місце займало тваринництво та промисли, наприклад мисливство й селітроваріння. Тут залежні селяни платили головним чином натуральну данину, а також чинш.

Панщина, отже, переважала в районах розвинутого землеробства й поширення фільваркового господарства.

Панство всіляко намагалося збільшити доходи від маєтків. От, наприклад, які поради власникам фільварків подавав сучасник (XVI ст.) Гостомський в своїх «Замітках про господарство». Він виходить з принципу, що селянин — це істота, яка не може мати особистої волі: не тільки результат її праці, а й саме життя має залежати від волі пана, а пан, з свого боку, щоб тримати в покорі селянина, повинен жорстоко карати його. Так, під час спеки за розведення вогню на полі Гостомський радив карати смертю навіть підлітків; за спізнення на панщину — батоги та додатковий відробіток. За пропущений день рекомендувалося, щоб кожний з селян, якому пан накаже, тричі вдарив порушника. Панщина, за Гостомським, мала тривати чотири-п'ять, а у жнива — шість днів на тиждень. Селяни в його маєтках розподілялися на десятки на чолі з десяцькими, на яких покладався нагляд за селянами не тільки під час відбування панщини, а й вдома. Помітивши, що у себе селянин не працює, десяцький мусив тягнути його на панський двір і приставляти до роботи, «щоб не відвикав від праці».

Продуктивність праці у фільварковому господарстві феодально залежного селянина, не заінтересованого в ній особисто, була низькою. Це ставило феодалів Речі Посполитої в невигідні умови на західноєвропейських ринках. Щоб компенсувати відповідні витрати, пани весь час посилюють експлуатацію селян, тим самим дедалі більше розоряючи їх. У 1616 p., описуючи Кременецьке староство, королівські ревізори зазначали, що піддані с. Міцовців (воно ж Городище) раніше сплачували чинш, давали овес, курей, яйця, медову десятину, двадцятину від баранів і кабанів, кожний третій рік поволовщину, а нині таке «убозство», що, крім робіт у фільварку, з них нема чого взяти. Отже, у фільварках стали з'являтися зворотні сторони надмірної експлуатації селян.

У маєтках поступово збільшувалася кількість пауперів, так званих гультяїв, позбавлених усякого майна, експлуатувати яких можна було, даючи їм незначну плату. Вже у середині XVI ст. в деяких фільварках спостерігається спорадичне застосування найманої праці. Навіть «Устава на волоки» 1557 р. передбачала найм дівчат і пастухів. Інколи пани двірську челядь обертали в наймитів. Наймити, що працювали за гроші, певною мірою зв'язувалися з ринком.

Селянське господарство продовжувало залишатися натуральним Селяни в масі своїй, особливо в місцевостях, віддалених від міст (Полісся, гірські райони Закарпаття й Буковини), дуже мало продавали й так само мало купували. Однак і в їхніх господарствах, хоча й дуже повільно, зростала питома вага продукції, призначеної на продаж. Це зумовлювалося необхідністю сплачувати панові чинш і державі податок, а також купувати потрібні ремісничі вироби. Часто селянин мусив продавати й частину необхідного продукту.

Посилення феодальної експлуатації і проникнення товарно-грошових відносин у селянське господарство поглиблювали майнову нерівність серед селян. Це видно, скажімо, з документа від 1582 р. В той час як майно тяглого селянина у с. Скуринцях на Волині в середньому оцінювалося в 20—100 кіп грошів литовських, у деяких селян воно набагато перевищупало цю суму. Двоє селян, наприклад, володіли майном в 300, один — в 500 і один — в 700 кіп; троє селян з с. Крилова Луцького повіту в 1565 р. накосили 605 кіп сіна, рахуючи 5 кіп на віз, а четверо з с. Черницького Корецької волості заготовили для власної худоби 323 вози сіна.

Заготовляти у таких великих розмірах сіно можна було тільки з допомогою чужої робочої сили — підсусідків, наймитів. Справді, в заможних селянських господарствах зустрічалися наймити вже у XVI ст. Так, 7 липня 1563 р. шляхтянка А. Сенютина в скарзі луцькому підстарості заявила, що її піддані, зокрема «Васечко з наймитом.., Прыс из сынми и з наймитами», спалили її садибу і «тое ж ноча з женами и з детми и з маетностями (майном) своим повтекали проч». Такі факти, особливо пізніше, не виняток. З протестації шляхтянки Е. Курцевич від 18 серпня 1631 р. довідуємося, що орендатор її маєтку примушував селян виходити на панщину з своїми наймитами. Наймитів тримали також багаті козаки ще у XVI ст. Заможні селяни поступово накопичували значні, як на той час, гроші. Із скарги від 8 квітня 1640 р. селян с. Перечинського (на Волині) на теребовлянського старосту Г. Балабана видно, що, крім різного майна, староста відібрав у трьох селян від 140 до 150, у двох — від 160 до 200, а ще у двох — по 400 злотих. Такі селяни іноді викупалися на волю.

6. Посилення покріпачення селян

Протягом усього попереднього періоду, особливо з XV ст., розширялися права феодалів на землю і селян, причому швидше на тій частині України, яка перебувала під владою Польщі: у Галичині, наприклад, уже на початку XVI ст. ніхто з селян не міг перейти в інше місце без дозволу свого пана. Покріпачення селян посилювалося в міру розвитку панщини.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. наступ на селян посилився. Шляхта прагнула обмежити вихід тих «похожих» селян, які «сиділи» в слободах на пільгових умовах. «Засидівши волю», тобто проживши в слободі визначений угодою строк, селянин мав відробити панові за користування землею і надані йому пільги (також за «запоможенье» — хліб, худобу тощо) або сплатити по 6 грошів за кожний тиждень «засидіння волі». Коли ж селянин тікав, не виконавши цих умов, то, повернутий до пана, ставав «отчичем» — кріпаком. А якщо втікача приймав якийсь інший пан, то мусив сплатити попередньому панові за «засидіння волі» прийнятим втікачем. У тому ж випадку, коли такий «человек вольный» втік знову і потрапив до третього пана, то останній повинен був сплатити за втікача попередньому «головщину», як за «отчича», — 10 кіп грошів і по 6 грошів за кожний тиждень одержаної «волі».

Звичайно, селянин тікав, щоб полегшити своє становище, однак мусив і в нового пана прийняти на себе той же тягар, що й у попереднього, і з такою ж сумною перспективою стати, в разі втечі й повернення, кріпаком.

Нерадісним було майбутнє й у тих «похожих» селян, які залишалися в маєтку відробляти «засидіння волі». За Литовським статутом 1588 р., «человек похожий вольный», поселившись на землі феодала, хоча б і не взявши від нього «запоможенье», але проживши десять років, повинен був, якщо захотів би відійти, відкупитися десятьма копами грошів. Таку велику суму рідко хто міг зібрати. При несплаті «вольный человек» ставав «отчичем» на підставі так званої десятирічної давності. А коли б сплатив і перейшов до іншого пана, то через 10 років усе почалося б знову.

Литовський статут 1588 р. поширив артикул про обов'язкове повернення збіглих і на тих «вольных похожих», котрі не заподіяли своєму панові ніякої шкоди.

Строк розшуку й повернення втікачів увесь час збільшувався. Якщо Статут 1529 р. встановив 10 років, то Статут 1566 р. залишав десятирічний строк розшуку й повернення тільки в тому випадку, коли збіглого знаходили неподалік від маєтку, звідки він утік; коли ж селянин тікав на відстань «в колькодесяти милях», то пан міг шукати його необмежений час. Статут 1588 р. збільшив цей строк: поблизу маєтку — до 20 років, а на віддаленій території, як і раніше, — необмежений час.

Закон погрожував також суворою карою тому, хто допомагав збіглому тікати. Звинувачений у такій допомозі «маеть быти каран яко злодей», а збігла «челядь маеть быти вернена тому, чия была», з виплатою володільцеві за кожний тиждень своєї відсутності по 6 грошів. Кожний міг ловити втікача і приставляти до місцевої влади.

Принаймні з 60-х років XVI ст. у Великому князівстві Литовському і «міське повітря» не робило, на відміну від багатьох західноєвропейських міст, збіглого селянина вільним; Статути 1566 і 1588 pp. зобов'язували міські органи влади видавати панам збіглих до міста селян.

Одночасно з покріпаченням різних груп селян скорочувалися джерела рабства. Це зумовлювалося тим, що праця кріпака була незрівнянно продуктивніша, ніж праця раба. Якщо Статут 1529 р. називає чотири джерела рабства: походження від невільників, полон, заміна рабством смертної кари за злочин, шлюб з невільником, то Статут 1588 р. залишає єдине джерело — полон.

Скорочувався строк закупництва за борги, а ціна річного відробітку збільшувалась. За Статутом 1529 р. так званий закупний чоловік мав (якщо при вступі в закупництво не було складено відповідної угоди) відробляти одержану від пана-кредитора суму грошей з розрахунку «пятнадцать грошей на літо», жінка — десять; за Статутом 1566 р. відповідно — 50 і 30, а за Статутом 1588 р. — вже 100 і 60 грошів.

Разом з тим усі статути вважали вільною ту челядь, яку власник вигнав з маєтку під час голоду.

На середину XVII ст. внаслідок безперервного процесу покріпачення вільних селян лишилося дуже мало. Одночасно стиралися відмінності в правовому становищі різних груп селянства, яке дедалі більше втрачало основні цивільні права. Змінювалася й назва їх на «люди», «мужі», «селяни» тощо. Їм заборонялося виступати свідками в судових позовах між шляхтичами. Пан мав над селянином «вічне право», яке міг передати у спадщину, подарувати, продати. Він сам мав судити свого селянина і карати.

За вбивство селянина закон передбачав лише сплату власникові убитого «головщини», яка дорівнювала, по суті, ціні виконуваних селянином повинностей.

Хоч шляхетське право й передбачало кару для шляхтича за знущання з селянина, але обставляло позов проти шляхтича такими формальностями, що здійснити його було неможливо. Селянин, наприклад, міг притягнути шляхтича до суду лише тоді, коли останнього було захоплено «на горячому вчинку»; коли потерпілий «з шестьма світками (свідками) віры годными и неподойзренными сам семій поприсягает»; і до того ж серед свідків мало бути двоє шляхтичів. Фактично селянин позбавлявся права подавати скаргу на пана.

Розповідаючи про безправ'я і жахливі побутові умови селян у Польщі, папський нунцій Руджджієрі в своєму «Опису Польщі» (середина XVI ст.), призначеному для Ватікану, зазначає, що пани «мають над ними (селянами) право життя і смерті.., часто наказують їх ні за що нещадно мордувати, іноді навіть вішають їх, і хоч без жодної причини вбивають.., вільні від усякої кари». Руджджієрі робить висновок: «в цілому світі нема невільника більш нещасного, ніж польський кмет». «Під час найтяжчої зими, — додає Руджджієрі, — можна бачити жінок босих і погано одягнутих, блукаючих по снігу». Селяни жили в низьких, врослих у землю курних хатах. Пізніше польський письменник Криштоф Опалінський (1609—1655) писав: «Бог ні за що інше не буде так карати Польщу, як за гноблення кріпаків».

7. Північна Буковина

У середині XVI ст. Буковина разом із Молдавією потрапила під владу султанської Туреччини. Турецькі феодали поставили державний апарат Молдавії на службу воєнно-політичним і економічним інтересам своєї імперії. Призначені султаном молдавські господарі стягували з населення величезну грошову й натуральну данину. Крім того, вони мали забезпечувати турецькі війська транспортом та фуражем, флот — корабельним лісом, а також споруджувати фортеці, торувати шляхи тощо.

Тягар іноземного гніту, що лягав на плечі трудового сільського й міського населення, доповнювався податками та повинностями на користь Молдавської держави і жорстокою експлуатацією з боку місцевих феодалів.

В умовах соціального й іноземного гніту буковинський селянин дбав лише про те, щоб виробити стільки продуктів, аби не вмерти з голоду, бо знав, що лишок завжди відберуть завойовники й місцеві експлуататори. Через незаінтересованість селянина в піднесенні господарства система землеробства залишалася примітивною: поле поперемінно використовували то для оранки, то для пасовиська. Техніка землеробства також не розвивалася — землю обробляли дерев'яним плугом, а для частини селян у зв'язку із зменшенням в селянському господарстві тягла основним знаряддям праці стала мотика.

Разом із зростанням феодальних повинностей посилювалося покріпачення селянства. Було видано ряд законів, які забороняли селянам переходити з одного села до іншого. Так, в «Уложенні В. Лупу» 1646 р. говорилося: «Коли втече селянин із свого місця і від свого пана, ніхто його не прийме, якщо хто-небудь прийме його... і не поверне, той сплачує 12 літрів срібла господарю і 24 літри боярину, чий був селянин». Кріпаки, або «вечини», як їх називають молдавські документи, мусили відробляти панщину, сплачувати різні податки. Кількість повинностей не обмежувалась законом.

Багато лиха завдавали населенню війни Туреччини з Польщею, ареною бойових дій під час яких часто ставала Буковина. Жителів примушували постачати турецькій армії продукти, фураж, підводи, ремонтувати старі та будувати нові дороги. Через Буковину проходили то турецькі, то татарські, то польські війська, грабуючи народ, спустошуючи все на своєму шляху.

В тяжкі умови були поставлені міста. Чернівці почали занепадати. Про це свідчить хоч би той факт, що у 1618 р. тут нараховувалося тільки близько десятка ремісників. Більш помітна роль в економіці міста належала торгівлі. Секретар трансільванського князя Лестар Дьюлафі, який відвідав Чернівці в 1577 p., писав у своєму щоденнику, що в місті провадиться значна торгівля, зосереджена в руках турків, німців, вірмен і євреїв.

Під час воєн м. Хотин із сильною кам'яною фортецею не раз ставало резиденцією молдавських господарів. Завдяки фортеці й великим ярмаркам, що збиралися під її захистом, Хотин у другій половині XVI ст. став чималим містом. Крім військово-феодальної знаті та торговців, тут жили ремісники, які в основному виробляли речі для місцевого населення (ковалі, шевці, гончарі тощо) та виконували ремонтні роботи у фортеці (каменярі, муляри, цегельники, столяри).

Посилення соціального гніту викликало загострення антифеодальної боротьби. Класова боротьба тісно перепліталася з рухом, спрямованим проти іноземних поневолювачів. Масовими стали втечі селян у міста, Карпатські гори, за Дністер, на інші українські землі. Феодали вживали різних заходів для припинення їх і повернення збіглих. Наприклад, у 1598 р. між Польщею і Молдавією була укладена угода про взаємну видачу втікачів.

З посиленням феодального гніту селяни дедалі частіше стали переходити до збройної боротьби. У 1563 p., коли до Хотина прибув молдавський господар Гераклід Деспот, його оточили озброєні селяни, вимагаючи скасування «габлену» (нового податку з двору). Виступ селян у Хотинському повіті поклав початок повстанню, яке охопило більшу частину Молдавії. За словами літописця, в цьому русі взяло участь близько 20 тис. озброєних косами й ціпами селян.

З другої половини XVI ст. на Буковині стали з'являтися загони опришків. Вони зосереджувалися на польсько-молдавсько-угорському пограниччі, звідки у скрутних ситуаціях переходили в гірські райони Закарпаття й Покуття. Рух буковинських опришків посилився у першій половині XVII ст. В цей час особливо уславився загін під керівництвом Петра Гречина. Молдавські господарі посилали проти опришків великі каральні експедиції. Але, як записано в літопису, «чим більше їх (опришків) вбивали, тим більше їх зростало».

У боротьбі проти соціального й національного гніту буковинські опришки об'єднувалися з молдавськими гайдуками. Так гартувалася дружба українського і молдавського народів.

8. Закарпаття

Переважна частина населення Закарпаття, як і раніше, займалася землеробством. Тільки горяни віддавали перевагу тваринництву. В другій половині XVI — першій половині XVII ст. на Закарпатті поширювалася фільваркова система. У панських господарствах поліпшувався обробіток землі, грунти удобрювалися гноєм, запроваджувалося трипілля, інтенсивніше розвивалося тваринництво, садівництво, городництво. Важливою галуззю господарства ставало виноградарство, яке поширювалося головним чином в Ужанській, Березькій та Угочанській жупах.

Разом з тим зростав тягар панщини. Уже в другій половині XVI ст. вона стала головною формою експлуатації. У багатьох маєтках панщину виконували «за волею поміщика», працюючи в окремі періоди року від зорі до зорі цілими тижнями. На початку XVII ст. селяни Мукачівської домінії відбували панщину два-три дні на тиждень, а в 30—50-х роках — більше трьох днів. У жителів верховинських районів, де мало придатної для обробітку землі, переважали натуральні данини й чинші. За невиконання встановлених норм панщини селян жорстоко карали — до страти включно. Посилювалося покріпачення. В Угорщині ще на початку XVI ст. воно майже завершилося: селянам заборонялося переходити від одного феодала до іншого. Більше того, закон 1495 р. заборонив феодалам переводити своїх підданих з одного маєтку до іншого. Таке становище з деякими відмінностями було в той час і на Закарпатті. На верховині, наприклад, де панська влада не встигла зміцніти, селянство користувалося «волоським» правом і менше залежало від пана, ніж на рівнині. Покріпачення посилилося особливо після поразки селянської війни 1514 р. На середину XVII ст. селяни втратили майже всі права.

Внаслідок жорстокої експлуатації кріпаків і свавілля землевласників, а також воєн у XVI ст. багато сіл спустіло. Якщо у 1495 р. на Закарпатті у феодальних маєтках налічувалося 7966 селянських дворів, то в другій половині XVI ст. їх лишилося тільки 3342.

Значні зміни відбулися у політичному становищі країни. Після розгрому угорського війська турками під Могачем (1526) Угорщина втратила незалежність і згодом розпалася: більшу частину угорських земель загарбала Туреччина; меншу (західні й північні райони) — австрійські Габсбурги; східні землі відійшли до князівства Трансільванії. Закарпаття було поділене між Австрією та Трансільванією.

Війни між державами, що поділили Угорщину, феодальні чвари, напади татар — усе це погіршувало й без того тяжку долю народних мас Закарпаття.

Становище у Закарпатті ускладнювалося також релігійною боротьбою. В ході Реформації центром протестантизму стала Трансільванія. Протестанство проникало й на Закарпаття, передусім у райони Ужгорода, Берегова, Мукачева, Виноградова, але поширювалося головним чином серед угорського населення, яке прагнуло звільнитися від надмірних повинностей на користь католицької церкви.

На початку XVII ст. на Закарпатті активізувалися єзуїти: стали запроваджувати систему кривавого терору. Населення Закарпаття, виступаючи проти єзуїтів, не раз зверталося за допомогою до Трансільванії. У період Тридцятилітньої війни (1618—1648) Трансільванія, будучи союзницею Чехії, допомагала їй у війні з Габсбургами. Трансільванська армія, підтримуючи протестантів, у 1619 р. вступила в Ужгород. Майже 10 років єзуїти та прихильники цісаря не наважувалися з'являтися на Ужанщині. Згодом, однак, в Ужгород прибув з військом граф Другет і при допомозі Габсбургів придушив протестантський рух.

Католицька церква та угорський уряд не припиняли своїх спроб покатоличити православне населення Закарпаття. Наприкінці квітня 1646 р. під їх тиском в Ужгороді на зборах духівництва було проголошено унію. Місто стало осередком уніатства. Боротьба народних мас проти унії тісно перепліталася, як і в інших українських землях, з антифеодальними виступами.