Хотинська війна

Реферат

Турецький султан, що цілу зиму 1620—1621 pp., а також весну 1621 р. напружено готувався до походу на Польщу, зібрав величезне військо. Були витрачені колосальні кошти на озброєння й припаси. Велику кількість військового майна мав нести караван з 6 тис. верблюдів, частину вантажили на судна, щоб переправити до гирла Дністра. Зрештою приготування закінчилися, і десь у травні (або на початку червня) султан з військом виступив із столиці. Остерігаючись нападу козаків з моря, турецькі воєначальники посилили охорону західного узбережжя Чорного моря й Стамбула. Але це не допомогло. Козацька флотилія, яка несподівано з'явилася на морі, захопила кораблі, що йшли на Білгород з облоговими гарматами, потім напала на один із стамбульських фортів, зруйнувала його й повернула назад. Турки вислали погоню, але змогли захопити лише двох козаків і зараз же відправили їх у похідну квартиру Османа II (під Адріанополь). Оскаженілий султан звелів посадити бранців на палю. Однак вісті про напад запорожців на столицю й про те, що вони палять прибережні міста, посіяли тривогу в турецькому війську. Воєначальники настійно радили султану повернути назад, у Стамбул.

Запорожці, між тим, продовжували свої напади. Коли турецька армія перейшла Дунай, вони поділилися на дві частини: одна напала на Трапезунд, друга — на білгородських татар. Останні з худобою кинулися в Ізмаїл, під захист турків. Проти козаків були відряджені галери на чолі з Галілом-пашею (вони стояли в гирлі Дунаю і стерегли тут міст). Але козаки потопили галери, знявши з них 15 великих гармат.

У липні турецька армія вже наближалася до Білгорода. Турецькі сили вражали сучасників своєю чисельністю. За словами Ованеса Каменецького, вони налічували 250 тис. турків і 210 тис. татар. Польські сучасники подають більш правдоподібні цифри. Юрій Воротський, наприклад, називає 162 тис: 75 тис. турків, 30 тис. арабів, 47 тис. балканських християн і 10 тис. султанської гвардії — яничарів (не згадуючи про татар). Турки мали численну артилерію. Щоб настрахати «невірних», Осман II вів з собою невідомих у цих місцях тварин — 4 бойові слони.

Хоч ворог уже наближався до кордонів Речі Посполитої, польське військо збиралося дуже повільно. Польський уряд звернувся по допомогу до Рима й Відня. Але папа обмежився співчуттям «благочестивій ревності Сигізмунда III в справі захисту християнства», не давши жодного гроша; австрійський цісар, на якого польський уряд, як писав біскуп П. Пясецький, покладав найбільші надії, не дозволив навіть вербувати в своїй країні жовнірів для польського війська. Не краще були справи і в самій Польщі. Жовніри всіма способами зволікали. Начальники скаржилися: якщо одних «не тільки королівським універсалом, а й києм не виженеш, [то] другі... розбігаються з-під корогов». Хоч почали збирати військо ще зимою, але реальних сил не було навіть у квітні. Новопризначений коронний гетьман Ходкевич, який стояв із своїми загонами у Львові, в листі литовському канцлеру Л. Сапєзі нарікав: ворог близько, а війська не надходять, що ж до артилерії, то про неї не тільки нічого не чутно, а й невідомо навіть, до кого звертатися, щоб довідатись. «Якщо так йдуть справи спочатку, — песимістично закінчив Ходкевич, — то що ж буде далі?» Зрештою військо таки зібрали і десь у серпні вирядили під Хотин. Воно налічувало близько 40 тис. чол. при 38 гарматах. Характерно, що магнати ухилилися від участі в поході: до Ходкевича прибули лише князь Д. Заславський з 600 чол. та белзький воєвода Р. Лещинський із своєю надвірною сотнею.

Хоч Ходкевич мав значні сили, він, дійшовши до Дністра, спинився на лівому березі біля с. Браги проти Хотина. Коронний гетьман боявся переправитись на правий берег, щоб не опинитися сам на сам з турецьким військом, і чекав Бородавку з козаками. Але гетьман Бородавка, з свого боку, не хотів приєднатися до коронного війська доти, доки воно не перейде на правий берег, в Молдавію. Зрештою польське військо близько 6 серпня перейшло по мосту на правий берег ріки і зайняло позиції під Хотином, що охоронявся невеликою польською залогою.

У цей час турецька армія була вже не так далеко від Хотина. Однак турки ще не мали плану операцій. Воєначальники сперечались. Одні пропонували переправитись на лівий берег Дністра й напасти на Ходкевича з тилу, поки не з'єдналися з ним козаки. План цей здавався привабливим, але, як говорили інші, мав одну істотну хибу: козаки могли прибути до польського війська в дуже небезпечний для турків момент, і в такому разі останні опинилися б між двох вогнів. Кінець кінцем було вирішено швидко рухатися на Хотин і знайти спосіб розгромити поляків до з'єднання їх з козаками.

Але турки зустрілися з козацьким військом на чолі з Бородавкою раніше. 40-тисячне козацьке військо з 20 мідними й 3 чавунними гарматами, переправившись через Дністер, зруйнувало фортецю Сороки в Молдавії і рушило назустріч туркам. Наляканий несподіваною появою козаків, молдавський господар Томша, турецький ставленик, покинув Ясси і втік до султана. Невдовзі козаки розпочали бої з передовими частинами турецького війська. Хоч турки й мали чисельну перевагу, козаки, як писав королівський комісар при польському війську Яків Собєський, «щасливо і з славою билися з турками». Це підтверджував інший сучасник, Ованес Каменецький. Зустрівшись у Молдавії з турками й татарами, козаки, говорить він, «8 днів вели великі бої з ними, поки не вбили силістрійського пашу Гуссейна і багатьох інших». Військо Бородавки з боями повільно наближалося до Хотина.

Польське військо зайняло вигідні позиції. Табір Ходкевича був звернутий своїм фронтом на південний схід, упираючись флангами в крутий берег Дністра. Хотинська фортеця, таким чином, лишалася в його тилу. Ходкевич хотів поставити під корогви обозну челядь. Але пихата шляхта запротестувала. Через кілька днів під Хотин прибув з 16-тисячною армією королевич Владислав.

У польському таборі нетерпляче чекали козаків, бо, як висловився очевидець, «кожний і найменший [у війську] знав, як нам потрібні козаки». Одного разу, пише Я. Собєський, «пройшла чутка, ніби запорожці зовсім не прийдуть; на обличчях жовнірів і начальників виднілася розпука; голови опустилися; коли цю сумну новину переказували по наметах, чулося тихе нарікання».

Невдовзі в польський табір прямо з Варшави прибув Сагайдачний. Коронний гетьман радо зустрів його, щедро обдарував і негайно вирядив до козацького війська, щоб прискорити з'єднання останнього з головними польськими силами. Щойно, однак, Сагайдачний виїхав, як з'явився посланий Бородавкою полковник Дорошенко із звісткою, що козаки вже біля Могилева (близько 150 верст від Хотина).

Прибувши до козацького війська, Сагайдачний зробив усе, щоб якнайшвидше усунути Бородавку. На марші, коли козаки були вже недалеко від коронного війська, Сагайдачний при підтримці своїх прихильників схопив Бородавку, звинуватив «у багатьох злочинах» і через кілька днів стратив. Козацькі низи втратили мужнього ватажка.

22 серпня козацьке військо, на чолі якого тепер стояв Сагайдачний, зайняло відведені йому позиції на лівому крилі польського табору, де було також 200, а за іншими даними, — 700 донських козаків.

Другого дня до Хотина підійшла турецька армія і розташувалася на горі, за милю від поляків, татари — поблизу неї. Над табором височіла ставка Османа. Вона була така велика й розкішна, що, як каже очевидець, нагадувала «радше цілий ряд палаців, споруджених кількома монархами в спокійний і квітучий час, ніж воєнне житло одного султана». Навколо табору, який, до речі, не мав польових укріплень, стояли гармати. Одні сучасники свідчили, що їх було 200, інші — 500. Турки мали як польові, так і облогові гармати з ядрами до 55 кг.

Коронний гетьман Ходкевич, завжди рухливий і енергійний, коли йшлося про придушення народних повстань, тепер несподівано став прихильником оборонної тактики. Він вирішив, каже Собєський, «за всяку ціну триматися в оборонному стані й обережно очікувати воєнного щастя». Великі надії Ходкевич покладав на свої шанці, «з-за яких він намірявся, — зазначає той же Собеський, — обстрілювати ворога... [і] стримувати їх [турків] приступи».

24 серпня, на другий день після приходу під Хотин, не давши своєму війську перепочити, султан повів його на польський табір. Він самовпевнено заявив, що обідатиме тільки там. Усю силу свого удару турки спрямували на козаків з тим, щоб розгромити спочатку їх, а потім уже покінчити з коронним військом. Почався жорстокий бій. Військо султана зустріло таку могутню відсіч, що мусило повернути назад. Козаки переслідували ворога.

Після першої невдачі турки змінили тактику. Тепер основний удар скеровувався на позиції, зайняті польською шляхтою. Вдосвіта 26 серпня, перегрупувавши військо, султан напав на польський табір з кількох сторін одночасно. Серед шляхти сталося замішання. Дорогу ворогові заступила обозна челядь, тобто ті, кого панство завжди зневажало. Турків не тільки відтіснили, а й погналися за ними й увірвались у ворожий табір. Їх підтримали козаки, які, пише очевидець, «відбили кілька турецьких гармат, але, не маючи можливості везти їх, бо гармати були скуті ланцюгами, порубали під ними колеса». Заслуга в успіхові й цього разу належала не шляхетству, а рядовим воїнам. Собєський говорить: «Натовп черні..., а не зброя могутнього рицарства захитала грізну турецьку силу».

Увечері 30 серпня несподівано для ворога козаки, разом з кількома польськими загонами увірвалися в табір Османа. Серед турків почалася паніка. Осман з двома обозами втік із табору й спинився лише за три милі. Але замість того, щоб подати козакам і польським загонам допомогу й досягти остаточного розгрому турецьких військ, коронний гетьман під приводом настання темноти наказав припинити бій.

Після несподіваного вторгнення запорожців у табір Османа, за словами Собєського, турків охопила паніка — люди всіх звань і станів були в тривозі, яку не можна передати словами. Сам Осман, котрий ще так недавно думав, що нема нікого в світі могутнішого від нього, тепер на власні очі побачив усю непевність свого становища.

Султан поклявся, що не буде ні їсти, ні пити доти, доки не покінчить із козаками. В безсилій люті він нарікав на своїх воєначальників: «Ті, хто присягав мені битися як леви, самі безсоромно тікали з ляку». За кожну доставлену йому козацьку голову Осман обіцяв видавати нагороду в 50 злотих.

Переконавшися врешті-решт, що польські воєначальники уникають наступальних дій, султан вирішив перейти до облоги польського табору. Тим часом відряджені на Україну татарські орди плюндрували Поділля, Буковину, Брацлавщину, Волинь і дійшли до Галичини. Захоплених там людей приганяли під Хотин. З татарського табору чувся стогін цих нещасних. Злочини татар і бездіяльність польських воєначальників викликали обурення у козаків. «Нарікання і ремство, — зазначав Собеський, — з кожним днем зростало серед козаків». Щодня приходили вони з скаргами до Петра Конашевича Сагайдачного. Незабаром протест став набувати відкритого характеру. Сагайдачний повідомив Ходкевича й комісарів про це і просив заздалегідь допомогти йому, щоб не допустити бунту у війську. Представники Ходкевича, відправлені до козаків, благали їх битися й далі з ворогом, обіцяючи, що за всіма, хто зараз у війську, будуть визнані козацькі права й т. ін.

Після 30 серпня, протягом майже трьох тижніе воєнні дії обмежувалися зовсім невеликими сутичками. Лише по приході підмоги — 25-тисячного війська Каракаша-паші — султан зважився на штурм. Від 11 год. ранку до самого вечора гриміли турецькі гармати. На козацькі й польські позиції безперервним потоком сунули ворожі сили. Козаки завдали наступаючому ворогові несподіваного удару в тил. Вдертися в польський табір туркам так і не вдалося.

Хоч усі атаки ворога були відбиті, становище в польському таборі весь час погіршувалося. Бракувало продовольства, свинцю для куль, ядер, доброго пороху. Спалахнула дизентерія. Військо стало танути. Невдовзі помер великий коронний гетьман Карл Ходкевич, і його булава перейшла польному гетьману Станіславу Любомирському. А про посполите рушення, яке король збирав у Польщі, не було жодних звісток.

Усе це примусило польських воєначальників розпочати переговори. Любомирський відправив своїх представників до султана з пропозицією укласти мир. Турки, зазнавши під час війни величезних втрат, теж прагнули до цього. 29 вересня було укладено мирний договір. Першим найважливішим пунктом, на якому особливо наполягав султан, було зобов'язання Польщі заборонити козакам нападати на турецькі володіння і карати їх за це. Польський король повинен був також платити кримському хану «упоминки» (данину). Султан, з свого боку, зобов'язувався стримувати білгородських, кримських та інших татар від нападів на Польщу, а також призначати на молдавський трон лише дружніх польському урядові осіб.

У Хотинській війні турецький султан фактично зазнав поразки, не досягши найголовнішої мети, яку ставив перед собою, — загарбання польських і українських земель. Престиж Речі Посполитої значно зріс. Поневолені Туреччиною народи, а також ті, кому загрожувало поневолення, вітали переможців.

У Хотинській війні українське козацтво своєю мужністю і військовою майстерністю вписало нову славну сторінку в історію спільної боротьби свободолюбних слов'янських та інших народів проти турецької і татарської агресії.

Участь у війні взяло також місцеве українське й молдавське населення. В околицях Кам'янця і в інших місцях селяни й міщани винищували татарські загони. Вони ж групами по 100—200 чол. зі зброєю в руках і припасами пробивалися на Хотин.

Для Османської імперії поразка в Хотинській війні не пройшла безслідно. Похитнулися позиції Туреччини як на міжнародній арені, так і в підвладних їй країнах. Ознаки занепаду Османської імперії, що проявилися ще наприкінці XVI ст., тепер стали виразнішими. Загострилися соціально-політичні суперечності. Невдовзі після повернення Османа II з походу в столиці почалися заворушення. Яничари і сипахи оголосили, що причина поразки у війні — поведінка Османа та його оточення. До яничарів приєдналися міські низи, обурені непосильними податками. Невдоволені обложили султанський палац. Осман спробував придушити повстання, та було вже пізно. В травні 1622 р. повсталі, увірвавшись у палац, вбили великого візира Делавера-пашу й багато іншої знаті. Самого Османа II з мотузкою на шиї водили по вулицях Стамбула, а потім убили. Вороже Осману II феодальне угруповання посадило на трон вже раз позбавленого влади слабоумного Мустафу І. Заворушення в столиці мали відгук у різних частинах імперії і посилили боротьбу за незалежність Молдавії, Валахії і т. д. Таким становищем скористалася також Персія і, порушивши перемир'я, у 1623 р. розпочала з Туреччиною війну.

На початку XVII ст. на Україні пожвавився антифеодальний і визвольний рух. Народні маси виступали проти феодально-кріпосницьких порядків.

Антифеодальні й визвольні рухи на Україні набули значної сили під час турецько-татарської агресії. Виступи народних мас проти панської Польщі послаблювали натиск її на сусідні держави, а походи на Кримське ханство і Туреччину сприяли пожвавленню визвольних рухів.