Посилення колонізації вільних земель селянами
(друга половина XVI — перша половина XVII ст.)

Реферат

Одним із важливих соціальних явищ у другій половині XVI ст., як і раніше, були втечі селян. Втікачі прямували у південно-східні райони Подільського, Брацлавського й Київського воєводств, на Лівобережну Україну та на південні окраїни Російської держави (Слобожанщину) — в місця, ще не зайняті панами, або такі, де феодальний гніт відчувався значно менше.

На вимогу феодалів польські королі й великі князі литовські обмежували переходи селян від одного пана до іншого та переселення на вільні землі. Ще закон 1543 р. забороняв селянам викупатися на волю, надавав феодалам право продавати, заставляти, передавати у спадщину своїх підданих із землею або без землі, з сім'єю або поодинці.

На Віленському сеймі 1554 р. спеціально розглядалося питання про нові заходи проти селянських втеч. Дрібна й середня шляхта благала короля не дозволяти магнатам приймати збіглих селян. Король задовольнив її прохання. Видана на тому ж сеймі постанова забороняла землевласникам під страхом штрафу приймати втікачів.

У постановах наступних сеймів (1578, 1581, 1611, 1613 та ін.) польські й литовські пани проголошували нещадну боротьбу з втечами селян. Крім сеймових ухвал, які мали загальнодержавне значення, уряд видавав і окремі накази, спрямовані проти втікачів з того чи іншого воєводства. В лютому 1569 р. Сигізмунд II Август наказав київському та брацлавському воєводам хапати й видавати панам збіглих від них людей, підкресливши, що вони дуже небезпечні для Польсько-Литовської держави. Одночасно заборонялося населенню приймати та переховувати втікачів. Під час королівської ревізії 1563 р. в Кременецькому повіті з метою обмеження селянських втеч місцевим жителям було наказано не тримати у себе довше трьох днів неосілих селян, а про їх прихід і відхід повідомляти урядників. Пани боялися небезпечного для них впливу втікачів на місцевих селян.

Але втечі не припинялися: з одного боку, селяни не могли примиритися з посиленням феодального гніту, з другого — магнати, володільці латифундій, зацікавлені в залюдненні своїх земель, не могли пожертвувати особистими вигодами заради інтересів середньої та дрібної шляхти й продовжували не тільки приймати, а й переманювати чужих селян, надаючи їм різні пільги. Так, коли в 1561 р. з маєтку Моковичів Володимирського повіту втекло п'ять «отчинних» селянських сімей у сусідні маєтки Киселино і Твердиню, то управитель останніх рішуче відмовився повернути їх попередньому володільцеві. Так вчинили і в Любецькому замку на Київщині в 1562 р. з селянами, які втекли з Радошинського маєтку.

До втечі покріпачені заздалегідь старанно готувалися. Історики мусили визнати, що селянські втечі не мали характеру бездомного бродяжництва, як це твердили феодали, а являли собою переселення на нові місця.

Масові втечі особливо посилилися в кінці XVI ст. Вони охопили не лише західні землі України, а й Брацлавське та Київське воєводства. За неповними даними, за 7 років (1595—1602) у цих двох воєводствах селяни втікали з 425 сіл, в тому числі у 1600 р. — із 159 сіл Київського воєводства. Це явище було характерне не тільки для України — те ж саме повсякчас спостерігалося в Польщі. Там селяни переселялися з центральних місцевостей країни не тільки в мазовецькі пущі, а й на українські землі, де знаходили все-таки більш сприятливі умови існування, ніж у себе на батьківщині.