Брестська церковна унія. Боротьба проти католицизму

Реферат

Після Тридентського собору (1545—1563), скликаного Ватіканом для визначення політики католицької церкви щодо Реформації, у Європі почався наступ контрреформації. Головною ударною силою її став орден єзуїтів. Захопивши впливові позиції у ряді країн Західної Європи, єзуїти невдовзі (1566) з'явилися у Польщі, де відразу включились у боротьбу проти Реформації і гуманізму, за насильне покатоличення й полонізацію українців і білорусів.

Одним із способів окатоличення й полонізації народних мас України і Білорусії, на який покладали надії католицька церква та правлячі кола Речі Посполитої, було підпорядкування Ватіканові української і білоруської православної церкви — церковна унія. Вони сподівалися послабити антифеодальний рух, що став помітно зростати на Україні після Люблінської унії 1569 р.

Об'єднання гнобителів і пригноблених в одній церкві зміцнило б класові позиції феодалів-католиків. Різновір'я — це стосується насамперед Галичини й Західної Волині, де пани були здебільшого католиками, а їхні піддані дотримувалися православ'я, — загострювало соціальні конфлікти: селянин вбачав у панові не тільки експлуататора, а й відступника від «істинної» релігії.

План такої унії, складений католицькими церковниками і схвалений королем Сигізмундом III, вже з самого початку прихильно зустріло вище православне духівництво на Україні і в Білорусії. Православні владики прагнули стати такими ж привілейованими «князями церкви», як і єпископи католицькі, позбутися залежності від східних патріархів і покінчити з втручанням братств, взагалі світських осіб, у справи церковного управління й віри.

Найактивнішими прихильниками унії стали такі духовні феодали, як володимирський єпископ Іпатій Потій і луцький — Кирило Терлецький. 12 червня 1595 р. вони таємно підписали листи до короля і папи про умови переходу на унію. В зверненні до папи римського вони погоджувалися на прийняття догматів католицизму та визнання влади папи римського і одночасно, щоб обманути православне населення, в масі своїй далеке від богословських «премудростей», просили зберегти православну обрядність і церковнослов'янську мову в богослужінні. У зверненні до короля висувалося прохання звільнити уніатське духівництво від оподаткування й надати єпископам права сенаторів, а також поставити братства під єпископську юрисдикцію і заборонити органам державної влади втручатися в церковні справи. Як бачимо, православні духовні феодали йшли на угоду з Ватіканом і польським урядом для того, щоб забезпечити собі політичні й матеріальні привілеї.

План запровадження унії викликав невдоволення не тільки народних мас України і Білорусії, а й нижчого духівництва, частини шляхетства і навіть ряду магнатів, зокрема князя К. Острозького. Тому церковний собор, скликаний у Бресті 1596 р. для затвердження унії, відразу розколовся на два самостійні собори: православний і уніатський. Останній проголосив унію на умовах, ще раніше прийнятих групою єпископів. 8 жовтня 1596 р. грамоту про унію підписали митрополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Православний собор, відбиваючи настрої основної маси населення України і Білорусії, навпаки, засудив відступників, відлучив їх від церкви й закликав населення не коритись уніатському духівництву.

Унію вдалося провести завдяки позиції, яку зайняла православна українська і білоруська шляхта. Боячись, у зв'язку з зростанням антифеодального руху, розірвати союз із польськими панами, вона відмовлялася від рішучих дій, замінивши їх скаргами, промовами на сеймиках, уклінними проханнями. Користуючись цим, польський уряд, а також феодали-католики тиснули на православне населення усією силою своєї влади. Характеризуючи ті методи, до яких вдавалася влада, автор анонімного публіцистичного твору «Такими навітами» писав: «Тиє ж ляхи заборонили русі православной, шляхті й міщанам, аби не били жодним урядом. Шляхта русь аби не била сенаторами, ані суддями, а мішане русь — войтами, ані бурмистрами, ані писарями, навет подвуйськими, аж би вперед отступил віри православної руської, а зостал ляхом, албо уніатом...»

На противагу феодальній верхівці народні маси активно боролися проти унії. Так, коли король у 1599 р. призначив уніатського митрополита Іпатія Потія архімандритом Києво-Печерської лаври, міщани й козаки не впустили його до монастиря. У 1609 р. населення Києва зі зброєю в руках напало на Видубицький монастир, де засів намісник уніатського митрополита А. Грекович. Незважаючи на підтримку державної влади, Грековичу не вдалося захопити головні церковні центри — кафедральний Софійський собор і Києво-Печерську лавру. В 1618 р. Грековича було втоплено в Дніпрі. У Перемишльській єпархії населення, в тому числі міщани й дрібна шляхта, понад 40 років вело боротьбу проти призначеного королем у 1610 р. уніатського владики Крупецького. Йому не дали укріпитися в монастирі с. Спаса (поблизу Старого Самбора), а також поширити унію на Закарпатті — селяни з околиць Краснобрідського монастиря прогнали його. У 1614 р. виступи проти уніатського духівництва відбулися на Волині, в Галичині і т. д.

Польський уряд, офіційно визнавши Брестську унію, фактично поставив православну церкву поза законом. Не тільки нижче, а часто й вище духівництво позбавлялося посад; до рук уніатів переходили й церковні маєтки (єпископські та монастирські «добра»). Разом з тим обмежувалися в правах православні купці й цехові майстри. Різних утисків зазнавала також православна шляхта. Її скарги й петиції королю і сейму відхилялися. Незначні поступки, переважно на словах, допускалися лише в окремих випадках. Так, у 1607 p., щоб відтягнути православну шляхту від участі у рокоші Зебжидовського (збройному виступі шляхти проти короля), сейм оголосив про припинення переслідування православних і обіцяв, що надалі церковні посади будуть надаватись тільки шляхтичам «справжньої грецької віри». На практиці, однак, це не виконувалося. Король, зокрема, роздаючи єпископства уніатам, заявляв, що саме уніатство і є «справжньою грецькою вірою». Внаслідок такої політики польського уряду невдовзі в Речі Посполитій лишилося тільки дві православні єпископії — Львівська й Перемишльська.

У боротьбі проти наступу католицизму православне духівництво, спираючись на підтримку частини шляхетства, старшину козацького реєстрового війська й заможні кола міщанства, вирішило самовільно відновити православну ієрархію, що й було здійснено у 1620 р.

Польський уряд, враховуючи загальне невдоволення на Україні та в Білорусії політикою національно-релігійного гніту, не зважився заарештувати новопоставлених владик, однак поступово й неухильно тиснув на православних. Виступаючи проти унії, православне духівництво зверталося по допомогу до населення. Складена в 1621 р. з участю Борецького «Протестація», нагадуючи про давні традиції боротьби східнослов'янських народів проти чужоземного поневолення, закликала стати «твердо, без вагань, без тривоги на захист справедливої справи».

Православна шляхта апелювала до польського панства. В заяві, поданій сейму православними депутатами в 1623 р. і тоді ж надрукованій окремою брошурою, від імені українського й білоруського народів говорилося: «Терпимо великі кари без суду, терпимо страшні утиски: ніхто не хоче рятувати нас у нашій вітчизні. Видерли нам права, видерли свободи й вольності, велять нам служити собі тілом і душею ті, котрі не мають до нас жодного права, жодної влади, жодного приступу».

Однак протест православних світських і духовних феодалів, виражений у формі ламентації, не мав ефекту. Сейм ухвалив відкласти розв'язання цього конфлікту до наступної сесії, а до того часу проголосити «релігійний спокій». Це означало, що православні повинні припинити виступи на захист своїх прав. За таких умов митрополит Борецький влітку 1624 р. послав у Москву луцького єпископа Ісаакія Борисковича; останній, прибувши в російську столицю, просив царя (лютий 1625) прийняти Україну «під свою високу руку».

Тим часом в країні зростав антифеодальний рух. Намагаючись зберегти свої станові привілеї, українські феодали стали щораз частіше відступати від православ'я. Протягом 1625—1627 pp. перейшли в унію й такі колишні його захисники, як Касіян Сакович і Кирило Транквіліон Ставровецький. Ті ж феодали, які ще залишалися православними, висунули проект угоди з уніатами. Однак спільний (православних і уніатів) собор, який мав виробити умови компромісу, не відбувся через незгоду сторін.

У 1632 p., після смерті Сигізмунда III, був скликаний сейм для обрання нового короля. Кандидат у королі, син Сигізмунда III Владислав, шукав підтримки в різних колах панівного класу. Цим скористалися православні депутати-шляхтичі й під загрозою зриву сейму вимагали від претендента обіцянки розв'язати релігійне питання. Їх підтримала козацька реєстрова старшина, представники якої прибули на сейм, щоб добитися права взяти участь у виборах короля. Владислав мусив піти на поступки. Було прийнято «Статті для заспокоєння руського народу», які легалізували православну церкву: їй мала бути повернута частина захопленого уніатами майна, уніатська церква відокремлювалася від православної, причому єпископства розділялися між обома церквами: одні підлягали владі православного митрополита, інші — уніатського.

Ця угода була останнім, до того ж половинчастим успіхом українських і білоруських православних феодалів, яких ставало дедалі менше у зв'язку з прогресуючим покатоличенням магнатських і шляхетських родин. Крім того, польський уряд не збирався додержуватися своїх обіцянок. Так, при поверненні православним церков і церковних маєтків польська влада ставала на бік уніатів. Коли ж після смерті Борецького (1631) митрополитом було обрано без дозволу короля Ісайю Копинського, борця проти унії, то вибори його були скасовані. Православні депутати сейму мусили обрати митрополитом православного магната Петра Могилу, архімандрита Києво-Печерської лаври з 1627 р.

Тісно зв'язаний з польськими й українськими магнатами, Могила був фігурою, з допомогою якої польський уряд в той же час розраховував скріпити союз українських світських і духовних феодалів з польськими панами. Не дуже лояльний до Речі Посполитої, Могила на посаді митрополита (1632—1647) зміцнив позиції православної церкви. Одночасно він як освітній діяч вніс великий вклад у розвиток української культури, хоч і намагався посилити вплив на неї клерикальних кіл.

У другій чверті XVII ст. боротьба проти контрреформації загострилася також на Закарпатті. Єзуїти, які протягом 1615—1646 pp. отаборилися в Гуменному, а з 1646 р. перейшли до Ужгорода, посилено займалися «навертанням на католицтво» православних та протестантів. У цьому їм сприяла частина вищого православного духівництва. В 1642 р. мукачівський православний єпископ Василь Тарасович, прибувши до замку Лаксенберг поблизу Відня, у присутності австрійського імператора та членів його родини прийняв католицизм. Але населення Закарпаття не пішло за ним, і Тарасович тому мусив повернутися до православ'я. Все ж таки у 1646 р. під тиском Анни Другет, власниці ужгородської латифундії, в Ужгороді було проголошено церковну унію на умовах, аналогічних Брестській унії. Акт про унію підписала незначна частина священиків (63 із 650). Більша частина населення Закарпаття і на цей час не прийняла її. Лише в 1664 р. унію було поширено на Березьку та Ужанську жупи, а в 1713—1735 pp. — на Мараморош (Східне Закарпаття). Проте народ продовжував боротьбу проти намагань католицької верхівки ізолювати Закарпаття в релігійному відношенні від решти населення українських земель.

Як бачимо, в другій половині XVI ст. на українських землях пожвавився суспільно-політичний рух, який набирав різних форм. Серед феодалів поширювалися кальвінізм, социніанство тощо. Магнати й шляхта приймають кальвінізм з метою використати його в своїх, у тому числі політичних, цілях. Кальвінізм, однак, був так само ворожий народним масам, і не мав успіху серед них. З посиленням в кінці XVI — на початку XVII ст. антифеодального руху й наступом контрреформації феодали почали повертатися в лоно католицької церкви.

У 80-х роках XVI ст. в українських містах виникають братства — організації для захисту соціально-економічних інтересів середніх верств міщанства і боротьби проти національно-релігійної дискримінації. В діяльності братств Західної України ясно визначилися протестантські тенденції. Братства виступали також проти монополії православного духівництва в справах освіти, віри й управління церквою.

Наприкінці XVI ст., в умовах піднесення антифеодального й визвольного руху, на Україні посилюється контрреформація. Внаслідок Брестської унії 1596 р. православна церква формально ліквідується. Але в 30-х роках XVII ст. польський уряд мусив легалізувати її, залишивши, однак, уніатську церкву як знаряддя політики насильного покатоличення й полонізації українського народу.