Міста України у другій половині XVI — першій половині XVII ст.

Реферат

План

1. Зростання міст

Поглиблення суспільного поділу праці у другій половині XVI — першій половині XVII ст. сприяло появі на Україні нових міст. У цей час в Східній Україні були засновані Конотоп, Фастів, Лисянка, Шаргород, Кременчук, Гадяч, Миргород, Яготин, Старокостянтинів, Умань, Бориспіль, Гайсин та десятки інших міст і сотні містечок. У Волинському воєводстві в середині XVI ст. нараховувалося 68, а в 1629 p. — вже 114 міст. Держава й окремі феодали одержували від них значні доходи (збори з ремісників і торговців, плату за проїзд через місто, за місце на ринку тощо). Як видно з люстрації XVII ст., навіть деякі містечка стали давати своїм власникам у п'ять — десять разів більше доходу, ніж села, на місці яких вони виникли.

Одночасно зростали старі міста й містечка. Наприклад, за 1552—1622 pp. у Каневі кількість будинків збільшилася майже у сім разів (з 226 до 1644), у Черкасах — в 4,5 раза (з 257 до 1120), у Києві — в 3,6 раза (з 487 до 1750). В 30—40-х роках XVII ст. особливо інтенсивно розвивалися містечка у Подніпров'ї. Так, лише за десятиріччя (1630—1640) Котельва зросла більш як у 9 разів (з 70 до 633 будинків), Васильків — понад 8 (з 60 до 500), Лубни — майже в 6 разів (із 153 до 882).

У 40-х роках XVII ст. на Україні налічувалося вже близько тисячі міст і містечок. Деякі з них мали значне, як на той час, населення (Львів — 15—18 тис., Київ — 15 тис., Меджибіж — 12 тис., Біла Церква — понад 10,7 тис., Животів — понад 10,1 тис., Острог — 10 тис., Кам'янець — щонайменше 10 тис.). Типовим, однак, для України на той час було місто з 2—3 тис. жителів.

2. Категорії міст. Юридики

Міста, які належали державі (королівські), були також адміністративними центрами й управлялись найчастіше на основі магдебурзького права. Але більшість їх належала феодалам, у тому числі й церкві (католицькій або православній). Так, у Київському воєводстві з 206 міст королівських було 46, приватновласницьких — 150, церковних — 10; у Брацлавському воєводстві з 117 міст відповідно: королівських — 6, панських — 111 і т. д. Загалом на Україні понад 80% міст становили приватну власність, окремі з них також користувалися магдебурзьким правом. Деякі магнати володіли багатьма містами. Конєцпольському, наприклад, лише на Брацлавщині належало 170 міст і містечок, Острозькому — 80 тощо.

Розвиток міст, однак, гальмувався рядом факторів, зокрема так званими юридиками — земельними володіннями на території королівських міст світських і духовних феодалів, які не підлягали міським судам та адміністрації. До них іноді входили цілі квартали з ремісничим і торговим населенням. Утворювалися вони на основі привілеїв, виданих королем. Власники юридик поселяли тут ремісників, купців тощо, з яких на власну користь стягували різні збори, примушували відбувати повинності.

Подекуди, юридики досягали значних розмірів і давали великі доходи. Так, у 1629 р. в Кременці на користь магістрату йшла 1/3 подимного з 1224 жилих будинків, а на десять власників юридик — 2/3. У Львові в XVII ст. на шляхетських і церковних юридиках було близько 600 будинків з населенням понад 4,5 тис. чоловік. Юридики існували також у Києві, Луцьку, Вінниці, Чернігові, Самборі.

Господарська діяльність юридик, вилучених із компетенції міської влади, підривала економіку міст. Існування їх було прямим втручанням феодалів у міське життя.

3. Ремесло і торгівля

Одним із показників рівня розвитку господарства в середньовічному місті була кількість ремісників і ремісничих професій. Найбільше ремісників оселилося у Києві і Львові. Так, у Львові на початку XVII ст. їх налічувалось близько 3 тис., у Кам'янці (1578) — 391, у Луцьку (1577) — 201, Острозі — 138, Перемишлі (1589) — близько 250, Галичі — (1616—1629) — близько 200, Острополі (1635) — 194, Білій Церкві (1646) — 297 ремісників.

Зростання міського населення зумовило збільшення таких ремісників, як пекарі, м'ясники, різники, пивовари, медовари, гуральники, солодівники, олійники, мельники та ін.

Одночасно відбувався поділ окремих галузей ремісничого виробництва на самостійні ремесла. Так, у шкіряному виробництві виділилися гарбарі (чинбарі) білошкірники і червоношкірники, кордибанники (чорношкірники).

Загалом у першій половині XVII ст. в українських містах існувало близько 300 ремісничих спеціальностей. Число ремісників і кількість цехів збільшувались.

Розвиток ремесла сприяв зростанню числа торговців різних категорій та їх капіталів. У 40-х роках XVII ст. купці м. Броди І. Машицький, П. Коцельський, К. Сеневич, А. Емирович продавали, наприклад, пшеницю цілими баржами, ганус — сотнями пудів, вели торгові операції на десятки тисяч злотих. У 1642 р. бродський купець Аслан закупив у краківського купця Піноці товарів на 18 300 злотих.

Сільське господарство в містах стало втрачати своє колишнє значення. Лише в невеликих містах і містечках ремісники ще не порвали з ним.

Про це свідчить багато даних. Зокрема, у податкових реєстрах за 1570 р. зазначено, що в м. Кременці взято податок із 100, у Володимирі — з 91, у Теребовлі — з 22, Снятині — з 13, Коцюбинцях — з 11 ланів і т. д. Ремісники, які займалися сільським господарством у містечках, часто відрізнялися від селян тільки тим, що панщина їм замінялася чиншем або грошовими зборами відповідно до статусу міста.

4. Соціальний і національний склад міського населення

З розвитком ремесла, промислів і торгівлі у місті поглиблювалася соціальна диференціація. Жителі міст, як і раніше, поділялися на міську аристократію — патриціат, бюргерство — цехових майстрів і торговців середньої категорії, тобто все заможне міщанство, що не належало до міської аристократії, і експлуатовану та безправну міську бідноту — плебс.

Патриціат, до якого належали родини польських і українських багатіїв, а також розбагатілі родини німецької, вірменської та інших національностей, верховодив усім міським життям. Так, у 1576 р. львівські цехи, нарікаючи на свавілля міської аристократії, писали в своїй скарзі: «одна... родина управляє містом... Бурмистром є Вольф Шольц, один син його обіймає верховну владу війтівства, інші сини... є лавниками (членами лави), зяті — райцями (членами ради)». Патриціат, переважно в західноукраїнських містах, підтримував колоніальний режим шляхетської Польщі.

В опозиції до патриціату стояло бюргерство. Міська аристократія намагалася не допускати бюргерство до посад в магістраті й обмежувала в своїх корисливих цілях його господарську діяльність. Бюргерство, невдоволене засиллям патриціату, домагалося звуження сфери впливу патриціату й розширення своїх прав. Ця верства міщанства виступала лише проти тих крайностей феодального режиму, які зачіпали її інтереси.

З розвитком міст весь час зростав плебс — збіднілі цехові майстри, підмайстри, учні, партачі (позацехові ремісники) та різні експлуатовані й обмежені в правах (або й зовсім безправні) категорії — переважна більшість міського населення. Міська біднота була тією радикальною верствою, яка виступала насамперед проти соціального гніту, боролася як проти господарів-майстрів, так і проти утисків феодалів.

Значну частину міського населення становили козаки й жовніри військових залог. Це передусім стосується Подніпров'я та Брацлав'щини, тобто тих районів, де міські поселення виникали не тільки як ремісничо-торговельні, але й як оборонні та адміністративні пункти. За люстрацією 1616 р. у Каневі, Черкасах, Чигирині, Корсуні, Білій Церкві, Переяславі, Богуславі було в середньому «непослушних» (козацьких) дворів понад 77,5%. Кількість козаків-міщан значно збільшувалася під час селянсько-козацьких повстань (кінець XVI — перша половина XVII ст.). Звичайно заможній козацькій верхівці протистояла маса дрібних ремісників, селянської бідноти, а також козацької голоти, насамперед наймитів.

Строкатим був і національний склад міських жителів. Крім українців, що становили основну масу населення, у містах проживали також росіяни, білоруси, молдавани, литовці, поляки, вірмени, євреї, угорці, греки. Заможні іноземці займалися торгівлею, орендою промислів, маєтків, відкупом мит.

Польська феодальна експансія, що розпочалася з XIV ст. в Галичині й Західній Волині, а потім у Західному Поділлі, інтенсивно посилювалася після Люблінської унії 1569 p., особливо на східних українських землях. У західноукраїнських містах іноземці становили близько 30% міського населення (у Львові й Самборі, зокрема, більше). Польська, німецька та ополячена українська міщанська верхівка була тією верствою, на яку спиралася Річ Посполита в своїй політиці розпалювання національної ворожнечі серед міського населення. В цілому роль іноземної верхівки в українських містах можна, з певним застереженням, прирівняти до тієї, яку відігравало в свій час німецьке бюргерство у польських містах. З приводу останнього Ф. Енгельс писав: «...німці перешкодили створенню... польських міст з польською буржуазією. Своєю окремою мовою, своєю відчуженістю від польського населення, тисячею своїх різних привілеїв і положень про міста вони утруднили здійснення централізації, цього наймогутнішого політичного засобу швидкого розвитку всякої країни. Мало не у кожного міста було своє особливе право; більше того, в містах з мішаним населенням було різне право для німців, для поляків і для євреїв».

Різні утиски й обмеження міщан української національності особливо посилились після Брестської унії 1596 р. У Львові чинилися перешкоди до вступу їх «навіть до тих цехів, в яких український народ з давніх-давен був». Аналогічне становище спостерігалося в Городку, Ярославі, Перемишлі, Старій Солі. У своїх скаргах українське населення Львова не раз заявляло, що в багатьох цехах вже «перевівся український народ». Один тогочасний документ (1620) дає таку характеристику гонінню на українських міщан у Львові: «Хто додержується грецької віри і не перейшов в унію, той не може проживати в місті, міряти ліктем і квартою, бути прийнятим у цех».

5. Посилення феодального гніту в містах

Як і раніше, те міщанство, що займалося землеробством, платило чинш, причому розмір його весь час збільшувався. Якщо з населення Калуша, наприклад, у 1549 р. стягували по 20 грошів з диму, то 1616 р .— вже по 30. У м. Підгородному протягом 50 років грошова рента з лану зросла з 24 до 68 грошів, тобто майже в три рази. Такі данини, як колядки й весільна купиця, тепер теж стягували грішми.

Значними були й натуральні повинності. Наприклад, міщани Межирова (кінець XVI ст.) щороку давали старості від кожного господарства три міри збіжжя, бджільну й свинячу десятину та від громади 10 волів. Населення Коломиї і Яблунева (перша половина XVII ст.) давало своєму панові поволовщину і, крім бджільної десятини, свинячу та овечу двадцятину. До цього додавалася «збіжна міра» (за користування панськими млинами, броварнями, солодівнями). У Галичині ця данина часто перевищувала всі натуральні повинності. Зберігалася й стація.

Міщани приватновласницьких міст відбували різні панщинні роботи на полі, чистили стави, споруджували греблі тощо. Так, населення Будзанова відбувало на початку XVII ст. дводенну панщину з тягловою силою від лану та дводенну пішу панщину від півлану. Обтяжливими були й роботи, пов'язані із спорудженням і ремонтом замків та їх охороною.

Тяжкою була й повинність давати до війська з відповідним спорядженням «вибранців». У першій половині XVII ст. м. Степань, наприклад, мало виставити у піхоту 40 чоловік, Дубно й Чуднів — по 20, Острог, Янушпіль, Вільськ, Краснопіль і Базалія — по 10.

На користь духовенства, як і в попередні часи, з міщан стягувалась церковна десятина грішми та данинами. Так, у кінці XVI ст. населення Миколаєва (Галичина) давало священикові з лану по півмірки жита й вівса, крім того, на Великдень — по грошу з двору (комірники — 0,5 гроша).

Власники міст і містечок часто віддавали їх в оренду й заставу, що практично означало — на пограбування і розорення.

Великого лиха містам, у тому числі й тим, які користувалися магдебурзьким правом, завдавали сваволя королівської адміністрації, бешкети розташованих у містах жовнірів, феодальні чвари. Сучасник, польський письменник і публіцист Ш. Старовольський (1588—1656) свавілля королівської адміністрації вважав «першим великим злом» Речі Посполитої XVI—XVII ст. Аналогічної думки дотримувався прогресивний польський історик і громадський діяч Й. Лелевель (1786—1831). Навіть історик О. Яблоновський, котрий часто вихваляв горезвісну «цивілізаторську місію» польської шляхти на Україні, мусив таки визнати, що українські міста зазнавали утисків з боку старост.

Київські ремісники скаржилися на зловживання воєводи та інших урядників (кінець XVI ст.): «Повинности и пошлины незвыклые на них вытягуют, до везенья безвинне сажают и трудности задают», примушують ремісників віддавати їм свої вироби, виконувати різні тяжкі роботи. Львівські міщани нарікали на те, що через сваволю адміністрації купці об'їжджають Львів, і торгівля у зв'язку з цим зовсім занепала.

Багато лиха завдали містам магнатські чвари, неодмінним супутником яких був грабунок. Пани, за словами сучасника, «спішили на грабунок, як [оси] на мед». У вересні 1584 p., наприклад, шляхтич М. Немирич «сам особою своєю, з многими слугами и помочниками.., з гаковницами и з ручницами, и з иншею многою стрелбою и оружем,.. конно и збройно... наехавши,... кгвалтом... на местечко Топорища (власність шляхтича Г. Бутовича)... все побрал, попалил», а слуги Немирича в містечку «яко татары побурили».

Що ж до жовнірів, то Ш. Старовольський з обуренням писав: «Мало того, що з дому бідного міщанина... все жовнір забере, не залишить і скоби, але ще й знущається над убогою людиною, вкручуючи пальці в курок рушниці, саджаючи босими ногами на вугілля,.. що аж очі з голови вилазять, чого над нещасними людьми ні татарин, ні турок під час нападу не чинив». Польський історик Т. Чарновський (середина XIX ст.), малюючи жахливу картину свавілля шляхетських військ на Україні, підкреслював, що «грабунки, насильство і розбої переходили межі правдоподібного».

Все це ставило українські міста в дуже тяжкі умови.