Міські ремесла і промисли України у другій половині
XVI — першій половині XVII ст.

Реферат

У міському ремеслі стали з'являтися нові явища, насамперед неухильне, дедалі більш помітне зростання числа партачів, здебільшого вихідців із сіл.

У Львові в першій половині XVII ст. позацехові майстри становили понад 40% ремісників. Цехи як монополісти виробництва й збуту ремісничих виробів кожен у своїй галузі вбачали в партачах конкурентів і не допускали їх у свої організації. Цехи намагалися паралізувати діяльність позацехових майстрів: нападали на їхні майстерні, виганяли з міста тощо. Але протидії цехів партачам не мали успіху, тим більше, що останніх підтримували, виходячи з своїх інтересів, шляхта й нерідко представники міської влади, наприклад, із скарги львівського цеху золотарів (березень 1598 p.), деякі шляхтичі давали притулок в своїх будинках «мандрівним ремісникам-золотарям». В іншому випадку львівський урядовець з приводу скарги пекарського й різницького цехів заявив (травень, 1610), що партачі «займаються пекарством і різництвом на шляхетських дворах» на шкоду цим цехам. Навіть львівський староста грубо порушував привілеї цехів: у 1599 р. замість дозволених йому двох ремісників він тримав понад 100, у 1638 р. замість дозволених шести — 150.

Та й самі цехові майстри іноді мусили рахуватися з партачами. Так, кравецький цех м. Тернополя (друга чверть XVII ст.) дозволяв кравцям-партачам займатися ремеслом з умовою щорічної сплати у цехову касу 8 злотих з особи. Зустрічалися випадки, коли заможні майстри взагалі нехтували цеховими статутами, збільшуючи число підмайстрів і учнів. Наприклад, львівський кравець Я. Соколовський (перша половина XVII ст.), маючи право на трьох підмайстрів і одного учня, користувався працею десятьох підмайстрів і кількох учнів.

Переслідувані позацехові ремісники мусили звертатися до посередників — насамперед скупників-купців, добре обізнаних з ринком та його потребами. Скупник поступово відгороджував партачів від ринку готових виробів, а потім і від ринку потрібної їм сировини і таким способом підкоряв собі.

Поряд з цеховим і позацеховим ремеслом у містах і передмістях розвивалися промисли, які належали шляхті, монастирям, державі, окремим заможним міщанам. Зокрема, в передмістях і сільських околицях Львова у першій половині XVII ст. було до 30 млинів (здебільшого на одне-два колеса). На початку XVII ст., наприклад, у Львові працювало більше п'яти цегелень. На одній з них за шість місяців було випалено 173,2 тис. штук (піч вміщала близько 20 тис.) цегли.

Міські промисли у першій половині XVII ст. зазнавали певних змін. Так, у великій цегельні робітники ділилися на заготівельників сировини (глинокопів) і палива, місильників, формувальників, випалювальників та ін.

На окремих підприємствах в XVII ст. час від часу впроваджувалися найпростіші машини. «Мануфактурний період, — пише К. Маркс, — ...спорадично розвиває також вживання машин, особливо при деяких простих підготовчих процесах... Так, наприклад, у паперовій мануфактурі скоро почали будувати спеціальні млини для перемелювання ганчірок, а в металургії — ступи для роздрібнення руди». Ці ж процеси відбувались і на Україні. Водяні колеса (млини) застосовувалися, зокрема, на папірнях, наприклад, на початку XVII ст. — у Брюховичах під Львовом; в суконному виробництві у м. Чорткові — в першій половині XVII ст.; у Слободищі, Бердичеві й Кодні — в 1593 p.; у Білій Церкві — в 1646 р. На таких підприємствах спочатку могло й не існувати поділу праці, але він обов'язково з'являвся при збільшенні кількості робітників. Наприклад, там, де вироблялися гармати й великі дзвони (Львів, Черкаси, Остер, Біла Церква та ін.), був чітко виражений поділ праці, причому більшість фахівців становили наймані люди.

Однак питома вага цих нових явищ в економіці країни, скутій феодальним режимом, була дуже мала. Середньовічні форми виробництва продовжували панувати.

Поглиблення у другій половині XVI — першій половині XVII ст. суспільного поділу праці зумовлювало дальший розвиток міст як осередків ремесла й торгівлі. На Україні виникло багато нових міст і містечок, особливо в східних районах, де інтенсивно йшов процес народної колонізації. Своїм значенням виділялися такі міста, як Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець.

Розвиток міст гальмувався привілеями і сваволею феодалів: наявністю юридик, віддачею міст в аренду та заставу, зловживаннями адміністрації, магнатськими чварами, грабунками. До тяжких наслідків призводив національний гніт: обмеження українського міщанства в праві вступати до цехів, займатися торгівлею, брати участь у міському самоврядуванні. Міщанство боролося з існуючими порядками. Однак у той час як заможні його верстви прагнули усунути лише крайності феодального ладу, міська біднота виступала за повну ліквідацію феодально-кріпосницького, а також національного гніту і, як правило, приєднувалася до збройних повстань.