Політико-ідеологічна та економічна криза
радянської системи

Реферат

План

1.1 Необхідність реформ

1.2 Спроби реформування економіки

1.3 Загострення ідеологічної кризи режиму

1.4 Суспільно-правовий статус України у складі СРСР

1.5 Криза партійно-державного керівництва України

1. Політико-ідеологічна та економічна криза радянської системи

1.1 Необхідність реформ

Жовтневий (1964 р.) пленум ЦК КПРС, який усунув від влади М. Хрущова, проходив під гаслами подолання волюнтаризму і суб'єктивізму, надання внутрішній і зовнішній політиці реалізму, наукової обґрунтованості та стабільності. Необхідною передумовою цього вважалася об'єктивна оцінка дійсного стану речей.

Негайно після жовтневого пленуму вище радянське керівництво, залучивши кваліфікованих учених-економістів, проаналізувало становище в народному господарстві СРСР. Висновки виявилися настільки невтішними, що їх навіть не наважилися опублікувати. Семирічний план було зірвано. Постійно знижувався приріст промислової продукції. Структура виробництва виявилася найгіршою і найвідсталішою серед промислово розвинутих країн. Виробничі фонди використовувалися неефективно. Верстатний парк в СРСР, наприклад, дорівнював по кількості американському, але використовувався лише наполовину. На виробництві тракторів було зайнято робітників менше, ніж, скажімо, на їх ремонті. Знизився життєвий рівень більшості населення СРСР. Перед мільйонами людей, а з них — кілька мільйонів в Україні, в останні роки семирічки постала житлова проблема.

Колгоспи перебували в скрутному становищі. Мільярди карбованців за допомогою «ножиць цін» перекачувалися в промисловість, головним чином, у важку і особливо — оборонну.

Ніякої необхідності в нарощуванні важкої промисловості не було, бо, наприклад, в СРСР вироблялося коксу більше, ніж у США, а затрати його на виплавку однієї тонни сталі в Америці були втричі меншими.

Було очевидно: з такою економікою досягнути намічених програмою КПРС показників неможливо, ілюзорними виявилися і всі інші обіцянки партії та держави, їхній авторитет, вплив у суспільстві опинилися під величезною загрозою.

Ситуація вимагала негайних і глибоких економічних та соціально-політичних реформ.

1.2 Спроби реформування економіки

Великі надії нове партійно-державне керівництво покладало на рішення березневого та вересневого пленумів ЦК КПРС, що відбулися у 1965 р. Березневий пленум обговорив питання «Про невідкладні заходи по дальшому розвитку сільського господарства СРСР» і схвалив новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Державою визначалися тверді плани її закупівель на кілька років, підвищувалися закупівельні ціни з урахуванням кліматичних умов та умов виробництва в окремих районах, впроваджувалися надбавки за надпланову продукцію.

Стосовно України цінова політика мала дискримінаційний характер, бо заготівельні ціни тут були значно нижчими, ніж у республіках Прибалтики, в РРФСР, Білорусії та ін.

Передбачалися заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства, котрі мали сприяти ліквідації відставання аграрного виробництва, створенню у країні достатку продовольства і сировини для промисловості у рамках колгоспно-радгоспної системи у її дещо оновленому вигляді. У квітні 1965 р. пленум ЦК КП України схвалив заходи по забезпеченню виконання рішень березневого пленуму ЦК КПРС.

У вересні 1965 р. пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про покращення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва».

Вплив рішень цього пленуму на подальший розвиток народного господарства суперечливий. З одного боку, передбачалося підвищення наукового рівня планування економіки, розширення сфери госпрозрахункових відносин на підприємствах, заходів по створенню ефективної системи стимулювання. Значно скорочувалося число диктованих зверху показників: основним критерієм господарської діяльності підприємств передбачалося зробити не валові показники, як було раніше, а обсяг її реалізації. Створювалися спеціальні фонди для матеріального заохочення робітників і службовців, поліпшення їх добробуту, розширення соціально-культурної сфери. Загалом ці заходи, за умови послідовного впровадження їх у практику, участі у процесі широких трудящих мас, могли дати певний економічний і соціальний ефект. На практиці ж вони здійснювались людьми незацікавленими, уподобанням яких більше відповідала сталінська тоталітарна модель. Реформою, наприклад, передбачалось розширення самостійності підприємств і скорочення чисельності затверджуваних показників, фактично ж їх кількість зросла, а самостійність, навпаки, ще більше обмежувалась. Реформою передбачалось скоротити практику внесення змін до затверджених планів. Насправді ж кількість змін планових показників значно зросла. Річні завдання часто зменшувались з метою їх виконання. Було знайдено навіть спеціальну формулу — «п'ятирічка виконана за сумою річних планів». Так «облагороджувалось» невиконання п'ятирічних планових завдань.

З іншого боку, «з метою покращення управління промисловістю» пленум визнав за необхідне ліквідувати ради народного господарства і повністю підпорядкувати підприємства загальносоюзним і союзно-республіканським міністерствам за галузевим принципом. Це означало, що уряди союзних республік втрачали контроль над більшістю заводів і фабрик. Після реорганізації абсолютну більшість підприємств України знову було підпорядковано Москві. По суті вони стали власністю центральних міністерств і відомств.

Таким чином, ліквідація раднаргоспів зміцнювала імперську природу Радянського Союзу, посилювала монополістичні тенденції, що й без того завжди були сильними в цілком одержавленій промисловості, а в умовах науково-технічної революції стали додатковим чинником її деградації.

Одночасно зі спробами вдосконалення планово-адміністративної системи були поодинокі пропозиції стосовно необхідності переведення радянської економіки на ринкові засади. В 1966 р. опубліковано брошуру російського економіста Г. Лисичкіна з красномовною назвою «План і ринок».

Ринкові ідеї активно підтримав відомий український вчений, один із засновників кібернетичної науки, академік В. Глушков. Він обґрунтував основні положення математичної моделі переходу до ринку. Проте його пропозиції не знайшли підтримки у вищих ешелонах влади.

До специфіки реформи слід віднести і те, що її економічні елементи не доповнювалися політичними перетвореннями, демократизацією суспільного життя, ліквідацією всевладдя центральних відомств. Навпаки — з'явилася чітка тенденція до посилення адміністративно-командних методів управління, страх перед новаціями і, нарешті, просто вперте небажання помічати реальний стан справ.

Прихід до влади в Москві нового політичного керівництва на чолі з Л. Брежнєвим негативно позначився на динаміці суспільно-політичних процесів. Особливо жорстоко нова влада боролася з «рецидивами націоналізму» і «відособленості». Будь-які спроби розширити права республік у Кремлі сприймались як загроза «великій радянській системі».

1.3 Загострення ідеологічної кризи режиму

У другій половині 60-х рр. стало очевидно, що широко розрекламовані обіцянки побудувати до 1980 р. комунізм виконані не будуть. Показники економічного росту, передбачені новою програмою КПРС на 1961—1970 рр., виявлялись абсолютно нереальними. Це поставило під загрозу комуністичний міф, яким обґрунтовувалася вся внутрішня і зовнішня політика СРСР.

У цих умовах балачки про те, що «світле комуністичне завтра» ось-ось настане, припинилися. Центральна влада, наближені до неї вчені-суспільствознавці пустили в повсякденний обіг термін «розвинутий соціалізм». Народним масам наполегливо і цілеспрямовано прищеплювалася думка, що вони живуть у суспільстві, в якому успішно вирішуються питання задоволення їхніх життєвих потреб, процвітає економіка, розвиваються наука, освіта, мистецтво. Саме це і є «розвинутий соціалізм» — найдосконаліша форма суспільно-політичного устрою.

Побудова комунізму ставала справою віддаленого майбутнього.

Усе це говорилося в умовах, коли об'єктивна інформація про життя в розвинутих капіталістичних країнах для абсолютної більшості громадян була недоступна. Відмежувавшись від світу «залізною завісою», режим через радіо, телебачення, пресу, вустами маси пропагандистів переконував населення в тому, що в СРСР все добре, а у «світі капіталу» безперервно ростуть ціни, низька заробітна плата, трудящих переслідує страх безробіття, відсутній соціальний захист, наростає антагонізм між бідними і багатими. Офіційна пропаганда прагнула показати СРСР оплотом демократії і прогресу, а комунізм — заповітною мрією людства, його світлим майбутнім.

Але, якщо поняття «комунізм» для пересічної радянської людини було більш-менш зрозумілим, то, що таке «розвинутий соціалізм» — до пуття не знав ніхто. У масовій свідомості зріло переконання, що, заговоривши про «розвинутий соціалізм», партія визнала нездійсненність, утопічність побудови комунізму.

Щоб нейтралізувати ці настрої в суспільстві, влада на всі лади стала повторювати, що «розвинутий соціалізм» це — не що інше, як передбачений «самим В. Леніним» перехідний етап до комунізму, який «волюнтарист» М. Хрущов, мовляв, хотів «перескочити». Лише поступово, твердили пропагандисти, «розвинутий соціалізм» трансформуватиметься у комунізм. Характерно, що Програма КПРС визначила навіть роки досягнення комунізму.

Люди прислухались до цих роз'яснень, дехто сприймав їх, але сумніви залишалися. Здоровий глузд підказував, що і цього разу їх ошукають.

Ці сумніви посилювала ще одна обставина: виявляється, перехід до комунізму не передбачає «відмирання» держави, про що у свій час говорили Маркс і Ленін, а супроводжуватиметься її зміцненням. Зростатиме і роль партії як «керівної і спрямовуючої сили суспільства». На всі більш-менш помітні посади — аж до сільського рівня — призначалися комуністи. Чисельність парторганізацій швидко зростала. Якщо на початку 60-х рр. КПУ налічувала 1,2 млн. членів, то наприкінці 70-х — 2,7 млн. Усі інші громадські об'єднання були позбавлені будь-якої самостійності.

У житті суспільства зросла роль і значення партійної і управлінської бюрократії, котра в СРСР отримала назву «номенклатура». Постійно заявляючи про зближення робітничого класу, селянства та інтелігенції, вона фактично перетворилась у панівний клас радянського суспільства. «Номенклатура» складалася з осіб, що обіймали високі керівні посади, призначення на які офіційно затверджувались керівними ланками партії.

Відповідно до чинного законодавства, ради продовжували залишатися вищими органами державної влади і місцевого самоврядування. 60—80-ті рр. відзначені посиленням впливу на ради партійних структур. Починаючи з сільських і аж до Верховної Ради перші особи відповідних партійних комітетів обиралися до виконавчих органів рад. І навпаки, голови Рад, будучи членами КПРС, постійно обиралися до парторганів.

За таких умов вибори до рад не мали ніякого значення, бо фактична влада концентрувалася в руках партії, її лідери — від першого секретаря ЦК до секретаря райкому — були повновладними господарями на своїх територіях.

Становище це було узаконене, коли 7 жовтня 1977 р. Верховна Рада СРСР затвердила нову Конституцію. 20 квітня 1978 р. позачерговою сесією Верховної Ради УРСР була затверджена нова Конституція (Основний Закон) республіки. До цих документів вперше в конституційній практиці внесено статті, за якими компартія визначалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи». Вона визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики, «надає планового, науково обґрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму».

Усі, хто висловлювався проти визнання виключної політичної ролі КПРС в Україні, вступав у конфлікт із Основним Законом, з усією партійно-державною репресивною машиною.

1.4 Суспільно-правовий статус України у складі СРСР

Прийняття Конституції СРСР 1977 р. остаточно закріпило у суспільно-політичному житті держави систему ідеологічних догм. Однією з характерних рис цієї системи було лицемірство, двозначність декларування одних, а насправді втілення в життя принципово інших засад.

Конституція СРСР нібито закріплювала суверенітет союзних республік, їхнє право на самостійні зовнішні зносини та право вільного виходу зі складу Союзу РСР. В той же час іншими статтями, реальною практикою керівництва КПРС, іншими актами цей «суверенітет» зводився нанівець.

Партійна та господарська номенклатура, яка здійснювала керівництво республікою, призначалась за вказівкою (а в крайньому разі — за згодою) центру, який будь-які прояви самостійного мислення кваліфікував як «спроби до відособлення», а спроби хоч якось відстояти суверенітет республіки — як «підступні наміри» розвалити Радянський Союз.

Союзні органи державної влади протягом другої половини 60-х — початку 80-х рр. все більше привласнювали і без того обмежені права союзних республік. Республіка не мала права на прямі зовнішні стосунки з жодною із держав світу. Не мало реального значення і представництво республік в загальносоюзних органах управління. Відсутнім був законодавчий порядок виходу республіки зі складу СРСР. Навіть сам факт розмови про це розглядався як «антидержавний рецидив».

Вищим законодавчим органом республіки за Конституцією 1978 р. була Верховна Рада. Вона формувалася із депутатів, які не були професійними законодавцями, а продовжували працювати на своїх робочих місцях, засідаючи на сесіях, що проводились, як правило, 2—3 рази на рік. Постійно діючим органом була Президія Верховної Ради. Вона вирішувала поточні питання законодавчої діяльності, контролювала дотримання Конституції, союзного та республіканського законодавства, видавала Укази, приймала міждержавні угоди.

Вищим виконавчим органом державної влади в УРСР була Рада Міністрів республіки. На середину 70-х рр. їй підпорядковувалось 29 союзно-республіканських та шість (майже в п'ять разів) республіканських міністерств. В той же час стратегічно важливі галузі народного господарства — військова та оборонна промисловість, чорна і кольорова металургія, машинобудування, залізничний транспорт — не мали республіканського підпорядкування.

Місцевими органами влади в цей період були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні ради депутатів трудящих (за Конституцією УРСР 1978 р. — Ради народних депутатів). Їх виконавчими та розпорядчими органами були відповідні виконкоми.

1.5 Криза партійно-державного керівництва України

Ліквідація раднаргоспів і перехід до галузевого принципу управління промисловістю істотно обмежили повноваження республіки та її керівництва. Це мало влаштовувало першого секретаря ЦК КП України П. Шелеста та його однодумців, хоча вони зовні демонстрували свою згоду з централізаторською політикою Москви. Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК КПУ схвалив рішення про ліквідацію раднаргоспів і оцінив його як таке, що має «винятково важливе політичне і народногосподарське значення». Але П. Шелест неодноразово проявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки, зокрема — у визначенні інвестицій в її економіку, в мовній і культурній сфері.

Усе це, звичайно, не могло подобатися вищому московському керівництву. Незадоволення П. Шелестом посилювалося. Розв'язка настала у 1972 р. На травневому пленумі ЦК КП України П. Шелеста усунули з поста першого секретаря ЦК КПУ. Формальним приводом було рішення верхів про переведення його на союзну, а значить, начебто «вищу», роботу, заступником Голови Ради Міністрів СРСР. А після пленуму серед республіканського парткерівництва поширюється інформація про справжні причини такого «підвищення»: економічне «місництво» і навіть потурання «націоналізмові».

Частково причину звільнення з посади П. Шелеста пояснювала опублікована на початку 1973 р. в журналі «Комуніст України» редакційна стаття «Про серйозні недоліки і помилки однієї книжки». В ній було піддано жорсткій критиці книгу П. Шелеста «Україна наша радянська». Зініційована керівництвом, стаття звинувачувала колишнього першого секретаря ЦК КПУ, члена політбюро ЦК КПРС в «ідеологічних помилках», «економічному місництві», ідеалізації історичного минулого та самобутності українського народу. Слідом за цим від керівництва республікою було усунуто значну кількість наближених до Шелеста людей.

На тому ж травневому пленумі першим секретарем ЦК КП України було обрано В. Щербицького, який до того обіймав посаду Голови Ради Міністрів УРСР, а ще раніше був першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. Новий «хазяїн» республіки, як і Л. Брежнєв та деякі його найближчі соратники, належав до так званого «дніпропетровського ядра» партійної верхівки СРСР у 70—80-х рр.

Добираючи кадри, В. Щербицький керувався найнадійнішим у партійних колах критерієм: особистої відданості. Незабаром після обрання його на посаду першого секретаря ЦК КП України міністерські та інші високі пости зайняли більше 20 дніпропетровців. Поступово в Києві склалося так зване «дніпропетровське земляцтво», члени якого чимало робили для взаємної підтримки та просування на високі пости один одного і своїх наближених.

За короткий час В. Щербицький зумів сформувати досить кваліфіковану, віддану йому особисто команду виконавців. Головою Ради Міністрів наступні 15 років був О. Ляшко. Президію Верховної Ради України очолив досвідчений партійний керівник І. Грушецький, якого 1976 р. змінив дніпропетровець О. Ватченко. За ідеологічну роботу в республіці відповідав секретар ЦК з ідеологічних питань, до того працівник партапарату на Львівщині, В. Маланчук. Ці, а також кадрові зміни на рівні республіки та областей допомогли забезпечити Щербицькому стабільність своїх позицій, повне підпорядкування собі всієї партійно-бюрократичної машини.

Особливості і специфіку мислення В. Щербицького зумовлював його суспільно-політичний статус. Вищим орієнтиром для нього були інтереси і настрої союзних верхів, а не народу України. Звичайно, як перший секретар ЦК КП України В. Щербицький виявляв енергію, наполегливість у питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку України. Проте і йому, і його оточенню бракувало критичного ставлення до прорахунків у політиці центру.

Внаслідок цього компартія України в 70—80-ті рр. не виявляла достатньої ініціативи саме в інтересах народу республіки, її чергові з'їзди відбувалися напередодні з'їздів КПРС і зводилися, по суті справи, до одностайного схвалення і повної підтримки внутрішньої і зовнішньої політики ЦК КПРС і радянського уряду. Рішення з'їздів КПРС керівництвом компартії України схвалювались фактично «авансом» — ще до їх прийняття в Москві.

Така, необмежена ні існуючими реаліями, ні історичним досвідом, по своїй суті ірраціональна віра в «мудрість» верхів не мала належних підстав. Українські дисиденти називали вище керівництво Української РСР колоніальною адміністрацією, покликаною проводити в республіці лише політику центру. Тільки так, на їхню думку, можна було пояснити поведінку і позицію українського керівництва.

Таким чином, опинившись перед складними суспільними проблемами, партійно-державне керівництво вбачало їх вирішення в поверненні до сталінізму, в зміцненні тоталітарної системи, а не в корінних реформах.