Виступи селян проти феодалів
(друга половина XVI — перша половина XVII ст.)

Реферат

Боротьба селянства проти своїх гнобителів весь час посилювалася. У другій половині XVI ст. частішають напади на панів і їхнє майно. Так, у 1561 р. селяни пана Т. Сенюти вчинили напад на урядника князя Я. Заславського, що повертався з грішми, зібраними з князівських підданих. Гроші вони відібрали, а урядника побили. Того ж року й у тому ж повіті жителі с. Рачина побили князя Я. Сангушка, володимирського старостича.

Частими були також напади на представників католицького і православного духівництва, які ревно охороняли інтереси своїх «патронів» — феодалів. У 1582 р. в с. Смідині Володимирського повіту селяни вигнали священика, прислужника їхнього пана князя А. М. Курдського. У 1576 р. в с. Сольній Львівського повіту селяни вбили місцевого священика за те, що через суд примусив їх давати йому десятину. Трудящі маси починали розуміти, що служителі як католицької, так і православної церков, закликаючи їх до покори своїм панам, захищають феодальні порядки.

У XVI ст. поширилася й така форма боротьби проти феодалів, як підпали панських будівель, збіжжя, що інколи супроводжувалися вбивством панів та їхніх прислужників. Документи другої половини XVI ст. містять відомості про часті факти підпалу. В с. Плоскій Луцького повіту, наприклад, у 1563 р. були спалені всі будівлі та збіжжя в маєтку пана Ф. Хмари. В 1570 р. місцеві жителі спалили дотла Межиріцький замок князя Б. Корецького в Луцькому повіті. У серпні 1588 р. селяни с. Борки на Волині, що належало А. Барановському, слузі князя А. М. Курбського, обклали панський будинок соломою і спалили його разом з паном.

Посилення феодального визиску приводило до все нових заворушень. Наприклад, 1567 р. у Волинському Поліссі, в районі містечка Чернеч-городка селяни і міщани, обурені впровадженням додаткової тяжкої підводної повинності, вчинили розправу з управителем маєтку та іншими панськими слугами. Їх підтримали жителі Колок та Рудників. Невдовзі виступ був придушений. Подібне заворушення, підтримане жителями сусідніх сіл Замку, Рожанця й Обші, відбулося 1573 р. в с. Луковій у Галичині.

У першій половині XVI ст. зародилася нова форма класової боротьби — опришківство, характерне для гірських і підгірських районів Карпат. Від нещадної феодальної експлуатації, різних утисків селяни тікали в гори й ліси, гуртувалися в невеликі загони й нападали на феодалів та представників державної влади. Ще у 1522—1523 pp. в Карпатських горах у районі галицької та закарпатської Лемківщини активно діяв опришківський загін, очолений народним месником Петром Чурмою. На середину XVI ст. рух опришків з території Галичини, що входила до складу Польського королівства, перекинувся на Буковину, яка була під владою молдавських господарів, а також на Закарпаття та Словаччину, загарбані угорськими феодалами. У зв'язку з цим між Польщею й Молдавією в 1547 р. була укладена угода: сторони зобов'язалися карати опришків на місці.

На Прикарпатті, в Саноцькій землі та на Лемківщині у 1556 р. проти місцевих панів боролися опришки під керівництвом Криштофа, а між Саноком і Самбором — Госкова (1567). Одночасно між Яциміром і Саном виступи опришків очолювали брати Гриць та Іванча. Опришківські загони робили напади навіть у райони добре укріпленої фортеці Кам'янця, де стояла численна урядова залога.

В Карпатські гори, до опришків, тікали також польські селяни. Почали виникати й самостійні загони польських повстанців — «збуйників». У XVI ст. в прикарпатських районах Польщі (Краківське воєводство) та на Україні (Руське воєводство) розгорнувся спільний рух «збуйників» і опришків. На кінець XVI ст. цей рух набув уже значного розмаху.

Опришкам щиро співчувало й подавало всіляку допомогу селянство. Тому цей рух не припинявся більше двох століть, хоч феодали та державна влада всіляко намагалися його придушити, вдаючись до надзвичайно жорстоких заходів.

Проте, незважаючи на розрізненість, стихійність, слабку організованість селянських виступів, вони революціонізували селянські маси.