Будівництво і архітектура у другій половині
XVI — першій половині XVII ст.

Реферат

З середини XVI ст. в українській архітектурі виразніше виступали основні тенденції загальноєвропейського архітектурного процесу, поширювалися архітектурні прийоми Відродження, що, зокрема, знайшло свій вияв у застосуванні класичних архітектурних ордерних форм. Масштаб споруд ніби наближався до людини. Поява нового напряму була підготовлена попереднім економічним розвитком, пов'язана з мистецтвом західних та східних слов'ян і балканських народів.

З початком XVII ст. у зодчестві дедалі активніше застосовувалися елементи барокко, які в районах Середнього Подніпров'я, злившись із традиціями місцевого народного будівництва, створили умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським барокко.

Незважаючи на несприятливі політичні й соціально-економічні умови, іноземне панування та феодальний гніт, українські міста в XVI ст. продовжували розвиватись, що знайшло свій відбиток і в прийомах їх забудови та вдосконалення укріплень.

У більшості міст того часу були замки — резиденції феодалів, представників державної влади. Замкові укріплення передбачали також оборону від городян. Кожне місто мало свої оборонні укріплення, які найчастіше складалися з валів, ровів та дерев'яних стін. Французький мандрівник П'єр Шевальє в своїй книзі «Історія війни козаків проти Польщі» свідчить, що на Україні було чимало містечок та селищ, обведених стіною і забезпечених принаймні ровом для захисту від нападів татар. Міські укріплення захищали населення також під час безперервних феодальних чвар.

У Києві на Подолі створився торгово-ремісничий центр з ратушею та комплексом споруд Київського братства. Після пожежі 1527 р. центр Львова був протягом сторіччя забудований кам'яними спорудами і зберіг своє середньовічне планування. Регулярне планування з прямокутником площі Ринку мав і Кам'янець, як і більшість інших старих українських міст. Навколо них створювалися або розширялися системи мурованих укріплень з використанням рельєфу. Поступово в оборонних укріпленнях починали застосовувати бастіонну систему.

Будівничі нових міст намагалися поєднати шахову сітку розташування вулиць, характерну для попередніх часів, з раціональними регулярними у плані обрисами стінових (Жовква, Тернопіль) чи бастіонних укріплень (Броди, Станіслав, Полонне).

Фортеці, зокрема в Кам'янці, Язлівці, Львові, Луцьку, Острозі, зазнавали значних переробок. Їх укріплення доповнювалися вежами, стіни надбудовувалися та потовщувалися. Будувалося багато нових дерев'яних і мурованих замків. Великі дерев'яні замки виникли у Києві, Володимирі, Вінниці. Нові муровані фортеці часто мали регулярне планування у вигляді квадратів (Жовква, Золотий Потік та ін.), прямокутників (Звягель, Свірж), трикутників (Токи, Зіньків, Олексинці). В першій половині XVII ст. замість стінових замків часто споруджувалися бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами як основою укріплень будувались у формі квадрата (Золочів, Чернелиця, Підгірці) або п'ятикутника (Броди). Отже, у створенні міських та позаміських ансамблів, до яких, крім фортець, можна віднести й укріплені монастирі (Межиріч Острозький, Почаїв, Підкамінь), поступово утверджувалася регулярність планів, врівноваженість та симетрія об'ємів, тобто риси, властиві архітектурі доби Відродження і фактично барокко.

Зміцнення економічного становища міст і їх ремісничо-купецької верхівки вплинуло на архітектуру будинків. У другій половині XVI ст. міське житло, поряд із замками та культовими спорудами, перетворювалося на провідний об'єкт архітектурної творчості. Заможне міщанство, світські та церковні магнати і багата шляхта ставали замовниками монументальних житлових споруд, охоче користуючись послугами іноземних майстрів, які активно сприяли утвердженню ренесансних форм.

У великих містах на середньовічній основі склався новий тип кам'яниці, добре пристосованої як для ремісничої чи торговельної справи, так і для проживання. У підвалах та на першому поверсі розміщувалися крамниці й контори, на другому поверсі, а згодом і на третьому — житло. Склепіння на першому поверсі прикрашалося різьбленням на замкових каменях та консольних капітелях, балочні перекриття верхніх приміщень покривалися різьбленням і розписувалися, стіни оббивалися тканиною або шкірою, в світлицях — все міжвіконня оброблялося складною ордерною композицією, вкритою орнаментальним різьбленням. Поверхню фасадів членували горизонтальні тяги, а завершував аттік з фігурним гребенем, за яким ховалася покрівля зі схилом до середини споруди, щоб запобігти пожежі. Ордерні портали та обрамлення вікон створювалися як самостійні композиції, щоб прикрасити несиметрично розміщені отвори. Такі кам'яниці є у Львові, Кам'янці, Луцьку та ін.

Намагаючись розширити свої будинки, багаті купці споруджували кам'яниці з більш вільним плануванням — тричастинним в ширину, з просторим подвір'ям, прикрашаючи їх, як у кам'яниці купця Корнякта у Львові (1580), багатоповерховими відкритими галереями з арками.

В архітектурі культових споруд з'явилися риси, властиві світському будівництву. Від середини XVI ст. збереглися, крім мурованих, і дерев'яні церкви; між архітектурою перших і других можна встановити типологічну та стильову спорідненість і взаємовплив.

Найбільшого поширення в XVI ст. набуло спорудження тридільних церков, особливо в їх триконховому варіанті. В ньому, крім вівтарної абсиди, до центральної нави прибудовували з півдня і півночі ще по одній абсиді — консі. Розміщений із заходу бабинець часто увінчували дзвіницею. В дерев'яних храмах влаштовували верхи, звужені догори шляхом чергування прямокутних та зрізаних зрубів. Цей прийом, що, напевно, склався ще в давнину при будівництві оборонних веж, відкрив великі можливості для об'емно-просторових виразних композицій і надовго став неодмінною ознакою українських дерев'яних церков. Триверхі дерев'яні храми вплинули на архітектуру мурованих. В той же час членування мурованих храмів, особливості їх просторової організації (наприклад, триконхових церков) та окремі деталі знаходили відбиття у дерев'яних спорудах (Дрогобич, Дусівці).

Така тридільність була використана при спорудженні головного храму в ансамблі будов Львівського братства — Успенської церкви (1590—1631, архітектори П. Римлянин, В. Капинос та А. Прихильний). Цей ансамбль, до якого входили також так звана вежа Корнякта (архітектор П. Барбон) та каплиця Трьох Святителів (автор невідомий), розмістився в житловій забудові на Руській вулиці й відзначається довершеністю класичних форм. В об'ємно-просторовій організації використано місцеві традиції будівництва церков та дзвіниць, але трактовано їх відповідно до смаків часу — в ренесансних формах. Інтер'єри церкви й каплиці наповнені спокійним світлом і відзначаються стриманістю й благородством форм цілком світського характеру.

У XVI — першій половині XVII ст. в українських містах будувалося чимало усипальниць феодалів та заможних міщан. Більшість їх має вигляд кубічних об'ємів, перекритих півсферичними куполами (Львів, Кам'янець). Особливо багатий скульптурний декор головного фасаду та інтер'єру в каплиці Боїмів у Львові (1609—1615).

У 30-х роках XVII ст. в архітектурі мурованих споруд поряд із ренесансними з'являються риси барокко. В будівництво дерев'яних церков тією чи іншою мірою також проникає бароккове розуміння пластики та силуету. Зруби дедалі частіше набували форми вісімки, видовжувалися їх пропорції, наметові верхи змінювалися грушовидними банями.

У Павла Алеппського є описи п'ятизрубних церков — Троїцького собору Густинського монастиря та церкви Успіння в Переяславі. Вони мали п'ять верхів і восьмигранні зруби. Оточували їх відкриті галереї.

Прояви бароккового розуміння форми споруди можна вбачати і в характері архітектури відбудованих в 30-х роках XVII ст. давньоруських храмів Києва й Чернігова, хоча в них, як і в дерев'яних храмах, зберігається чіткість структури, ясність просторової організації, рівномірність в освітленні внутрішнього простору, тобто риси, притаманні радше ренесансному підходу до вирішення основних формальних та ідейно-образних завдань архітектури. Відновлені давні споруди Києва (Софійський собор, Києво-Печерська, лавра, Михайлівський собор) мали характерні цибулясті форми верхів або п'ятиверху структуру (Успенська церква на Подолі, церква Спаса на Берестові). Успенську церкву на Подолі відбудував італієць Себастіан Брачі, на відбудові Софійського собору працював Октавіан Манчіні. Ці зодчі, виконуючи волю замовників, надали спорудам звичних для східних слов'ян форм.

У багатьох спорудах Путивля, Новгорода-Сіверського, Чернігова помітно виступають риси російського мистецтва того часу, які пізніше, злившись із прийомами народного дерев'яного будівництва, стануть основою для створення цілого ряду пам'яток українського барокко.