Декоративне й ужиткове мистецтво українського бароко

Реферат

Художньо-мистецьке життя XVII ст. відбивало подих кардинальних суспільних змін. Рух Контрреформації, що пронизував католицьке православ'я, політику та культуру, був спрямований проти ідеалів Реформації та гуманізму. Але далекоглядні діячі церкви закликали боротися з протестантизмом не через переслідування, а через створення нової системи духовного виховання особистості. Ці ідеї лягли в основу нового стилю, що розпочав формуватися в другій половині XVI ст. в лоні католицької церкви (Італія, Іспанія). Розвивався він нерівномірно майже до кінця XVIII ст. і отримав назву бароко (від італ. barocco — вигадливий, химерний, дивний; від порт. perola barocca — перлина неправильної форми). Він охопив не лише всі види художньої творчості (літературу, музику, театр, архітектуру, образотворче мистецтво), а й світогляд та спосіб життя тогочасної людини.

Ідеологічно стиль бароко відповідав інтересам різних верств суспільства. Релігійно-аристократичні прошарки через ідеологію та світогляд бароко прагнули зберегти свій час, привілеї та владу. Бюргерство і народні маси, які стомилися від спустошливих війн, нестабільності життя, шукали в бароко духовний спокій. У вищих сферах суспільства ідея марноти світу поєднувалася з жагою життя та потягом до насолод. Стиль бароко досить динамічний. Йому властиві театральність, ілюзорність, емоційність.

У літературі ознаки бароко виявилися в різних "стильових рівнях". Поряд з "високим" бароко в панегіричній поезії, трагедії, героїчній поемі розвивалось помірковане бароко — релігійна і світська лірика, пастораль, притча, елегія, що відрізнялися простотою будови. На середньому стильовому рівні виникла оповідна проза: мандри, утопії, політичні трактати, наукові твори. Нижній рівень літературного бароко пов'язаний з міською (міщанською) лірикою.

Українське бароко XVII—XVIII ст. — це духовний образ нації, втілений у її матеріальних і духовних надбаннях. XVII—XVIII ст. в Україні знаменувалися підйомом національного інтелекту, що був спричинений насамперед досягненнями в розвитку національної системи освіти.

Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII—XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва — досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.

Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. Естетичними особливостями українського бароко була багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилена декоративність, динамізм і головне — небачена вигадливість форм.

В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво виражених національних рис. Вже наприкінці XVII ст., переважно в Києві та його околицях, з'явилися будови, позначені рисами стилю бароко. Нові форми української архітектури виникли на основі давніх і багатих традицій народної дерев'яної і давньоруської архітектури, увібравши багатовікове багатство українського зодчества. Архітектура українського бароко — це концентрований матеріальний вияв "психічного стану", на який здатна нація у часи високого духовного злету.

Українське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Козацтво вдягло дерев'яну церкву у камінь, прикрасило орнаментальним та рослинним декором. Першою такого типу спорудою стала Миколаївська церква (1668) в Ніжині на Лівобережжі.

Хрещаті дерев'яні храми — типове явище в народному будівництві. Цей тип споруд був настільки вдосконалений, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури.

Розвинені барокові форми втілились у спорудах Києво-Печерської лаври — церквах Усіх Святих (1696—1698) та Хрестовоздвиженської, соборі Св. Георгія Видубицького монастиря (1672—1674), Преображенської церкви в Прилуках (1716), соборі в Ніжині тощо.

Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко — новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси: монументальність, велич і сила.

Завдяки І. Мазепі та митрополитові В. Ясинському барокового оформлення набули київський Софійський собор, перебудований у 1685—1707 рр., Успенська церква Києво-Печерської лаври та Михайлівська церква Видубицького монастиря.

Загалом бароко — це стиль архітектурних ансамблів. Достоїнства його у Придніпров'ї та східних областях України найбільше виявили себе саме в унікальних архітектурно-ландшафтних композиціях.

В ХVII—ХVIII ст. в Україні формується національна школа українського бароко, що виділяється в самостійний напрям великого барокового стилю. Українське бароко гармонійно поєднало естетику європейського бароко з давніми традиціями давньоруського кам'яного зодчества та народної дерев'яної архітектури.

Стиль бароко в українському малярстві позначений національною індивідуальністю, він виявився у виникненні особливих жанрів в образотворчому мистецтві, активніше розвиваються форми монументального настінного розпису, станкового іконопису, портрета.

Портрет, разом із гербом, став однією з важливих ознак приналежності до певної верстви населення: шляхти чи міщанства. Емблемо- та герботворчість українського бароко грунтувалися на пошуку предметів-асоціацій у народному побуті, природі, навколишньому середовищі.

У козацькій емблематиці широко використовувались бунчуки, булави, печатки, зброя, порохівниці. Символами для духовних осіб були руків'я посохів, митри, оклади євангелій, чаші для причастя та інші речі культу. Формування цієї символіки завершилося в 90-ті роки XVII ст. — першому десятилітті XVIII ст., у період мазепинського бароко. Емблематика українського бароко не тільки мала художнє значення, а й відігравала свою роль у піднесенні національної самосвідомості українського народу.

Особливим жанром образотворчого мистецтва доби бароко був іконопис (християнський — живопис восковими фарбами, мозаїка — в середні віки, а пізніше — живопис олійними фарбами).

Центром малярства епохи бароко було м. Жовква (нині м. Нестеров на Львівщині). Там згуртувалася плеяда видатних малярів, які поширювали свою діяльність від Покуття до Волині та Дніпра. Серед них найвідомініими були художники Ю. Шимонович, І. Туткович, М. Альтомонте.

На межі XVII—ХVІІІ ст. найбільшого розквіту досягла гравюра, вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком малюнка. Основоположииком української школи граверства був рисувальник, гравер і педагог Олександр Тарасевич (1640—1727), який здобув початкову освіту в Україні.

Друга половина ХVІІ—ХVIII ст. в історії української культури — важливий період і з огляду розвитку музичного барокового мистецтва, що увібрало попередні музичні традиції. Українське професійне мистецтво розвивало традиції церковного мелодичного співу та хорової музики без супроводу інструментів — а капела.

Відомим закладом музичної освіти була Глухівська співацька школа, заснована 14 вересня 1738 р. У ній навчалося 20 осіб, з яких десять кращих студентів щороку направлялися до Петербурга. З цієї школи вийшов відомий український композитор Дмитро Бортнянський (1751—1825).

Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр ХVII—ХVIII ст. називають ще театром козацького бароко. Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. В українському шкільному театрі поряд із п'єсами значне місце належало декламаціям й діалогам.

Найулюбленішим жанром була драма. У XVII ст. вона являла собою віршований діалог, що своїм корінням сягав обрядових пісень. Драми називалися шкільними, бо створювались у навчальних закладах. До середини XVIII ст. в Україні існувало близько 30 драматичних творів: шкільних драм, діалогів, декламацій.

Як правило, до шкільних драм ХVII—XVIII ст. додавались інтермедії та інтерлюдії — короткі одноактні комічні п'єси побутово-гумористичного змісту, що ставилися в антрактах між діями драми чи трагедії.

Головними героями інтермедій та інтерлюдій були персонажі з простолюду, які розмовляли кожний своєю народною мовою: українці — українською, росіяни — російською, білоруси — білоруською, а драматичні твори писалися рідною книжковою мовою.

Український театр XVII—XVIII ст., незважаючи на різноманітні західноєвропейські впливи і свідоме прагнення такого драматурга, як Ф. Прокопович, наблизити його до класицизму, слідував бароковим театральним традиціям.

У XVIII ст. набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. У театрі К. Розумовського, згідно з тогочасною модою, ставились популярні тоді італійські опери. У нього ж була найбільша в Європі нотна бібліотека.

У ХVII—XVIII ст. українська література, що також розвивалася в контексті європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Поряд із староукраїнською літературною або церковнослов'янською мовою застосовувалась латина та польська мови.

Специфіка бароко в Україні пов'язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів.

Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про "козацьку славу". Поезія відзначалася значним жанровим та змістовним розмаїттям. Виділялась релігійно-філософська, елітарно-міфологічна, шляхетська, панегірична (поезія хвалебного змісту), міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирична поезія, що тісно перепліталася з народною пісенністю.

Досить популярними для тієї доби були вірші і пісні на громадсько-політичні теми, що відображали найголовніші події того часу.

Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет передаються в народному плані, мають назву бурлескних. Основна ознака бурлеску — контраст між темою й сюжетом твору.

У XVIII ст. в культурному процесі України поширюються ідеї французького просвітництва, що свідчило про її відкритість до здобутків західної цивілізації.

Значний вплив на розвиток просвітництва не лише в Україні, а й у Росії справив Я. Козельський, який виступав проти схоластики, містицизму та ідеалізму.

Найяскравішою постаттю XVIII ст. став Григорій Савич Сковорода. Значну частину свого життя він присвятив просвітительській праці серед українського народу, став для нього, за висловом І. Срезневського, "мандрівним університетом і академією". "Світ ловив мене та не спіймав" — ці слова Сковороди стали лейтмотивом його життя.

Творчість Г. Сковороди стоїть па перехресті двох історико-культурних епох. Вона підбиває підсумок старій бароковій літературі і одночасно започатковує просвітницький реалізм, розвинутий у XIX ст.

Спадщина Сковороди є дорогим надбанням української та світової культури. Пам'ять про Григорія Сковороду вшановують в Україні та в усьому світі. Широко відзначаються знаменні ювілеї великого мислителя.

Українська культура XVII—XVIII ст. — це одна з найважливіших епох національної історії. У період українського бароко з'явилися нові міста, значного розвитку набули освіта, друкарство, зародилася професійна музика, популярністю користувався шкільний театр, а мистецтво та архітектура українського бароко не поступалися європейським зразкам.

Список використаної літератури

1. Богданов В. О. Історія духовного музичного мистецтва України. Від найдавніших часів до початок XX ст. — X.: Основа, 2000.

2. Макаров А. М. Світло українського бароко. — К.: Мистецтво, 1994.

3. Українська література XVIIІ ст. — К.: Наук. думка, 1983.

4. Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. — К.: Вища шк., 1981.

5. Юдін-Ріпун І. М. Культурологія просвітництва: Навч. посібник для студ. мистецтвознавчих вузів за спец. 02.01. — Культурологія (НАН України). — К.: Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Т. Рильського, 1999.

6. Культурологія. Теорія та історія культури / За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула. — К., 2004.

7. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій.

8. Культурологія. Історія світової культури. – М.: "Культура і спорт", "Юніті", 1998 р.