Класова боротьба у містах
(друга половина XVI — перша половина XVII ст.)

Реферат

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. неухильно зростав феодально-кріпосницький гніт і одночасно продовжувався наступ на національні права і релігію українського міщанства. Усе це спричинялося до дальшого розгортання класового протесту в містах, що набирав різних форм. Однією з них було, зокрема, подання міським населенням різних скарг. Так, львівські міщани скаржилися в 1576 р. королю, а в 1647 р. — сейму на міських багатіїв та на утиски з боку старости й магістрату. Але скарги, як правило, не давали бажаного результату, і міщани ставали на шлях активного протесту, відмовляючись, зокрема, відбувати повинності. Такий виступ в 1604 р. зареєстровано у Корсуні. Наприкінці 1628 р. у Самборі міщани, обтяжені повинностями, «вчинили бунт» проти міської влади. У 1632 р., за словами орендаря Теребовлянського староства Я. Понятовського, місцеві мешканці «збунтувалися» і перестали відбувати дорожні повинності. Часто це були виступи, в яких помічалася певна, хоча й елементарна організованість. Скажімо, в 1643—1644 pp. у м. Янові (Галичина) на чолі таких «бунтівників» стояли ткач Мацько і коваль Яцько.

Від «бунту» у формі простої відмови відбувати повинності та сплачувати податки міщани часто переходили до нападів на власників маєтків, орендарів, представників місцевої адміністрації і розправлялися з ними. Широкого розголосу, наприклад, набув такий виступ у 1613 р. в Коломиї. Обурені жорстокістю шляхтича Т. Блудницького, міщани вбили його та двох його поплічників.

Виступи міщан у різній формі мали місце в Дрогобичі (1578 і 1603), Слободищі (1593), Брацлаві (1593—1594), Теребовлі (1597 і 1633), Острозі (кінець XVI ст. і 1637), Дубровиці (1601), Потоці (1604), Любартові (1609), Галичі (1610 і 1645), Жидачеві (1630), Бариші (1631), Носівці (1637), Коростишеві (1640), Котельні (1640 і 1643), Снятині (1646) та в багатьох інших містах і містечках.

Тяжка експлуатація та різні утиски примушували пригноблений міський люд кидати рідні оселі й шукати кращої долі в іншому місці. З кінця XVI ст. така форма протесту стає частим явищем. У 1596 р. з Теребовлі, наприклад, «пішло» 70 родин. Пізніше, в 30-х роках XVII ст., м. Долину покинула третина мешканців. У 1643 р. з містечка Торчиці «от двесте албо большей (міщан) проч пошло». У 1647 р. з містечок Борове й Андрієве та сусідніх сіл «до полутору сот се их розышло проч». З документу 1648 р. довідуємося, що у містечку Вижві лишилося багато «халуп пустых, с которых... люде проч пошли». Документи з повною ясністю розкривають причини масових втеч міщанства. Характерним з цього боку можна вважати запис від 29 січня 1646 р. в житомирській гродській книзі, де говориться, що люди покинули домівки, «видячи свою кривду и не хотечи... в дальший час терпеть... утяженя».

Значна частина таких утікачів-переселенців із західних українських земель рухалася на Наддніпрянщину й Побужжя. Як відомо, в першій половині XVII ст. на Східній Україні виникло чимало містечок. Місцеві магнати і шляхта, заінтересовані в залюдненні своїх володінь, надавали втікачам різних пільг. Зокрема, тим, хто оселявся в містечку, заміняли панщину чиншем, а громаді містечка надавали обмежене самоврядування.

Якась частина втікачів оселялася в козацьких слободах. Про це, наприклад, свідчить документ, датований ще початком XVI ст. Мешканці м. Жидачева попереджали в 1615 р. місцеву владу: якщо вельможі не припинять свавілля і здирств, то «є Україна, є козаки. Воліємо туди, до наших побратимів, перебратись і жити собі на свободі, а не старості коритися».

Частина втікачів переселялася на територію Російської держави. Переселення в Росію стало звичайним явищем під час селянсько-козацьких повстань 30-х років XVII ст., особливо після їх поразки, коли на Східній Україні лютував польсько-шляхетський терор. Так, у березні 1638 р. до Курська прибули міщани з Гадяча й Голтви, в квітні того ж року — з Ромен, Корсуня і знову з Гадяча, а до Севська перейшла в березні значна частина міщан із Миргорода. Відомі також переселення в той час у межі Росії з Лохвиці, Батурина й інших українських міст. У реляції в Москву (березень, 1638) путивльський воєвода Плєщеєв писав, що з України люди «приходят... на твое государево имя ежедень».

Посилення соціального й національного гніту в містах приводило до бурхливих повстань. Найбільшим і найхарактернішим серед них було в 80-х роках XVI ст. повстання в Білій Церкві, яка стояла на королівщині й перебувала під безпосередньою владою київського воєводи К. Острозького. Повстання почалося в 1589 p., невдовзі після того, як король Сигізмунд III, в результаті довгого й наполегливого клопотання міщан, дав місту привілей на магдебурзьке право. Одержавши його, міщани спробували скористатися з тих пільг, які передбачалися «магдебургією», але тут же зустрілися з протидією поставленої Острозьким адміністрації та місцевого шляхетства. Намагаючись подолати цей опір, вони, як писав король, «бунты и кгвалты починили и, змоцнившися сами, з моцы [володіння] пана воеводы Киевского выняли млыны, корчмы, пересуди и вся иные пожитки, ему належачие». Міщани поширили на шляхту, що проживала в місті, юрисдикцію магістрату, створеному згідно з магдебурзьким правом. Крім того, білоцерківці «шкоды немалое пану воеводе, шляхте и арендаторови тамошнему починили».

Розуміючи, що самі вони не зможуть встояти проти такого могутнього магната, як Острозький, і місцевого шляхетства, білоцерківці, за словами короля, «бунтуючися далей», звернулися «о помочь себе до инших мест украинных» з листами, захопили білоцерківський замок зі зброєю та боєприпасами, заарештували намісника воєводи, а воєнного слугу воєводи, шляхтича Тихона Шашкевича, й інших слуг-шляхтичів, вигнавши з міста, одних повбивали, а інших поранили.

Король відрядив у Білу Церкву посланця з наказом міщанам стати знову під юрисдикцію Острозького і повернути захоплені «пожитки». Повсталі, однак, не тільки відмовилися виконати наказ, але й самого королівського посланця «мало о горло не приправили». Тоді король скасував привілей на магдебурзьке право і повторив наказ.

Повстанці давали мужню відсіч усім спробам відновити стару владу. Зібравши «людей своєвільних», вони не впустили до міста ні воєводських слуг, ні королівських комісарів, більше того — «стрелянье чинили, слуг (воєводських) колконадцать забили», а інших кинули у в'язницю. Відмовились білоцерківці й прислати на суд своїх «призвідників». Судовий вирок був оголошений (1590) заочно: «призвідників» ухвалено прилюдно стратити.

Повстання у Білій Церкві показало, по-перше, приклад рішучості і стійкості широких мас міщанства у боротьбі з гнобителями; по-друге, засилля феодалів, у даному випадку магната Острозького, котрий фактично не визнав привілею на магдебурзьке право, наданого королем, і, нарешті, по-третє, слабкість і непослідовність короля: Сигізмунд III не тільки не забезпечив реалізації привілею, а, навпаки, поспішив скасувати його.

У боротьбі проти різних форм гніту міщанство виступало разом із селянством і рядовим козацтвом. Це особливо проявилося під час повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. Крім того, з середовища міщан виходили талановиті керівники народних рухів. Сином міщанина, підданого магната Калиновського, був Северин Наливайко. З черкаських міщан походив Матвій Шаула і т. д.