Внутрішня і зовнішня торгівля України у другій половині
XVI — першій половині XVII ст.

Реферат

План

1. Розвиток внутрішньої торгівлі

Як і раніше, у внутрішній торгівлі значну роль відігравали місцеві торги і ярмарки, що відбувалися у містах і містечках, визначених королівськими грамотами-привілеями.

Кількість ярмарків протягом року в різних містах була неоднакова. Наприклад, у Борисполі, Тлумачі, Бариші — один раз на рік, у Києві, Житомирі, Кременці, Калуші, Василькові, Бучачі, Овручі — двічі, у Чернігові, Тернополі, Барі, Зборові, Фастові, Бродах, Ярославі, Ковелі — тричі, у Жовкві, Снятині, Новокостянтинові — чотири рази, в Самборі — п'ять. Тривали вони від одного до кількох тижнів, як, наприклад, у Житомирі, Чернігові, Володимирі (Волинському), Бродах, Ярославі. Строки їх призначалися з таким розрахунком, щоб після закінчення одного ярмарку купці могли встигнути на інший. Тому ярмаркова торгівля йшла майже безперервно. Павло Алеппський, відвідавши Україну в 50-х роках XVII ст., писав: «У країні козаків ярмарки відбуваються безперервно з початку до кінця року: в кожне свято бувають ярмарки в тому або іншому місті».

Деякі ярмарки мали загальноукраїнське і навіть міжнародне значення. Так, у Київ, Львів, Кам'янець, Луцьк, Кременець з'їжджалося купецтво не тільки з українських земель, а й з Росії, Білорусії та багатьох країн Європи.

Зокрема, на львівський ярмарок купці із східних українських земель гнали гурти худоби, везли хутро, шкіри, мед, віск, рибу, ремісничі вироби. Тут же торгували полотном, сукном, залізом, оловом, зброєю, металевим посудом, вином та багатьма іншими товарами. Про розміри товарообороту може свідчити той факт, що на одному лише ярославському ярмарку (в Галичині) щорічно продавалося й купувалося 40 тис. волів і 20 тис. коней. А купців там, за висловом одного із сучасників, було «як піску в морі».

У ярмарковій торгівлі відбувалася певна спеціалізація. Наприклад, у Ярославі, Коломиї, Снятині, Перемишлі, Яворові торгували переважно худобою; у Луцьку, Володимирі, Стрию — хлібом. На київських ярмарках, крім худоби й хліба, торгували рибою, сіллю, хутром, східними товарами.

Торги у містах та містечках відбувалися також у точно визначені королівськими привілеями дні, як правило, раз на тиждень.

Розвивалася й постійна торгівля. У Кременці (середина XVI ст.) налічувалося 70 крамниць, Кам'янці (1570) — 40, Володимирі (середина XVI ст.) — 30 і т. д. В 1585 р. польський король дав дозвіл на будівництво 20 крамниць навколо ринку у м. Стрию. Існування широкої мережі добре впорядкованих крамниць та рядів відзначали й сучасники-іноземці (XVII ст.). Крамниці у містах почали спеціалізуватися. Так, у Кам'янці було (1565) 9 крамниць «дорогих сукон» і 14 — дешевих, у Яворові (1627) — 16 крамниць для продажу взуття і т. д. Існували крамниці дорогого посуду, ювелірних прикрас, зброї тощо.

Торгівля сприяла розвиткові продуктивних сил, що супроводжувалося поглибленням суспільного й територіального поділу праці. Так, виділилися райони виробництва зерна (Галичина й Волинь, суміжна з Волинню частина Київщини) та місцевості з більш розвинутим скотарством (Поділля, Київщина, а також Галичина, Волинь і Південне Лівобережжя); райони полювання на хутрового звіра (Волинське, Київське та Чернігівське Полісся, Низ Дніпра); виварювання і видобування солі (Прикарпаття); райони залізоробної та значною мірою залізообробної промисловості (Волинь, Північна Київщина, Чернігівщина). По всій Україні були відомі львівські сукна, гончарні вироби м. Потилича, «фастівський папір», «уманський поташ» тощо. Отже, у XVII ст. намітилося поступове злиття місцевих ринків в один внутрішній ринок.

2. Зовнішня торгівля

Поряд із внутрішньою розвивалася й зовнішня торгівля. Особливо тісними були економічні зв'язки України з Російською державою.

З кінця XV ст. Росія переживала економічне піднесення. Це позначилося на її зовнішній торгівлі. Російські товари поширювалися в країнах Європи і Сходу.

Важливе місце в українсько-російських торговельних зв'язках відігравав шлях з Києва до Москви та інші дороги, які сполучали російські й українські торгові центри.

Українсько-російські торговельні зв'язки значно пожвавились у першій половині XVII ст. У 1621 р. путивльські воєводи В. Туренін і С. Собакін, наприклад, писали цареві, що російські «многие... торговые люди... ездят» з товарами на Україну, а українські купці в Росію «безпрестани» прибувають. Про українських купців, які постійно відвідують Росію, повідомляв Посольський приказ у квітні 1638 р. бєлгородський воєвода А. Тургенєв. «Из литовских (українських)... городов многие... торговые люди со всякими товары» приїздять у російські міста для торгівлі, писав брянський воєвода І. Хілков (березень, 1635). У грамоті Посольського приказа вяземському воєводі П. Пронському та іншим воєводам прикордонних з Україною міст говорилося (20 травня, 1635), що царський уряд дозволив українським купцям вільно «приезжати со всякими товары... и торговати на всякой товар».

У містах російсько-української прикордонної смуги (Путивль, Рильськ, Севськ та ін.) були побудовані спеціальні двори для приїжджих українських купців. У 1635 р. для них цар «указал... гостин двор в Севску строить» на місці згорілого. Такі ж двори із складами для російських товарів існували в багатьох українських містах.

На Україну з Росії йшли в основному промислові товари. Російські міста, як зазначав сучасник, «славні ремісниками, які старанно виготовляють різні вироби. Вони постачають нам [на Україну] дерев'яні чашки й посохи, ножі, сідла, шаблі, кінську збрую й різного виду зброю». До цього також треба додати відоме всьому Заходу і Сходу російське хутро, а також шуби, ювелірні прикраси та інші коштовні речі.

В той же час на російських ринках були добре відомі українські товари: шкури, смушки, велика рогата худоба, вівці, коні, вовна, риба, віск, хміль, жито, житнє борошно, пшоно, горілка, полотно, скло, гончарні вироби, селітра, папір, поташ, сіль та ін.

Крім Москви, українські купці торгували в Курську, Єльці, Тулі, Ярославлі, Калузі, Рильську, Твері, Нижньому Новгороді, на Дону. З свого боку, російські торгові люди збували свої товари в Києві, Кам'янці, Барі та інших містах Наддніпрянщини й Поділля.

Жвавими були також торговельні зв'язки західноукраїнських земель із Росією. На ярмарки, що збирались у містах Галичини, Поділля, Волині, привозили з Росії шкіряні вироби, хутро, шуби, тебіньки (шкіряні убори для коней), сідла, хомути, повсть, рукавиці, чоботи, пояси тощо. Основними товарами, які вивозились із західних українських міст до Росії, були продукти харчування, ювелірні вироби, скляний посуд, каптани тощо.

На багатьох українських ярмарках продавалися товари східних і південних країн, передусім прянощі (перець, шафран, імбир, гвоздика), фрукти (лимони, фіги, фініки, апельсини), італійські, грецькі й молдавські вина, східні ліки, різні прикраси, шовкові й бавовняні тканини тощо. З Польщі, Чехії, Австрії, Німеччини, Угорщини та інших країн Європи сюди привозили сірку, фарби, різні металеві вироби (коси, серпи, цвяхи, голки, бляху, мідні казани), сукно, полотно, папір та ін. Ці товари вивозили також з України до Росії як українські, так і російські та інші купці.

Визначну роль у російсько-українській та міжнародній торгівлі відігравав Київ. У Києві «така велика кількість дорогого шовкового одягу, коштовного каміння, соболів та іншого дорогого хутра, — писав сучасник (середина XVI ст.), — що мені самому траплялося бачити шовк, який коштував дешевше, ніж у Вільні льон, а перець — дешевше солі».

Через Україну, в тому числі частково й через Київ, велася транзитна торгівля Росії з південно-східними країнами. Каравани московських купців прямували в Крим і Туреччину через Слобідську Україну та Середнє Подніпров'я. Шлях російських купців у Центральну й Західну Європу значною мірою також проходив через українські землі.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. пожвавилися торговельні зв'язки України з Молдавією. Українські купці часто одержували від молдавських господарів грамоти-привілеї на пільгову торгівлю. В 1614 p., наприклад, молдавський господар Стефан Томша III дозволив українським купцям, як було сказано у виданій їм спеціальній грамоті, «вільно... їздити в нашу землю з всякими покупками і товарами по таких шляхах, як чернівецький, хотинський, сороцький». Цими шляхами до Львова, Кам'янця та інших міст з Молдавії гнали також гурти великої рогатої худоби й коней. Молдавська худоба (до 12—13 тис. голів щорічно) йшла через Городок на західноукраїнські ринки. В 1594 р. лише через Снятии було прогнано 13 тис. биків, куплених у Молдавії.

З Молдавії до Львова та інших українських міст вивозили продукти тваринництва (шкури, смухи), рибу, вино, мед, віск, сукно, горіхи, тютюн, поташ тощо. З України до Молдавії надходили свинець, мідь, залізо, золото, срібло, металеві вироби (коси, ножі, серпи, лемеші, цвяхи), суконні, шовкові й полотняні тканини, головні убори, скляні та ювелірні вироби.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. українські міста торгували з країнами Західної Європи через Прибалтику. Ще в 1466 р. за Торунським миром Польща одержала вільний доступ до Балтійського моря через Гданський порт, що дало значний поштовх розвитку зовнішньої торгівлі. Через Гданськ йшли польські, литовські, українські й білоруські товари у країни Західної та Північної Європи, причому в експорті поступово зростала кількість зерна, зокрема пшениці. У 1530 р. польський та український експорт зерна через Гданськ становив 17 тис. лаштів. Та уже в 1583 р. вивіз хліба з Польщі та України на Захід досяг 63 тис. лаштів, а в першій половині XVII ст. (1648) — 128 790 лаштів. Головними експортерами хліба були магнати й шляхта.

Постійне зростання цін на хліб на ринках Західної Європи викликало підвищення і в Речі Посполитій, у тому числі на Україні. Якщо в 1564—1569 pp. один лашт пшениці коштував близько 12,5 злотих, то в 1616 р. — 24,5 злотих.

Важливе місце в експорті з України на ринки Заходу займали інші продукти сільського господарства (вовна, сало, прядиво, віск, мед, шкури) й різних промислів (ліс та продукція лісових промислів, вироби з дерева тощо). З України до Гданська й інших портів Балтики безперервним потоком йшли бруси, дошки, клепки, барила, щогли, попіл, деревне вугілля, поташ тощо. У 1561 р. Західним Бугом через Гданський порт князь К. Острозький вивіз у європейські країни понад 100 лаштів попелу із своїх київських (воєводських) лісів. У 1578 р. з навколишніх лісів Дубровицького маєтку (Волинь) було продано в Гданську 300 лаштів попелу на суму 9900 польських злотих. У скарзі 1585 р. слуг-бояр та селян на утиски з боку княгині Курбської говорилося, що з Ковельського староства щорічно відправлялася значна кількість різноманітних лісових матеріалів, а також попелу. З кінця XVI ст. Річ Посполита, насамперед українські землі, стали основним експортером на західноєвропейські ринки не тільки зерна, а й лісу.

Із країн Західної Європи через Гданський порт на Україну довозили різні європейські та східні товари.

Проте «режим середньовічної регламентації» знайшов у Речі Посполитій сприятливий грунт. «Складське право», примусове користування визначеними шляхами, митна система, сваволя феодалів згубно відбивалися на торгівлі. На великих і малих шляхах, наприклад, було безліч державних і приватних митниць. На короткій відстані від Турків до Яворова та від Дрогобича до Ярослава брали мито 174 рази. Збирали також прикордонне мито, так зване цло, шляхове , мостове, гребельне, перевізне, ярмаркове, торгове, ринкове, помірне та ін. Особливо великі зловживання чинили феодали при збиранні мита на території своїх володінь.

В той час як міщани-купці платили численні обтяжливі мита, шляхта звільнялася від них, у тому числі й від мит на експортні та імпортні товари. В кінці XVI ст. купці Саноцької землі скаржилися урядові, що «багато шляхтичів взялося до купецтва і під прикриттям своєї потреби купують у великій кількості худобу і коней, торгують ними, а мит не платять».

Тогочасні торгові статути особливо обмежували діяльність іноземних купців. Іноземців примушували продавати товар великими партіями або великими мірами, що було невигідно для них. У Львові, наприклад, парчу, єдваб, камлот та інші дорогі тканини купці-іноземці мали право продавати лише на лікті, а сукно — тільки цілими сувоями; високоцінні прянощі — шафран, гвоздику й перець — на фунти і т. п.

Значної шкоди як внутрішній, так і зовнішній торгівлі завдавало свавілля королівської адміністрації. Великі утиски терпіли, зокрема, російські купці. Приміром, у чолобитній московського купця Туреніна, поданій царю на початку червня 1645 p., говориться, що у його людей, посланих до Києва з товарами в 1644 p., польські урядовці «товаров отобрали... на 300 рублев... и больши», а також гроші. Того ж року були пограбовані російські купці в Прилуках, Лохвиці, Новгороді-Сіверському, Лубнах. Поряд з цим королівська адміністрація самовільно збільшувала мита. У 1647 р. купці з Севська, Брянська, Путивля, Рильська та інших міст писали царю в своїй челобитній, що на Україні урядники «сильно своим умыслом... с нас емлют поборы вдвое, окроме королевских пошлин... А сверх... тех пошлин и поборов емлют с нас с воза по 7-ми ефимков за поборовый квит да за другие квиты сасовые с воску с пуда по гривне, с кожи по алтыну». Часто королівські урядовці під різними приводами заарештовували російських купців, щоб примусити відкупатися за призначену суму грошей. У зв'язку з подібними явищами царський уряд 18 вересня 1647 р. заявив протест польському урядові.

Таке становище вкрай негативно позначалося на внутрішній і зовнішній торгівлі, затримувало загальний господарський прогрес.