Люблінська унія 1569 р. та її наслідки

Реферат

Друга половина XVI ст. почалася подіями, які мали важливе значення для дальшої долі українського народу. На середину XVI ст. Росія перетворилася у могутню державу. В країні успішно розвивалися сільське господарство, ремесло, промисли, торгівля, складалися передумови для формування всеросійського ринку. Про великі досягнення Росії в економічному й культурному житті свідчила наявність численних міст, серед яких виділялися Москва, Новгород, Псков. Польський історик М. Мєховський, наприклад, ще в 20-х роках XVI ст. писав, що Москва вдвоє більша від Флоренції і Праги, а Новгород набагато більший за Рим. Англійський мореплавець Річард Ченслер прирівнював (50-ті роки XVI ст.) Москву за розмірами до Лондона, а інші іноземці проводили паралель між Псковом і Парижем.

Для дальшого економічного й культурного розвитку Російська держава потребувала виходу до Балтійського моря. Тільки володіючи таким шляхом, вона могла зайняти відповідне місце на світовому ринку, що саме тоді складався, і вступити в багатосторонні контакти із західноєвропейськими країнами. Вказуючи на послідовність та енергію, проявлені тодішнім російським царем Іваном Грозним у боротьбі за розв'язання цієї проблеми, К. Маркс писав, що Іван Грозний був наполегливий у своїх спробах проти Лівонії, мав на меті дати Росії вихід до Балтійського моря і відкрити шлях сполучення з Європою. Вийти до Балтійського моря можна було, лише подолавши опір Лівонії, підтримуваної Литвою та Польщею. Побоюючись посилення Росії, уряди цих держав ставили різні перепони, щоб відрізати її від Заходу. Лівонія не пропускала через свої кордони навіть спеціалістів, яких російський уряд вербував у західноєвропейських країнах. Позбавляючи Росію можливості мати порти і флот на Балтійському морі, Лівонія, Литва й Польща прирікали її на відсталість.

У 1553 р. минув строк перемир'я, укладеного між Лівонією і Росією ще в 1503 p., а між тим умовою продовження його російський уряд поставив сплату Лівонією данини за весь час (50 років) володіння Юр'ївською областю, додержання нейтралітету в разі війни Росії з Литвою і Польщею й свободу транзиту. Щоб стримати Лівонію від прийняття цієї умови, король польський і великий князь литовський Сигізмунд II Август став зосереджувати на лівонських кордонах війська. Під його тиском Лівонія у вересні 1557 р. уклала воєнний союз з Литвою і почала готуватися до війни з Росією. У відповідь на це російські війська в січні 1558 р. розпочали воєнні дії проти Лівонії і через кілька місяців здобули великий порт Нарву та багато міст, у тому числі Тарту (Юр'їв). Росіян підтримувало місцеве, латиське й естонське, населення, почалися повстання проти німецьких феодалів. У 1561 р. Лівонська держава розпалася. Успіхи Росії стривожили не тільки Литву та Польщу, а й Швецію, Данію, Габсбурзьку імперію, Ватікан. У боротьбу за «лівонську спадщину» вступили, крім Литви й Польщі, Данія і Швеція.

У 1561 р. почався другий період Лівонської війни (1561—1570). Воєнні дії зосередилися на території Литви. Незважаючи на ряд невдач, російські війська при підтримці білоруського населення в лютому 1563 р. здобули Полоцьк, що відкривало шлях до столиці Великого князівства Литовського — Вільни, а також до одного з найбільших портів Прибалтики — Риги. Литва опинилась перед воєнною катастрофою.

За таких умов правлячі кола Великого князівства Литовського вирішили піти на дальше зближення з Польщею, щоб використати її сили у боротьбі з Росією і зміцнити своє зовнішньополітичне становище. З свого боку, польські правлячі кола квапилися скористатись із тяжкого воєнного становища Великого князівства Литовського, щоб здійснити його інкорпорацію, передусім захопити ті українські землі, якими воно володіло. Ці й інші розбіжності в планах різних кіл з повною виразністю проявилися на сеймі польських і литовських феодалів у Любліні.

Наприкінці грудня 1568 р. в Люблін з'їхалися посли (депутати) від сеймів Польщі й Великого князівства Литовського. Спільне засідання розпочалося 10 січня 1569 р. Вже на самому початку між послами спалахнула гостра суперечка. Польські посли запропонували проводити роботу на спільному сеймі обох держав, посли Великого князівства Литовського категорично відхилили цю пропозицію.

Серед литовських феодалів також не було єдності. Можновладці побоювалися втрати своїх привілеїв при повному об'єднанні з Польщею і наполягали на тому, щоб Велике князівство Литовське мало свій окремий сейм і окремий сенат. Середні й дрібні литовські, українські та білоруські феодали розраховували при об'єднанні Великого князівства Литовського з Польщею добитися привілеїв, якими давно вже користувалася шляхта у Польщі, зрівнятися з нею у всіх станових правах. Вони були невдоволені також свавіллям можновладців і відносною слабкістю державної влади, особливо небезпечними для них в умовах зростання класової боротьби народних мас.

Польські феодали скористалися з незгод серед литовського панства й вирішили здійснювати свій проект інкорпорації Великого князівства Литовського не відразу й цілком, а частинами. Заручившись підтримкою середньої і дрібної шляхти Волинського та Підляського воєводств, 12 березня 1569 р. Сигізмунд II Август спеціальним універсалом оголосив про приєднання Волинського й Підляського воєводств до Польського королівства. Одночасно волинська та підляська шляхта зрівнювалася у правах з польським шляхетством.

Приєднання Волині й Підляшшя було грубим порушенням прав Великого князівства Литовського, вчиненим в односторонньому порядку. Разом з тим це завдало удару по можновладцях, у тому числі українських. Магнати були не тільки найбільшими землевласниками, а й займали у відторгнутих Польщею землях посади воєвод, старост і т. ін., що гарантувало їм, крім доходів, великий політичний вплив і владу. Вони відрядили до короля і польського сейму посольство в складі Яна Ходкевича, Євстафія Воловича, Домініка Паца, Криштофа-Миколи Радзівілла і Миколи Кішки. Посольство прибуло до Любліна 5 квітня 1569 р., але вже не вимагало й не погрожувало, як це робили раніше литовські посли, а тільки благало не відривати «окремі члени від Литовської держави», скасувати королівський універсал від 12 березня і скликати новий сейм для обговорення питання про унію.

Однак в умовах, коли шляхта Волині й Підляшшя підтримала польську сторону, такі прохання не могли мати успіху. Король і польські посли ухвалили: продовжити засідання сейму і зобов'язати всіх послів прибути через шість тижнів до Любліна й розпочати роботу в спільному сеймі. А щоб нейтралізувати будь-яку протидію, 23 квітня було оголошено скликання посполитого рушення зі всіх земель Польського королівства. Одночасно польська шляхта запропонувала відібрати маєтки й державні посади у тих волинських і підляських панів, котрі не прибудуть у Люблін скласти присягу на вірність короні польській. Призначалися навіть спеціальні комісари, що мали взяти підписку про згоду на унію від усіх тих волинських і підляських послів, які відмовлятимуться їхати на сейм через «хворобу». Волинські й підляські посли прибули до Любліна лише після ухвали польського сейму відібрати у них за непослух посади й маєтки. Слідом за тим король оголосив про приєднання до Польщі Київського і Брацлавського воєводств. На шляхту Київщини і Брацлавщини поширювалися ті ж привілеї, що й на волинську. Українські феодали прийняли всі умови польської сторони. Приєднанням Київського і Брацлавського воєводств завершилося захоплення Польщею тих українських земель, що перебували в складі Великого князівства Литовського.

1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського склали присягу на вірність польсько-литовській унії і підписали унітарний акт, продиктований їм, по суті, польськими магнатами.

Згідно з актом Люблінської унії Польське королівство і Велике князівство Литовське об'єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту — з виборним королем на чолі та з спільними сеймом і сенатом. Відтепер договори з іноземними державами мали укладатися від імені Речі Посполитої. Польській шляхті надавалося право володіти маєтками у Великому князівстві Литовському, а литовській — у Польщі. Митні кордони між Польщею і Литвою ліквідовувалися. На всій території Речі Посполитої впроваджувалася єдина монета. Разом з тим Литва зберігала певну автономію: своє право і суд, адміністрацію, військо, скарб, офіційну «руську» мову.

Приєднання Волині, Київщини і Брацлавщини до Польщі різко посилило на ці українські землі експансію польських світських і духовних феодалів, до яких приєдналися й українські магнати з Волині. Захоплення селянських і козацьких земель супроводжувалося посиленням соціального гніту й наступом на національні права українського населення і його релігію. Все це загострювало класові й національні суперечності.

Велике князівство Литовське втратило велику частину території і політичну незалежність. Річ Посполита як «об'єднана» держава була лише прикриттям пріоритету в ній польських феодалів.

Люблінська унія розширила територію Польщі та збільшила її матеріальні ресурси. Разом з тим вона заклала основи розпаду феодальної Польщі у майбутньому. Експансія на Східну Україну мала своїм наслідком утворення величезних латифундій і зміцнення економічних та політичних позицій польських магнатів.

Користуючись своєю силою і впливом, магнатська верхівка прагнула всіляко обмежити королівську владу. З цією метою вона поступово перетворювала сейм — «шляхетський парламент» — на знаряддя своїх інтересів. Сеймові посли, принаймні на Україні та в Литві, часто були простими ставлениками своїх патронів-магнатів, слухняними виконавцями їхньої волі. З цього приводу П. Скарга писав: сеймові посли хоч і діяли «ніби відповідно до наказу своєї братії (шляхетських виборців), насправді корольки наші (магнати) діють і творять від імені братії те, про що вона ніколи і не помишляла; братія [посли] безглуздим криком на все погоджується». Боротьба магнатських угруповань з королівською владою гальмувала процес політичної централізації країни. Цими чварами скористалися західноєвропейські держави, насамперед, імперія Габсбургів і Ватікан. Намагаючись спрямувати внутрішню і зовнішню політику Польщі в своїх інтересах, вони, зокрема, штовхали польські правлячі кола на агресію проти Росії. Ватікан дивився на Польщу як на форпост католицизму на сході Європи, а покатоличення українського населення вважав передумовою проникнення в Росію. Це відкрито висловив папа Григорій XIII (1572—1585), якось заявивши: «З вами, мої українці, сподіваюся привернути (весь) Схід».

Продовження війни з Росією правлячими колами Речі Посполитої посилювало невдоволення народних мас на території останньої, обумовлювало їх тяжіння до Росії. Симпатії до неї ширилися й серед шляхетства. В цей час (1572) помер бездітний польський король Сигізмунд II Август, і в Польщі почалась елекція — вибори нового короля. Серед панівного класу виявилися ворогуючі течії. Значна частина шляхти Польщі й Литви, в тому числі української, підтримувала кандидатури Івана IV і його сина Федора, магнати — західноєвропейських претендентів. Шляхта Речі Посполитої, невдоволена сваволею магнатів, з надією дивилася на Росію, централізовану слов'янську державу, де права середніх і дрібних феодалів охороняла сильна царська влада. Тоді ж польські й литовські посли заявили Івану IV, що обидві ради, «желаючи, чтоб им государя себе избрати от словенского роду по воле, а не в неволю, и прихиляютца тебе, великому государю, и твоєму потомству». Західні держави, особливо Ватікан, дуже непокоїла можливість об'єднання Росії з Річчю Посполитою в разі обрання російського царя на польський престол. Це зміцнило б не тільки Росію, а й Польщу. Між тим Ватікан та західні сусіди Польщі були заінтересовані в послабленні Росії і одночасно в збереженні політичної відсталості Польщі.

На польський престол при підтримці католицького духовенства, зокрема єзуїтів, було обрано французького принца Генріха Валуа (1573—1574), а потім семиградського (трансільванського) князя Стефана Баторія (1576—1586). Ворожа Росії політика не користувалася популярністю серед значної частини шляхетства, що проявилося, зокрема, в 1579 p., коли Стефан Баторій розпочав на російському фронті наступ: багато шляхтичів відмовилося воювати і перейшло на російську сторону. Польському війську вдалося захопити Полоцьк та Великі Луки. В 1581 р. Стефан Баторій обложив Псков, маючи на меті рушити потім на Новгород і Москву. Однак його плани зруйнувала героїчна оборона Пскова. В ній брав активну участь також загін українських козаків, очолений Миколою Черкаським (Черкашином), який загинув під час облоги міста. Королівське військо надовго загрузло під Псковом. Проте дальший хід Лівонської війни склався не на користь Російської держави. У 1581 р. шведські війська захопили Нарву й Корелу, відрізавши росіян від важливих портів Прибалтики. Активізувалися також війська Речі Посполитої. Однак стійка оборона Пскова, у якій брали участь як залога, так і жителі, примусив польсько-литовську сторону розпочати мирні переговори. У м. Ямі-Запольському в 1582 р. було укладено перемир'я, за яким Іван IV відмовлявся від Лівонії на користь Речі Посполитої, а Баторій мав повернути захоплені прикордонні російські землі. За перемир'ям 1583 р. між Росією і Швецією, Росія відступалася на користь Швеції від Яма, Копор'я, Івангорода.

Таким чином, Лівонська війна закінчилася невдало для Росії, яка надовго (аж до початку XVIII ст.) залишалася відрізаною від Балтійського моря.

Після Лівонської війни Річ Посполита у боротьбі з сусідніми, передусім прибалтійськими, державами, зокрема Данією, тимчасово посилила свої позиції в Прибалтиці. Однак відтягнення сюди значних сил послаблювало оборону південних рубежів Речі Посполитої. Знесилена своєю агресивною політикою на сході, вона втратила західні землі — Сілезію і Західне Помор'я. Ускладнилося й внутрішнє становище Речі Посполитої. Посилилося невдоволення магнатів і шляхти політикою Стефана Баторія. Зростав антифеодальний і визвольний рух.