Сільські ремесла і промисли України у другій половині
XVI — першій половині XVII ст.

Реферат

Процес дальшого відокремлення ремесла від сільського господарства зумовив зростання у селах кількості ремісників різних спеціальностей, у тому числі тих, для яких ремесло стало основним заняттям, а не додатком до сільського господарства. Зустрічалися села, що мали по кілька десятків ремісників повної спеціальності. Так, в с. Дубечному (Волинь) у 1565 р. налічувалося 24 гончари, у с. Високому (Перемишльський повіт) в 30-х роках XVII ст. — 35 ткачів. Серед сільських ремесел помітне місце займало ткацтво (виробництво полотна, простих селянських сукон, килимів, хусток, рушників, ряден тощо), гончарство, а також обробка дерева (виготовлення возів, саней, дерев'яного посуду, знарядь праці, скринь).

Сільське ремесло на території України поширювалося дуже нерівномірно. Найбільш розвинутим воно було в Руському воєводстві. Так, у середині XVI ст. в Галицькій землі нараховувалось 239 ремісників, у Саноцькій — 279, Перемишльській — 980. Джерела згадують про значну кількість сільських ремісників на Волині у 1570 p., зокрема, в Луцькому повіті — 134, Володимирському — 98, Кременецькому — 76 і т. д.

Урядові шляхетської Польщі, як і приватним власникам, було вигідним зростання кількості сільських ремісників. Король Сигізмунд II Август, зокрема, в 1557 р. рекомендував феодалам та їхнім управителям віддавати в навчання ремеслу дітей селян, особливо багатодітних. Сільські ремісники, наприклад, як це видно з податкових списків Волинського воєводства за 1570 p., сплачували своїм панам чинш, а державі — податок у розмірі двох — шести литовських грошів. Щодалі частіше сільські ремісники частково або цілком відривалися від сільського господарства, перетворюючись в дрібних товаровиробників.

Значного поширення стали набувати й сільські промисли. У фільварках розвивалася переробка сільськогосподарської продукції. З'являлися водяні млини, ґуральні, броварні тощо. Майже кожний шляхетський маєток мав ґуральню звичайно на один — три казани, броварню, медоварню. У першій половині XVII ст. вже зустрічаються ґуральні на шість і більше казанів, де в середньому працювало до 10 чол.

Для збільшення прибутків магнати й шляхта у своїх маєтках розширяли (або засновували) промисли, безпосередньо не зв'язані з сільським господарством: по виробництву заліза (рудні), поташу (буди), селітри (варниці), скла (гути), випалювання вугілля, виварювання солі (жупи) та ін. Це зумовлювалось як природними факторами (наявністю сировини), так і суто економічними — можливостями збуту продукції. Рудні були поширені в Північній Київщині, на Волині та в ряді районів Руського воєводства. Так, лише за даними реєстру скарг шляхти до Люблінського трибуналу за 1590—1625 pp., на Київщині й Брацлавщині діяло понад 20 рудень. У поборових реєстрах 1569 р. зафіксовано багато, як на той час, рудень у Руському воєводстві, зокрема в Перемишльській землі — 12, Львівській землі — 13.

У залізоробному виробництві існувало два типи підприємств: із застосуванням тільки ручної праці та частково механізовані за допомогою водяного колеса. На руднях останнього типу існував певний технічний поділ праці. Ці, як правило, відносно невеликі підприємства складалися з трьох відділів: димарки, де варилося залізо; великого молота для обробки криці, кузні, де виготовлялися залізні вироби. Водяний двигун приводив у рух молот і ковальські міхи. Безпосередньо на рудні працювали наймані фахівці, що одержували платню натурою і грішми; допоміжні роботи (копання руди, випалювання вугілля) виконували залежні люди, відбуваючи феодальну повинність.

Поширеним промислом, часто зв'язаним із фільварковим господарством, було виробництво поташу. Його інтенсивний розвиток пояснюється великим попитом на поташ на внутрішньому й особливо на західноєвропейському ринках. Поташні розташовувалися в лісистих місцевостях. У кінці XVI — першій чверті XVII ст. у Київському і Брацлавському воєводствах діяло понад 50 буд. Великі поташні знаходилися на Уманщині. Один із місцевих власників буд, магнат Мартин Калиновський, за контрактом із львівським купцем (1634) на поставку 100 бочок поташу одержав 29 тис. злотих, а пізніше (1638), за контрактом із гданським купцем, за поставку 100 лаштів поташу — 108 тис. злотих.

На буді середнього розміру працювало кілька десятків чоловік. Серед найманих фахівців були коритники, поташники, бондарі, пакувальники, пильщики, фурмани. Кваліфіковані робітники одержували грошову плату: поташник за 10 тижнів — 7,5 злотих, бондар за бочку — 7,5 грошів і т. п., чорноробам платили натурою (хлібом, сукном, полотном тощо). Працювали на варницях і феодально залежні селяни.

Значні прибутки давало виробництво селітри. Як осередок цього промислу виділялася Лівобережна Україна, особливо Миргородщина. У зв'язку з великим попитом на селітру на внутрішньому й зовнішньому ринках (вона йшла головним чином на виготовлення пороху) уряд Польщі монополізував її виробництво. У серпні 1621 р. польський король Сигізмунд III призначив управителем селітряних варниць «у всій Київській землі і по всій Україні і в диких полях Білгородських, Очаківських, Путивльських» та ін. шляхтича Б. Обалковського. Однак, незважаючи на заборону приватним особам виробляти селітру, окремі магнати й шляхтичі мали свої власні варниці.

На Прикарпатті, головним чином на Перемишльщині, Коломийщині, Дрогобиччині та в околицях Галича розвивалися соляні промисли. Прикарпатська сіль у другій половині XVI і особливо в першій половині XVII ст. не тільки задовольняла попит значної частини населення України, а й вивозилася в Польщу та Литву.

Як державні соляні промисли, так і соляні жупи окремих феодалів були великими підприємствами (на дрогобицьких жупах, наприклад, працювало більше 700 чол.) і давали значні прибутки. Так, згідно з даними ревізії 1565 p., сума державного доходу від соляних жуп Руського воєводства (крім Долинської жупи) становила 31 445 злотих.

На великих соляних жупах, особливо державних, королівських, існували як технічний поділ праці, так і значне застосування найманої кваліфікованої робочої сили (зваричі, лопатники, бондарі, ковалі тощо). На допоміжних операціях використовувалися феодально залежні селяни, що відбували панщину.

Таким чином, на руднях, поташних будах, селітряних варницях, великих соляних жупах спостерігалися, по-перше, певний технічний поділ праці, по-друге, використання кваліфікованих найманих робітників і феодально залежних селян, тобто характерні риси ранньої форми мануфактури, що виникала в період панування феодального способу виробництва.

Деякого розвитку у феодальних маєтках набуло виробництво скла, будівельних матеріалів (цегли, вапна та ін.).

Розвивались і селянські промисли (виробництво поташу, залізоробство, солеваріння тощо). Найбільш поширеним з них на Прикарпатті було солеваріння. Так, у середині XVI ст. в Галицькому старостві існувало 20 селянських соляних веж, в околицях Дрогобича — 39. В с. Ясеничах налічувалося 32 селянські соляні черені, у с. Количі — 11 і т. д. На цих промислах теж застосовувалась наймана праця. Навіть на дрібних соляних промислах обсяг робіт був такий значний, що й багатодітному селянинові часто не під силу було обходитись без найманої праці (виварювання солі тільки на одній черені потребувало постійно трьох працівників — зварича, рубача, лопатника).

У козацьких слободах, степових та передстепових районах України розвивалися також бджільництво, полювання, рибальство, селітроваріння. Ці промисли зосереджувалися в руках сільської і слобідської верхівки, яка експлуатувала працю місцевої бідноти різними способами, в тому числі у формі найму.