Реєстрове козацтво

Реферат

План

1. Організація реєстрового війська

Стривожені посиленням антифеодального руху на Україні, правлячі кола Литви й Польщі спробували розколоти козацтво: взяти на державну службу частину заможних козаків і використати їх як проти народних мас, у тому числі проти «самовільних» козаків, так і для охорони південно-східних кордонів держави — проти агресії Туреччини і Кримського ханства. Ще 1524 р. король Сигізмунд І Старий доручив київському намісникові Сеньку Полозовичу і чорнобильському державцеві Криштофу Кмітичу навербувати «малий почет» козаків в 1—2 тис. чол. Козаки «малого почту» повинні були відбувати службу на Дніпрі, головним чином на перевозах, «для обережності й оборони» державних кордонів. Цей проект, однак, не було здійснено через хронічний брак коштів у литовському державному скарбі. Повернулися до нього лише після Люблінської унії 1569 р. Універсалом від 5 червня 1572 р. король Сигізмунд II Август наказав воєводі Юрію Язловецькому сформувати «певний почет» з низових козаків. Такий загін, тепер уже тільки в 300 чол., і було сформовано. Прийняті на державну службу козаки вписувалися в реєстр (список), звідки й дістали назву реєстрових. Начальником, інакше старшим, реєстру король призначив шляхтича Яна Бадовського. Йому ж була надана й судова влада в цьому новосформованому невеличкому війську, точніше — загоні.

З утворенням реєстру офіційно визнавалися козаками лише ті, котрих вписували в нього. Решта ж козацтва, тобто переважна більшість, опинилася на становищі не визнаної законом, нелегальної маси, якій постійно загрожувало закріпачення.

Реєстр не міг, однак, виконувати ту роль, яку призначив йому уряд, хоча б через те, що був дуже незначний за числом. А між тим у країні посилювався протест пригнобленого люду, частішали втечі селян на Низ Дніпра, зростала чисельність запорізького козацтва тощо. В зв'язку з цим восени 1578 р. було оголошено універсал короля Стефана Баторія, де говорилося, що реєстр збільшується до 600 за рахунок «кращих козаків» з числа селян королівських маєтків. Старшим реєстру призначався черкаський і канівський староста Михайло Вишневецький.

Реєстрові козаки користувалися рядом важливих привілеїв. Вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції володільців, якщо були їхніми підданими, і відповідно — старост (у тих випадках, коли сиділи на королівщинах) та міських магістратів і ставали під юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр здобув також свій «присуд» — право судитися у своїх власних судах. Козаки звільнялися від податків і повинностей, крім обов'язкової військової служби на власний кошт, одержували право власності на землю та свободу займатися різними промислами й торгівлею. За службу реєстровці, крім цих привілеїв, діставали з королівського скарбу, хоча й дуже нерегулярно, незначну платню. Час від часу реєстровцям посилалися сукна, порох і свинець.

У перших десятиріччях XVII ст. внутрішній устрій реєстрового війська, за словами королівського комісара реєстру Якова Собєського (1588—1646), виглядав так. На чолі реєстру стояв старший, якого називали гетьманом. Знаком влади його була булава. Гетьман, як і вся старшина, обирався на козацькій раді. Якщо козаки схвалювали кандидата на старшинське місце, то вітали його криком і кидали вгору шапки. Під час перебування на посаді гетьман при вирішенні ряду питань користувався необмеженою владою, аж до смертного вироку будь-якому козакові. Друге місце по ньому належало чотирьом осавулам і заступникові гетьмана — наказному гетьманові (його обирали під час війни). З іншої старшини в ці часи згадаються обозний (начальник артилерії), писар, на якого, зокрема, покладався обов'язок листуватися з усіма значними особами й установами, полковники, сотники. Проте польський уряд раз у раз порушував право реєстрових козаків обирати старшину, проводячи своїх ставлеників на впливові місця у реєстрі. Повсякчас порушувалися й усі інші привілеї.

Згаданий універсал Стефана Баторія від 1578 р. зобов'язував реєстрових козаків «усіх непокірних гамувати, ловити і винищувати як ворогів корони». Реєстровці повинні були скласти 6 грудня присягу королю і Речі Посполитій. Реєстрові передавалося у володіння м. Трахтемирів (на правому березі Дніпра, недалеко від Канева) із старовинним Зарубським монастирем. У місті мав розміститися арсенал реєстру, а в монастирі — шпиталь для поранених і перестарілих козаків. Нарешті, реєстрові дали кілька гармат, королівський прапор і литаври. Отже, реєстрове військо, тепер поділене на сотні й десятки, було розширене і розміщене на певній території. Як видно з пізнішого списку (1581), більшість козаків походила з Київщини та Волині. За соціальним станом частина їх до вступу в реєстр належала до старостинських і магнатських служебників. Вступила в реєстр і частина шляхтичів. Пізніше Яків Собєський такими словами характеризував національний і соціальний склад реєстрових козаків: «Майже всі вони, — писав він, — походять з Русі... Всі вони православної віри, говорять руською мовою; вони зреклися своїх попередніх прізвищ і прийняли простонародні, хоч дехто з них належав раніше до значних родин».

Реєстрове військо, зобов'язане відбувати службу в південних районах Подніпров'я, стало офіційно називатися то Низовим, то Запорізьким. Назва «Запорізьке військо» закріпилася за реєстром приблизно з кінця XVI ст., коли воно, за наказом уряду, стало відбувати вартову службу за порогами — утримувати там постійну залогу. Згодом вільне козацтво за порогами стали називати Запорізьким військом Низовим.

Реєстр у Речі Посполитій був військом і в той же час своєрідним станом з певними, тільки йому властивими рисами. Крім того, реєстрове військо розташовувалося на окремій території і користувалося самоврядуванням, тобто певною обмеженою адміністративно-територіальною автономією.

2. Соціальний склад реєстру

До реєстру входили різні як за станом (шляхтичі й нешляхтичі), так і майновим становищем козаки. Верхівка реєстру складалася із старшини й багатого рядового козацтва. Старшина, що походила переважно з дрібного українського шляхетства, і багаті рядові козаки, серед яких також були шляхтичі, володіли селищами, хуторами, різними промислами, водяними млинами, корчмами.

Типовою постаттю багатого рядового козака реєстрового війська можна вважати чигиринського мешканця Тишка Волевача. У 1600 p., перед смертю, він склав тестамент (заповіт), розділивши майно між жінкою і синами. В урочищі Чуті, біля Чигирина, Волевач володів пасікою та 12 «байрачками» з орною землею і сіножатями, хутором з «быдлом и овцями» та двома табунами коней. В Мотронині у Волевача теж були пасіка, сіножаті й орне поле, куплене ще його дідом, а в урочищі Березовці — хутір, «рогате бидло», вівці та два кінські табуни. Крім того, він мав над р. Цибульником 8 «байрачків» з орним полем та сіножатями і, нарешті, в урочищі Калантаєвому — ще одне орне поле й сіножаті.

Таке господарство давало Волевачу великі доходи. Він відписав синам 2 тис. кіп грошів готівкою, а жінці наказав стягнути 1062 копи боргів (до тестаменту прикладено список боржників). Зрозуміло, у Волевача була добре впоряджена господа, повна всякого добра. В тестаменті згадуються 50 бочок меду, 6 «янчарок» під сріблом, 15 простих рушниць, жіночий одяг з «єдамашки» (дорогої дамаської тканини), «позлоцисті пояси», срібні чарки тощо.

Отже, Волевач займався хліборобством, скотарством, конярством, пасічництвом. Збуваючи продукцію свого господарства на ринку, він нагромадив значні кошти й був, крім усього іншого, лихварем. Подібні господарства могли існувати лише при умові застосування чужої праці. Так воно й було. Як видно з листа козака Максима Михайловича до Івана Волевача, сина Тишка, досить-таки значне угіддя над р. Цибульником було куплене Волевачем «с поселением людей», тобто із селищем залежних селян, які, можливо, жили на вказаній землі на пільгових умовах, відбуваючи при цьому на користь землеволодільця різні повинності.

Старшина й багате рядове козацтво експлуатували працю феодально залежних селян, але такої робочої сили не вистачало. У Південному Подніпров'ї, власне в заселеному реєстровим військом краї, приватне шляхетсько-магнатське землеволодіння не було таким розвинутим, як у центрі країни. Селяни жили тут або в королівщинах, передусім на території Канівського, Черкаського й Чигиринського староств, або в слободах на тимчасових пільгових умовах, переважно на старшинських і козацьких «займанщинах». Типовим у цьому плані можна вважати хутір, а пізніше сільце Суботів, засноване Михайлом Хмельницьким десь наприкінці XVI ст. У цьому краї, близькому до Запоріжжя і дуже небезпечному для проживання через безперервні татарські напади, і де населення мусило завжди тримати зброю напоготові, не було сприятливих мов для впровадження кріпацтва. Тому тут, крім селян, що користувалися тимчасовими пільгами, багате козацтво експлуатувало також працю найманих людей. Уявлення про те, наскільки проникла наймана праця в господарство старшини й частини рядового козацтва, дають відомості від середини XVII ст. Навесні 1652 p., під час визвольної війни, на Слобожанщину переселився Чернігівський козацький полк на чолі з полковником І. Дзиковським. У цьому полку було господарств: 19 старшинських, 845 козацьких і 20 тих, що належали «пашенным мужикам». Російські прикордонні урядники, складаючи списки переселенців, виділили, зокрема, найманих робітників («челядников»), а також їхніх господарів («у кого прислуживает»). Із 19 старшинських господарств найману працю застосовувало 12 (63%), а із 845 козацьких — 75 (9%). Челядники (разом з родинами) розподілялися так: вісім старшинських господарств мало по одному, два — по три, одне — чотири і одне (полковника Дзиковського) — тринадцять чоловік челядників; 65 козацьких господарств мало по одному, вісім — по два, одне — трьох і одне — чотирьох челядників, що на них працювали. Отже, заможні козацькі господарства, якщо мати на увазі ступінь забезпеченості їх робітниками, принципово не відрізнялися від старшинських. Ці дані зафіксовані в період господарської розрухи, зумовленої війною. Крім того, в полку Дзиковського служило багато нових козаків, які до війни не входили до реєстру. Треба думати, що в 20—40-х роках XVII ст. на Південному Подніпров'ї наймана праця застосовувалася ширше, ніж у козаків названого полку під час війни.

У багатого козацтва, передусім у старшини, наймана праця була звичайним явищем, особливо на промислах. Так, в 1650 р. бєлгородський воєвода Рєпнін повідомляв, що на р. Мерлі, «проти Грушков», є селітряна варниця, «а варит на варнице гетманський крамор (економ) Миско Миргородский, а работников на варнице сто человек литвы (українців)».

Соціальне становище основної маси реєстрового козацтва, чисельність якої весь час, хоч і повільно, зростала, ускладнювалося рядом важливих причин. Обов'язок відбувати на власний кошт не обмежену ніяким строком військову повинність — виступати в похід з конем, зброєю, спорядженням, служити в залозі за Дніпровськими порогами і т. д. — означав, що козак мусив робити значні витрати в грошовій формі, зокрема на придбання зброї, сідла, часто й коня, а до того ж перекладати працю в господарстві на руки інших. Основна маса реєстрових козаків складалася з таких заможних господарів, які постійно або спорадично використовували працю наймитів чи підсусідків. Разом з тим існували обставини, в силу яких економічне і правове становище цих козаків завжди було непевним, хитким.

У смузі вздовж Дніпра, яку займало реєстрове військо, — приблизно від Трахтемирова до Чигирина, — козацькі слободи й хутори були розкидані впереміж із королівщинами, магнатськими і шляхетськими маєтками. Це від самого початку створило напружені відносини між володільцями маєтків і масою реєстровців. Право реєстрових козаків володіти землею, займатися промислами й торгівлею, звільнення їх від податків та повинностей, вихід з-під панської і старостинської юрисдикції, привілей обирати старшину — все це стало великою притягальною силою для селян приватних володільців і королівщини. Селяни відмовлялись коритися своїм володільцям і прагнули вступити в реєстр або, принаймні, стати під його юрисдикцію. Не добившись ні того, ні другого, вони самовільно оголошували себе козаками, виходячи, таким чином, з-під влади своїх панів і поповнюючи масу не визнаного урядом козацтва.

Магнати, шляхта, старости, придушуючи протест селянства, намагалися одночасно ліквідувати реєстрове козацтво, яке вважали небезпечним для себе. Вони безперервно нападали на реєстровців, грабували, приневолювали платити різні збори, відбувати повинності, в тому числі панщину. Марно королі, виходячи з своїх інтересів, інколи пробували «заступитися» за козаків. Уже в листі від 9 квітня 1582 р. Стефан Баторій дорікав «українним» воєводам і старостам за те, що вони «мимо уряду і зверхності старшого їхнього (козацького)... юрисдикцію над ними (козаками) узурпують», хапають козаків і кидають до в'язниць, а після їх смерті, — навіть тоді, коли у них лишилися нащадки, — забирають майно і примушують останніх сплачувати податки й колядки. Король наказував: козаків, «особливо тих, що від нас жолд (жалування) стримують», не займати «без відому старшого їхнього», крім тих випадків, коли йдеться про убивста і «ґвалти». Але у Польщі, в країні з слабкою королівською владою, не було сили, яка могла б стримати магнатський розгул. Відносини між козаками, з одного боку, магнатами й старостинською адміністрацією, з другого, загострювалися дедалі більше.

Негативно позначалася на становищі основної маси реєстрового козацтва непослідовна політика королівського уряду. Під час воєн він закликав до вступу в козацьке військо всіх бажаючих, у тому числі селян приватних володільців і королівських маєтків, коли ж потреба у таких козаках минала, переважну більшість їх не тільки виключав з козацьких списків, а й наполягав на поверненні до старих панів, поповнюючи тим самим за рахунок «випищиків» бурхливу масу невдоволених.

У той же час і козацька старшина намагалася скористатись із своєї влади й чинила різні утиски козакам: приневолювала до тяжких робіт у своїх господарствах, вдавалася до незаконних поборів. Сваволя старшини особливо посилилася після поразки селянсько-козацького повстання 1637—1638 pp. і прибрала таких форм, що навіть Самовидець, представник старшинських кіл, вважав становище простих козаків нестерпним.

Усе це призводило до занепаду господарства у частини козаків. Збіднілий козак пробував полегшити своє становище позикою грошей у багатіїв і потрапляв у боргову кабалу. В міру збільшення чисельності реєстру (в кінці XVI ст. він нараховував 1 тис., а на початку XVII ст. — 3 тис. козаків) зростала й кількість реєстровців, яких старшина та урядова влада зневажливо називали «черню». Ці козацькі низи виступали проти гніту реєстрової верхівки, намагаючись, зокрема, провести на старшинські посади своїх кандидатів, що, до речі, дуже рідко вдавалося, та й то на короткий строк. Коли, наприклад, після смерті (1622) реєстрового гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного козацька рада обрала на гетьмана, всупереч волі уряду, Олифера Голуба, король писав київському біскупу: «Перемогла, як бачимо, сильна чернь, що не погодилася ні з волею нашою, ні з намірами Речі Посполитої». Козацьку «чернь» у ряді питань підтримувала значна частина реєстру.

Серед реєстровців відбувався процес диференціації: менша частина багатіла і зливалася з реєстровою верхівкою; більша бідніла і зливалася з «черню».

Соціальне становище окремих козацьких верств зумовило й ту позицію, яку займала кожна з них у конкретних політичних ситуаціях. Козацька «середина», тобто ті козаки, що займали місце між реєстровою верхівкою і «черню», в одних випадках підтримували одну, в інших — другу сторону, або розділялася на протилежні табори.

Важливим фактором, що визначав настрої переважної більшості реєстровців, було те, що для них ніколи не зникала загроза розпуску або скорочення реєстру в разі перемоги магнатів у козацькому питанні і, значить, покріпачення.

Нарешті, реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, болюче відчувало на собі тяжкий національно-релігійний гніт, що різко посилився з кінця XVI ст.

Цим і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI ст. — першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й «середина» переходила на бік борців проти кріпосництва й іноземних поневолювачів.

Іншу позицію займала реєстрова верхівка, яка стояла за збереження феодальних порядків у країні й виступала проти антифеодальних рухів. Але разом з тим вона прагнула забезпечити собі привілеї, збільшити реєстр за рахунок імущих елементів, розширити його територію й права, а також послабити національно-релігійний гніт. Це, однак, була легальна опозиція польському урядові, яка завжди (за винятком окремих її представників) ішла на угоду з ним.

Певна частина старшини брала участь у селянсько-козацьких повстаннях, але розглядала останні лише як спосіб тиску на уряд з метою розширення своїх привілеїв, збільшення реєстру, послаблення національно-релігійного гніту. Коли ж народний рух прибирав грізні для феодалів розміри, старшина йшла на компроміс з урядом, задовольняючись при цьому невеликими поступками.

3. Участь козацтва у народних виступах

Посилення у кінці XVI ст. феодального й національно-релігійного гніту в Східній Україні зумовило наростання народного pyxу. Частішали виступи селян і міщан, до яких приєднувалися «самовільні» та реєстрові козаки. В 1585 р. останні втопили королівського посланця шляхтича Глубоцького. 16 березня наступного року загін в кілька сот кінних і піших козаків та «хлопов простых, которые з сел се зобрали», на чолі з отаманом Лук'яном Чернинським напав на м. Кодню й сусідні панські маєтки. Почастішали напади на маєтки подільської шляхти. В 1590 р. загони повстанців під керівництвом Якова Осовського, Андрія Рогачевського і Федора Поло напали на маєток магната Ходкевича в Бихівській волості. В містах почалися виступи, найбільшим з яких вважається 1589—1590 pp. в Білій Церкві проти князя Острозького.

Прагнучи придушити виступи селянства, козацтва й міщанства, сейм 1590 р. прийняв спеціальну постанову: «Порядок щодо низовців й України». Як сама назва цієї постанови, так і зміст її свідчать про те, що в антифеодальному русі брали активну участь також запорізькі козаки. Коронний гетьман і його заступник повинні були найближчим часом виступити з коронним військом на Запоріжжя, вигнати звідти козаків і поставити залогу з реєстровців. Разом з цим він з допомогою двох призначених сеймом комісарів (дозорців) мав пильно наглядати за реєстровими і «своєвільними» козаками.

Розуміючи, очевидно, неефективність цієї постанови, коронний гетьман вирішив під присягою зобов'язати урядників, у тому числі сільських отаманів і війтів, докладати всіх зусиль, щоб ніхто не відходив не тільки на Запоріжжя, а навіть у степ без письмового дозволу від свого сотника. Тих же, хто прибув би з Запоріжжя для купівлі харчів або інших запасів чи для продажу чого-небудь, наказувалося негайно хапати й страчувати. Більше того, вимагалося навіть страчувати тих урядників, які потурали в чомусь козакам. Для повного розриву зв'язків населення із Запоріжжям наказувалося (універсал від 25 липня 1590 р.) побудувати в урочищі Кременчук, порівняно недалеко від порогів, фортецю й поставити там залогу.

Одночасно було реорганізовано реєстр. З одного боку, число реєстровців збільшувалося до тисячі чоловік, з другого, — посилювався тиск держави на реєстр і різко обмежувалось його самоврядування. Встановлювалися нові посади — верховного начальника реєстру й комісара. Начальником було призначено князя Миколу Язловецького, а комісаром — іншого магната, Якова Претвича. Полковниками й сотниками в реєстрі відтепер могли бути лише шляхтичі. При цьому декому із старшин надавалися маєтки.

У боротьбі з «українською сваволею» сейм і король Сигізмунд III покладали великі надії на реорганізоване реєстрове військо. Але посилення феодально-кріпосницького й національного гніту, соціальні суперечності в різнорідному за своїм складом реєстровому війську, зростання «своєвільного» козацтва й намагання феодалів домогтися розпуску реєстру зумовили, разом з іншими факторами, нездатність останнього бути слухняним знаряддям політики польського уряду. Під час народних повстань основна маса реєстрового козацтва переходила на бік повсталих.