Антифеодальний і визвольний рух в Україні
на початку XVII ст.

Реферат

У кінці XVI ст. в Росії у зв'язку з посиленням феодально-кріпосницького гніту в ряді місцевостей виникли заворушення. До дальшого загострення соціальних суперечностей спричинився й голод 1601—1603 pp. у центрі країни. Холопи і селяни тікали на південь, у тому числі Сіверську Україну, що з початку XVI ст. входила до складу Росії. У 1603 р. неподалік від Москви почалося антифеодальне повстання під керівництвом Хлопка.

Антифеодальний рух зростав. У червні 1606 р. в Путивлі, на Сіверській Україні, вибухнуло повстання холопів і селян, очолене Іваном Болотниковим. З Путивля повстанці рушили на Москву. Народний рух швидко поширювався. Холопи, селяни, міська біднота боролися за знищення феодально-кріпосницького ладу. Нерідко антифеодальні виступи пригнобленого люду набирали форми покозачення. За словами сучасника, «во всех городех паки казаков ис холопей и крестьян намножилось и в каждом городе поделали своих атаманов». Повстання скоро переросло у першу в історії Росії селянську війну.

З самого початку цього руху і до його трагічного завершення пліч-о-пліч з російськими холопами, селянами, міською біднотою, козаками, в тому числі донськими й терськими, йшли українські селяни, міщани, козаки. Повстання на Сіверській Україні відразу знайшло підтримку на інших українських землях. На підвладній Польщі Україні ще напередодні виступу Болотникова спостерігалося пожвавлення народно-визвольного руху. Так, 1605 р. князь Януш Острозький говорив на сеймі, що запорожці розсилають по Україні універсали із закликами до повстання і збору грошей для купівлі зброї. Він домагався від сейму зобов'язати всіх східноукраїнських старост разом виступити проти повсталих. «Треба, — заявив він, — їх одразу придушити, бо вони швидко беруть гору».

У війську Болотникова було багато українців. Так, у літопису, складеному десь в 30-х роках XVII ст., зазначено: невдовзі після вступу Василія Шуйського на трон І. Болотников «собрався с воры з донскими козаки и северскими людми и учал северские городы заходить...» В іншому документі говориться, що Болотников вирушив на Москву «с украинцы и с рязанцы».

І пізніше, коли повстанці вже вели бої в Центральній Росії з царськими військами, на допомогу їм вирушили загони українських селян і козаків. У «Пискаревськім літописці» згадується, що під час руху Болотникова на Москву «пошли ис Колуги [щоб охопити столицю з південного заходу] атаман Солома казак да Васька Шестаков, холоп Андрея Клешвина». Пізніше отаман Солома виступає в документах уже як запорожець.

На початку грудня 1606 р. повстанське військо зазнало поразки, і Болотников відступив до Калуги, важливого стратегічного пункту, що забезпечував зв'язок із Сіверською Україною, звідки мала прийти допомога. І вона, справді, йшла. Як довідалися царські воєводи, «воры пан Кохановской да Юшко Беззубцов, собрався с северскими со многими людми и с казаки, идут с Орла под Колугу на помочь к вору Ивашку Болотникову».

Повстанці з України брали активну участь і в пізніших воєнних діях. «Новий літописець» відмічає прихід «черкас» до війська Болотникова напередодні битви на р. Пчельні (початок травня 1607 p.), яка закінчилася розгромом воєвод царя Шуйського.

Таким чином, під час Першої селянської війни в Росії народні маси України внесли свій вклад у справу боротьби проти феодально-кріпосницьких порядків.

Одночасно з виступом народних мас проти феодалів загострилася боротьба між боярством і дворянством. Піднесення антифеодального руху та незгоди всередині панівного класу погіршили зовнішньополітичне становище Російської держави, чим і поспішили скористатися правлячі кола Речі Посполитої. Ще під час Лівонської війни в оточенні Стефана Баторія розроблявся за участю Ватікану план захоплення західних земель Росії, позбавлення її політичної незалежності й поширення католицтва на всю Східну Європу. Але смерть польського короля й «безкоролів'я», загострення польсько-шведських відносин і війна Польщі з Швецією за Прибалтику, а також ряд інших обставин зробили в той час неможливим виступ проти Росії. Інтервенція Речі Посполитої почалася в 1604 p., але поки що в прихованій формі: в межі Росії вступило військо на чолі з Лжедмитрієм І.

Вторгнення польських феодалів завдало Росії величезних людських жертв і матеріальних втрат. Російський народ героїчно боровся проти загарбників.

У цей період на Україні не припинялася визвольна боротьба народних мас, набуваючи час від часу загрозливого для панування Речі Посполитої характеру. Так, у листі з Острога від 27 серпня 1609 р. Януш Острозький писав королю (Сигізмунд III тоді саме повертався з Росії), що шляхта перебуває в стані розпачу: на неї безперервно нападають її власні піддані. Острозький додав, що радий був би «вгамувати козацьке самовільство, яке розлилося по Україні», але ні він, ні хто інший не має на те сили. Скликаний у 1609 р. сейм прийняв постанову «Про запорізьких козаків». Комісарам, яких призначив сейм, доручалося силами коронного війська разом з реєстровцями придушити народні виступи.

Але придушені коронним військом і магнатськими командами в одному місці, заворушення спалахували в іншому. Сейм видавав щораз нові постанови проти повсталих селян і козаків, оголошував їх поза законом. «Через те, що ці люди, — зазначалося, наприклад, в сеймовій ухвалі 1613 p., — не визнають нашої влади і самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, вибравши собі старших і суддів, і не хочуть підлягати ніяким судам, крім своїх отаманських, ми касуємо їх юрисдикцію як противну загальному праву і зобов'язуємо підлягати владі за місцем проживання». Щоб підкріпити цю ухвалу реальною силою, було вирішено розташувати на Східній Україні нові коронні залоги. Начальниками їх сейм призначив місцевих магнатів: С. Жолкевського (який після смерті в 1608 p. K. Острозького став київським воєводою), Я. Острозького, В. Калиновського та ін. Восени 1613 р. ці начальники вирушили з військом з-під Житомира на Подніпров'я і поставили залоги «від Києва до самих Черкас».

Лише таким способом вдалося повернути деяку частину повсталого селянства під владу панів, та ненадовго. В кінці 1615 р. частину жовнірів було виведено з України в зв'язку з походом магнатів у Валахію, де вони хотіли повернути трон своєму ставленикові воєводі Костянтину. В цей час (1615—1616) визвольний рух знову охопив значну частину Східної України. Король в інструкції сеймикам від 10 січня 1616 р. зазначав: «над Річчю Посполитою знову нависла велика небезпека від козацької сваволі». Число покозачених селян сягало 40 тис. чол. На сеймі у вересні 1616 р. було оповіщено, що під владою козаків опинилася значна частина Східної України, що повстанці не визнають польської влади, а «самі обирають урядників і керівників і ніби створюють у великій Речі Посполитій другу республіку». Сеймові посли говорили: «Одного ще не проголосили поки що козаки — Цезаревого «Divide et impera» («розділяй і владарюй»). Але скоро дійде і до цього, якщо не доберемо способу своєчасно покінчити з ними». Найкращим способом, на думку послів, мала бути смертна кара з конфіскацією майна для всіх, хто самовільно оголосить себе козаком.

У 1616 р. російський уряд послав військо звільнити захоплений польсько-шляхетськими інтервентами Смоленськ. У правлячих польських колах вирішили використати це як привід для відновлення воєнних дій. Сейм ухвалив набрати велике військо й вирядити його з королевичем Владиславом на Москву. Однак організацію походу на Росію утруднювало пожвавлення народного руху в Східній Україні.

У квітні 1617 р. одна частина війська на чолі з Владиславом рушила на Москву, а друга, з Жолкевським, — на Брацлавщину. По дорозі останній дістав звістку, що до Поділля наближається турецьке військо на чолі з Іскандером-пашею. Жолкевський змінив маршрут і пішов до Дністра. Але він уникав сутичок з турками, зберігаючи сили для розгрому народного руху на Україні. Зрештою, 13 вересня під Яругою з Іскандером було укладено договір, і Жолкевський негайно повернув на Білу Церкву. До нього пристали надвірні команди Острозького, Збаразького і Даниловича. Під Паволоччю й Трилісами збиралися загони шляхти Київського воєводства. Жолкевський квапився, прагнучи розгромити повстанців до зими. «Старатимусь задушити своевілля, скільки вистачить сили, — писав він королю, — бо... воно страшне для Речі Посполитої».

Однак Жолкевський не дуже-то вірив у можливість розбити повстанців своїм військом. Виходячи з того, що до них приєдналася значна частина реєстровців (осередком повстання був головним чином район Канева і Черкас), він намагався внести розлад у козацьке середовище, використати суперечності між верхівкою реєстру й козацькими низами. «Я, — хвалився він перед королем, — вже посіяв між ними зерна розбрату: старші в незгоді з черню, бо вони з радістю завели б інші порядки».

Від Білої Церкви Жолкевський пішов вздовж р. Росі. Повстанці рушили йому назустріч. Але в їхньому таборі не було єдності, бо реєстрова старшина схилялася до компромісу з панами. Під тиском старшини й заможного козацтва гетьманом реєстру було знову обрано Петра Конашевича-Сагайдачного, усунутого перед тим повстанцями з цієї посади. Сагайдачний розпочав переговори з Жолкевським. 18 жовтня 1617 р. в урочищі Суха Ольшанка, під Білою Церквою, реєстрова старшина прийняла поставлені Жолкевський умови і підписала відповідну декларацію, за якою зобов'язувалася розігнати всіх, хто, не належачи до реєстру, називає себе козаком. Такі повстанці мали повернутися під владу своїх панів. Реєстровці, як і раніше, мусили тримати залогу біля Дніпровських порогів і наглядати, щоб до запорожців не довозили припаси ні по Дніпру, ні суходолом. Всі «своєвільники», які не визнавали цих умов, підлягали смертній карі. Разом з тим старшина діставала право звертатися, на випадок потреби, до сейму з проханням про збільшення реєстру тощо.

Тим часом невдачі Речі Посполитої у війні з Росією і зміна її міжнародного становища в зв'язку з початком у Європі Тридцятилітньої війни (1618—1648) примусили уряд Сигізмунда III піти на переговори. 1 грудня 1618 р. в с. Деуліно під Москвою між Росією і Річчю Посполитою було укладене перемир'я на 14,5 року. Річ Посполита утримала захоплені під час інтервенції Смоленську й Чернігово-Сіверську землі.

Народно-визвольний рух на Україні під час інтервенції Речі Посполитої в Росію послаблював сили польських феодалів і тим полегшував російському народові боротьбу за національну незалежність.