Театр і музика у другій половині
XVI — першій половині XVII ст.

Реферат

План

1. Театр

У другій половині XVI ст. на українських землях виник шкільний театр, перші кроки до створення якого були зроблені в Острозькій греко-слов'янській та Львівській братській школах. На уроках граматики в них викладалися, хоч і коротко, правила не тільки писання, а й виголошування віршів, на уроках риторики — правила створення й виголошування промов. Учителі писали вірші у формі декламацій — панегірики, ляменти (плачі) тощо на світські й духовні теми, а учні були їх виконавцями на церковних подвір'ях і в школах на різдвяні, великодні, зелені та інші свята, підчас урочистих зустрічей іменитих осіб тощо. Виконавці один за одним виходили перед глядачами і декламували текст, об'єднаний спільною темою. Згодом стали з'являтися й виконуватися твори, витримані в діалогічній формі.

Першим зразком українського твору для шкільної декламації з тих, що дійшли до нас, є «Просфонима» (Львів, 1591) — привітання новому київському митрополиту Михайлові Рогозі з нагоди його приїзду до Львова.

Анонімний «Лямент дому княжат Острозских...» (Острог, 1603) являє собою декламацію з елементами діалогу — плач вдови, звертання небіжчика до жінки, синів, друзів, слуг, до всієї громади, розмови живого брата з померлим.

У 1616 р. було видано у Львові й поставлено обробку матеріалу традиційної різдвяної містерії. «На рожство господа бога і спаса нашего Ісуса Христа вірші, для утіхи православным христіаном» П. Беринди.

У перших двох десятиліттях XVII ст. декламації поширилися також у Київській і Луцькій братських та інших школах.

До початку 30-х років XVII ст. належить кілька визначних пам'яток української шкільної драматургії і театру, що виникли в середовищі Львівської братської і Київської лаврської шкіл.

У 1630 р. з друкарні Львівського братства виходять «Вірші з трагодіи «Христос пасхон» Григорія Богослова». «Христос пасхон» — єдина відома візантійська містерія, створена орієнтовно в XI—XII ст., яка являла собою компіляцію уривків з трагедій Есхіла, Евріпіда і Лікофрона, біблії, євангелія, апокрифів та інших творів. Львівський друкар А. Скульський досить вільно переклав окремі частини цієї містерії для декламації в Успенській церкві Львівського братства. У 1631 р. проповідник Успенської церкви і вчитель Львівської братської школи Іоаникій Волкович видав «Розмишлянє о муці Христа Спасителя нашего, притым Веселая радость з триумфального его воскресеніа», яке побудував теж на матеріалі згаданої містерії. Його твір — не декламація, а діалог і через це вважається першою з відомих досі датованою спробою української великодньої драми.

Панегірик «Евхаристеріон, албо Вдячность... Петру Могилі» (Київ, 1632) мав форму декламації і був виголошений двадцятьма трьома студентами класу риторики Київської лаврської школи. Викладача класу риторики С. Почаського, який підписав прозову присвяту, вважають можливим автором усього твору. У панегірику тема пошани до науки переплітається з темою любові до батьківщини.

Програми класів поетики й риторики Києво-Могилянської колегії сприяли розвитку шкільного театру. На жаль, зразки декламацій і діалогів, створених тут в 30—40-х роках XVII ст., до нас не дійшли, хоч у листах та творах Лазаря Барановича, Іова Кононовича-Горбацького, Кирила Транквіліона Ставровецького залишилися свідчення про шкільні вистави, які виконувалися студентами у цей період.

Перша половина XVII ст. дала українському театрові також зразки духовної драми — містерії, не пов'язаної з поетикою шкільної драми. До нас дійшли уривки різдвяної і великодньої містерій, знайдені в рукописних збірниках пізніших часів, а також відкрите І. Франком «Слово о збуреню пекла», створене десь на Волині або в Галичині у першій половині XVII ст. Цей твір, написаний народною мовою, — один із ранніх зразків української драми, який уже справляє враження справжнього народного театру.

На перші десятиліття XVII ст. припадають початки української побутової драми. Нещодавно знайдено унікальне видання «Трагедії руської», надрукованої латинською транскрипцією (готикою) без зазначення автора, місця і часу виходу в світ. На основі аналізу філіграней паперу і шрифту встановлено, що видана ця п'єса між 1609 і 1619 pp. аріанською друкарнею в м. Ракові (тепер Кєлецьке воєводство у Польщі). «Трагедія руська» складається з прологу, трьох дій, названих «кафізмами», й епілогу. Дійові особи розмовляють народною українською мовою із значною кількістю полонізмів. Зміст цієї комедії ріднить її з численними зразками української народної творчості, в яких висміюються хтивий піп і зла попадя. Бурлескний стиль п'єси вказує на близькість її до народного театру та інтермедій, що виникли в західноєвропейському середньовічному театрі й розігрувалися між діями містерії, а згодом шкільної драми.

До першої половини XVII ст. належать також інші зразки української побутової драми-інтермедії. Тут в комедійних сценах, побудованих здебільшого на анекдотичних сюжетах, значне місце посідала імпровізація з її необмеженими можливостями для виявлення акторської майстерності.

З відомих зразків українських інтермедій першої половини XVII ст. дві найраніші пов'язані з польським театром: 29 серпня 1619 р. на ярмарку в Кам'янці-Струмиловій обидві українські інтермедії виконувалися після другої і третьої дій польської містерії Якуба Гаватовича «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця божого». Сюжет комедійних сцен тут грунтується на матеріалі української народної творчості й побуту: в першій з них є мотив народної приказки «купив кота в мішку», елементи народних голосінь тощо; в основі другої лежить народне оповідання про найкращий сон. Герої обох інтермедій — прості селяни, які розмовляють народною мовою з елементами західноукраїнських говорів. Високий художній рівень цих інтермедій забезпечив їм місце серед найкращих зразків інтермедійного жанру в старовинному театрі слов'янських народів і популярність, що вийшла за межі слов'янських земель.

Таким чином, наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. на Україні виник шкільний театр у вигляді декламацій і діалогів. До першої половини XVII ст. належать зразки українського народно-площадного театру (містерії, інтермедії). У другій половині XVI — першій половині XVII ст. серед українського народу широко побутували ігри, які містили в собі значний елемент театралізації. На цьому грунті розвивався український старовинний театр наступного періоду.

2. Музичне мистецтво

Еволюція українського музичного мистецтва тісно пов'язана з загальним процесом формування української культури. У другій половині XVI ст. почався новий етап розвитку, що характеризувався поступовою кристалізацією основних рис національного стилю українського музичного мистецтва. В той час закладалися підвалини музичної освіти й теоретичної думки на Україні, виникали все нові осередки, форми, жанри і види народної та професійної творчості.

У галузі музичного фольклору, зазнаючи певних змін, зумовлених новою епохою і соціально-економічними відносинами, розвивалися пісенні та інструментальні жанри, що побутували в народі у попередні сторіччя (календарні, родинно-побутові, епічні, ліричні, жартівливі, танцювальні). В ліричних піснях відобразилося тяжке життя українського трудового народу, посилилась їх соціальна загостреність.

Дальшого розвитку набули епічні жанри. Виник цілий ряд глибоко драматичних пісень про татарські набіги («За річкою огні горять», «Ох у неділеньку рано-пораненьку»). Серед відомих історичних пісень про героїв боротьби з татарами й турками в кінці XVI — на початку XVII ст. слід назвати пісню про Байду.

Центральним явищем в українській музичній культурі того часу стали історичні думи — самобутній епічний вокально-інструментальний жанр, де органічно поєднуються трагедійність з героїчним пафосом та проникливим ліризмом, глибина змісту — з неповторністю художньої форми, епічно-оповідальний характер слова — з емоційністю музичного вислову. Їм властива вільна побудова поетичних і музичних фраз (в основі лежить довільна кількість складів), імпровізаційність речитативного викладу, наявність розгорненого інструментального супроводу. В думах закладені специфічні риси української народної музично-поетичної творчості, їх стиль виражає стиль цілої епохи. Він не міг не позначитися й на інших жанрах фольклору та професійної творчості не тільки на Україні, але й за її межами.

Велику роль у процесі становлення української музики відіграла музична освіта, яка спочатку розповсюджувалась серед міського населення, через братства і братські школи, де, поряд із загальноосвітніми дисциплінами й церковним співом по нотах, знайомили з елементами теорії музики, а подекуди й композиції. Для цього братські школи користувалися західноєвропейськими книгами (підручник Шпангенберга та ін.), але головними посібниками при навчанні співу були рукописні ірмологіони, що містили піснеспіви православної церкви. Співу по нотах навчали досвідчені регенти хорів, музиканти.

У другій половині XVI ст. багатоголосий спів з нот без супроводу досяг такої досконалості, що православна церква вирішила використати його на противагу католицькій церковній службі, де спів поєднувався з грою на органі. Високий рівень хорової професійної музики сприяв розвиткові музично-теоретичної та естетичної думки. На Україні з'явилися трактати з музичної грамоти й початків композиції за правилами партесного багатоголосся. Найдавнішим збереженим посібником з цих питань є відомий рукопис «Наука всея музикії, аще хощещи, чоловіче, розуміти київськоє знамя і пініє чинно сочиненное».

Із введенням багатоголосного співу докорінно змінився запис церковних наспівів. Замість крюкової нотації впроваджується нова система — різновид нотнолінійного письма, відомий під назвою «київського знамені», що давало змогу точніше фіксувати багатоголосні музичні твори. Нотні ірмологіони кінця XVI ст. показують, що вже на той час така нотація була цілком сформованою, отже, зародилася вона раніше. На ранніх етапах формування нового стилю (XVI—XVII ст.) виникли прості форми гармонічного багатоголосся (переважно три- або чотириголосся), які згодом розвинулися до складних гармоніко-поліфонічних форм віртуозно-концертного характеру.

У XVI — першій половині XVII ст. виникли такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосного ансамбля або хору (кант), сольна пісня із супроводом, а також цехова інструментальна музика.

Канти (світські й релігійні) складалися на основі віршової поезії, написаної слов'яноруською або староукраїнською мовою. В багатьох із них домінує тема соціальної нерівності та несправедливості. Існували канти моралістично-повчальні, урочисто-поздоровчі, антирелігійні, жартівливі, сатиричні тощо.

Сольна пісня із супроводом, як жанр світської вокальної музики, в порівнянні з кантом, безпосередніше й еластичніше відображала внутрішній світ людини, її особисте життя, ставлення до різних явищ суспільного порядку.

Розвиток інструментальної музики пов'язаний з музичними цехами, які з'явилися в деяких містах на зразок ремісничих. Спершу вони виникли в Кам'янці (1578), у Львові (1580), в Степані на Волині (1614), а потім на Лівобережжі. Основне їх завдання полягало в побутовому обслуговуванні музикою населення (гра на весіллях, хрестинах, похоронах, супровід до танців на народних гулянках). Вони виконували народні та узвичаєні в міському побуті танці, марші тощо.

Музичні цехи мали велике значення для розвитку народної професійної інструментальної музики. Тут зароджувалися характерні склади ансамблів українських національних інструментів, удосконалювалася гра на багатьох інструментах, створювались зразки інструментальної музики.

Подібну прикладну функцію, хоча й зовсім іншу за змістом, виконували військові музиканти. Вони грали під час походів та святкувань перемоги або просто «музично оформляли» різні військові події (святкові й звичайні). Поширення набули такі інструменти, як сурми, труби, котли, кобзи, торбани і т. д. Відповідно до характеру інструментів формувався репертуар: марші, танцювальна музика (гопак, козачок), лірико-епічні наспіви.

Провідна тенденція в розвитку світського професійного мистецтва на Україні в кінці XVI — першій половині XVII ст. полягала, насамперед, у творчому поєднанні його прогресивних форм із кращими зразками народного мистецтва усіх жанрів.