Культурні цінності Полтавського краю

Реферат

Серед багатьох і надзвичайно різноманітних виявів української культури народному мистецтву належить одне з провідних місць. Джерела народного мистецтва сягають у глибочінь століть. Кожен його вид тісно пов'язаний з історією, національними традиціями і свідчить про мудрість і мистецьку обдарованість народу. Професійні митці і народні умільці черпають з надбань своїх дідів-прадідів все краще, віками відшліфоване. Їх твори знаходять широке використання в побуті сучасної людини, відіграють значну роль у формуванні її естетичних смаків, збагаченні художніх ідеалів.

На Полтавщині протягом віків формувалося своєрідне народне мистецтво в таких його різновидах, як гончарство, художня вишивка, художня обробка дерева, ткацтво і килимарство, декоративний розпис, плетіння з рогози тощо. Грецький історик Геродот, описуючи скіфські племена, що населяли територію південної частини нашої республіки, в тому числі і Полтавщину, не випадково записав легенду про даровані цьому народові небом золоті плуг, ярмо, сокиру і чашу. Під цими предметами, певно, розумілись землеробство, скотарство, деревообробка і гончарство. Ці чотири види занять були для наших предків настільки важливими, що їх небесне походження вважалося цілком закономірним.

Наприкінці XIX століття у багатьох повітових містах і селах Полтавщини відкрилися численні школи-майстерні. Саме в цей час (1894 року) була організована гончарна майстерня в Опішні, роком пізніше — художньо-промислова керамічна школа імені М. В. Гоголя в Миргороді. 1897 року при губернському земстві відкрилася зразкова ткацька майстерня, через рік почала діяти школа-майстерня в Дігтярях, у 1905 році — така ж школа в Решетилівці. Продукція кустарів збувалася на місцевих базарах і ярмарках. Деякі вироби — вози, гончарний посуд, килими — продавалися на ярмарках інших міст України і Росії.

У промислових осередках працювали викладачами, художниками чи інструкторами невтомні пропагандисти народного мистецтва. Завдяки їхній копіткій праці було зібрано значні колекції художніх виробів, які залишились для поколінь неоціненними зразками колективної народної творчості.

Протягом 60—70-х років XX ст. у художніх промислах Полтавщини, як і всієї республіки, відбулися зміни: колишні кооперативні артілі реорганізовано у державні фабрики. 1971 року всі вишивальні промисли області були зосереджені у виробничо-художньому об'єднанні (ВХО) «Полтавчанка», керамічне мистецтво — на Опішнянському заводі «Художній керамік». При Кременчуцькому та Миргородському лісгоспзагах діють цехи по виробництву сувенірів з дерева (різьба та розпис). Ткацтво і килимарство — основний промисел Решетилівської фабрики. Вироби народних умільців з кожним роком стають все популярнішими і мають все більший попит не тільки в нашій країні. Прекрасні полтавські вироби художньої вишивки, гончарства вже багато років експортуються в Канаду, Японію, США, Швецію, Данію, Бельгію, Іспанію...

Один з давніх, улюблених і найбільш поширених видів народної творчості — художня вишивка. Яка господиня не прикрашає квітчастими рушниками чи білосніжними скатертинами свою господу на свята! Вишивкою оздоблюють рушники і хустки, очіпки й сукні, жіночі та чоловічі сорочки, кожухи і дитячий одяг. Працею багатьох поколінь талановитих вишивальниць викристалізувалося велике розмаїття техніки художньої вишивки і візерунків, орнаментів і композицій.

Вишивка виникла за давніх часів і пов'язана, мабуть, з появою примітивного шва на одязі зі шкір тварин прадавньої людини. Про давність вишивального ремесла свідчать мозаїки та фрески старих українських церков і соборів, де святі зображені у багато вишитому вбранні. Значного поширення на Україні художня вишивка набула в народному одязі XVI—XVIII століть. В описах українського побуту є чимало згадок про гаптовані кольоровими нитками, шовком і сріблом сорочки, пояси, плахти, шапки. Людині важливо було мати не просто білу, а вишиту сорочку, не підрублений шматок тканини для витирання рук чи пов'язування старостів, а вишитий рушник або хустку. Народні майстрині нескладними технічними прийомами створювали прекрасні зразки вишивального мистецтва.

Народні художні промисли Полтавщини завжди були на висоті вимог часу і задовольняли протягом віків потреби населення в предметах, які відзначалися гармонією корисного і прекрасного. Вишивальне мистецтво в цьому відношенні відігравало особливо важливу роль.

У радянський час інтерес до творів народної вишивки настільки виріс, що без цього виду мистецтва не проходить жодна художня чи промислова виставка. Вироби полтавських майстринь експонувались у Києві, в Москві. Вже у 1927 році на міжнародному ярмарку в Мілані були зроблені значні замовлення на вироби народних художніх промислів України. Київські і полтавські вишивки експортувались у Францію, США.

Щоб повніше і швидше задовольнити зростаючі потреби населення в побутових вишиваних виробах, деякі підприємства народних художніх промислів почали застосовувати вишивальні машини. Полтавська артіль імені Лесі Українки у 1934 році вперше впровадила машини для оздоблення виробів технікою ришельє. Пізніше у виробництві були використані машини тамбурної вишивки. Та все ж переважала ручна вишивка. Умілі руки вишивальниць оздоблювали жіночі шовкові блузи, сукні, дитячі сорочки, чоловічі краватки, скатерті, серветки, гардини, ламбрекени.

Найбільш улюбленою, а тому найбільш поширеною, естетично довершеною продукцією народних промислів є полтавські рушники, хустки, жіночі та чоловічі сорочки, скатертини. Серед цих речей особливе місце займають вишиті червоною ниткою полотняні рушники, які виконують не лише утилітарну функцію. Полтавські рушники — це прекрасні зразки народного мистецтва, без яких не обходиться жодна експозиція численних краєзнавчих музеїв або художніх виставок. У сучасному побуті рушниками прикрашають житло. А якщо до них тактовно, зі смаком додати декілька творів інших видів народного мистецтва: кераміку, різьблення по дереву, килим, — то інтер'єр набуде певного емоційного настрою. Рушниками оформляють кімнати щастя, їх використовують під час реєстрації шлюбу, зустрічі дорогих гостей.

Орнаменти рушників традиційні і в той же час надзвичайно різноманітні. Основою композиції візерунка з давніх часів є «дерево життя», первісний смисл якого втрачений. Від центрального стовбура в обидва боки розходяться крупні гілки, квіти, листя, галузки. Верх мотиву також увінчується квіткою. Інколи центральний стовбур виростає з вазона, квітки або коріння, розгалуженого по горизонталі. Низ рушника нерідко підсилюється декоративною смугою, яка утворюється трьома-п'ятьма квітками у комбінації з листочками, ягідками, галузками, рисками.

Вище «дерева» поле рушника зашивається невеликими букетиками, стилізованими квіточками та листочками, гронами ягідок. Обидва орнаментовані кінці рушника з'єднані між собою суцільною зигзагоподібною або хвилястою лінією. Рідше замість цих ліній використовується обвідка, утворена з елементів орнаменту, що формують середину виробу.

У полтавських народних рушниках широко застосовуються зооморфні мотиви. Особливо часто зустрічається стилізоване зображення різноманітних пташок, яке вписується в композицію як деталь орнаменту.

Для створення високохудожніх вишиваних рушників в окремих випадках полтавські майстри, як і колись, користуються міцним конопляним полотном домашнього виготовлення. В умовах сучасного виробництва рушники вишивають на так званому кролевецькому, а також на білому лляному полотні. Малюнок наноситься на тканину через трафарет, формується заполоччю або червоними нитками муліне. Нижні кінці, а інколи й бокові сторони підрублюються плахтовим швом.

Кращі зразки полтавських рушників можна побачити в музеях та на виставках творів народного декоративно-прикладного мистецтва.

Хустка за характером малюнка і способом вишивання нагадує рушник. У минулому хустина широко використовувалась у побуті. Вона була учасницею різних народних обрядів, ритуалів: молода дарувала хустку старостам, хустку залишали на могилі після поховання хлопця чи дівчини...

Саме хустина стала родоначальницею багатьох виробів, якими оздоблюють житловий інтер'єр. Серед таких предметів — декоративні доріжки, серветки, сувенірні та обрядові рушнички, закладки до книг.

Широкої популярності на Полтавщині набули також вишивані жіночі та чоловічі сорочки.

Глибокий естетичний смак, природне відчуття краси, пропорцій і ритму дають змогу народному майстрові безпомилково орієнтуватися у виборі кольорів та вишивальної техніки. Для полтавських народних сорочок характерна стримана кольорова гама. Відбілена лляна або конопляна нитка, а також тони сірого, піскового, голубуватого, світло-коричневого кольорів — типові для вишивок більшості мистецьких осередків Полтавщини (в кінці XIX — на початку XX століття, коли в широкому вжитку з'явилися міцні фабричні нитки муліне, вишивальниці почали вживати червоний і чорний кольори).

Багато талановитих митців працюють в інших осередках народних художніх промислів — у Кременчуці, Опішні, Лубнах, Нових Санжарах.

Слово «кераміка» в перекладі з давньогрецької означає — глина, гончарна справа. Гончарне виробництво на території Полтавщини існувало вже у найдавніші часи. Недосконало обпалені товстостінні уламки керамічних місткостей знаходять археологи під час розкопок. З керамікою більш пізніх часів, зокрема періоду Київської Русі, знайомлять колекції краєзнавчих музеїв Полтави, Лохвиці, Кременчука, Лубен.

Народні художні ремесла, а згодом і промисли були розвинені у тих повітах, де залягали найкращі для цієї справи глини: Зіньківському, Миргородському, Лохвицькому, Роменському, Кобеляцькому. Кожен з цих осередків мав свої характерні технічні й художні особливості.

Значного розвитку гончарний промисел досяг наприкінці XIX століття. У 1900 році на Полтавщині налічувалося більше 800 господарств гончарів, черепичників та цегельників. Щоб підтримати естетичні прагнення кустаря, очистити, по можливості, старовинне українське мистецтво від пізніших перекручень, щоб зберегти мистецтво народних мас і створити умови для дальшого його розвитку, розгорнулась широка пропаганда гончарного мистецтва через виставки і ярмарки. Твори гончарів були одними з найбільш популярних експонатів кустарно-промислових та сільськогосподарських виставок, які почали систематично організовуватися в кінці XIX століття. На всеросійську кустарно-промислову виставку 1902 року з Полтавщини було направлено 870 керамічних виробів оригінальної роботи і високої художньої гідності. Кустарний відділ сільськогосподарської виставки в Полтаві 1909 року відзначив нагородами кращих своїх експонентів.

Звичайним явищем на старовинних ярмарках були вози, наповнені немудрим, але на диво виразним за строгою красою форм гончарним товаром. Особливо популярним був Сорочинський ярмарок. Пам'ятаєте, у М. В. Гоголя: «...Шлях верст за десять до містечка Сорочинців кипів народом, що поспішав з усіх околишніх і далеких хуторів на ярмарок. З ранку ще тяглися нескінченною валкою чумаки із сіллю та рибою. Гори горшків, закутаних у сіно, поволі сунули, здається, нудьгуючи з своєї неволі й темряви; подекуди тільки яка-небудь розмальована яскраво миска чи макітра хвастовито висувалася з високо піднятого на возі плоту й привертала розчулені погляди прихильників розкоші. Багато з подорожніх поглядало з заздрістю на високого гончаря, власника цих коштовностей, що, повільно ступаючи, йшов за своїм крамом, дбайливо закутуючи глиняних своїх чепурунів та кокеток ненависним для них сіном».

І сьогодні опішнянські та хомутецькі гончарі дивують своїм мистецтвом відвідувачів Великосорочинського ярмарку. Звідки б не прибули гості, кожний везе з собою після ярмаркування одержаний з рук гончаря сувенір — горщика, півника, рибку чи коника.

Збували гончарі свій диво-товар не лише на місцевих ярмарках. Хури з керамічним посудом полтавців рухались дорогами Катеринославщини, Херсонщини, Київщини, Чернігівщини, Кубані. Більшість таких возів було з Опішні.

Багатство і різноманітність художніх форм — специфічна особливість сучасного опішнянського керамічного виробництва — «Афін української кераміки». Декоративно-побутовий посуд — це миски, глечики, макітри, барильця, куманці, супниці, горщики для квітів. Характерну рису цих виробів становить технічна досконалість роботи, вишукана форма, прекрасні пропорції, кожна річ зігріта щирим серцем і теплом рук майстра. Світло-жовтий колір візерунка, виконаний природним кольором глини, на червоно-коричневому, білому або зеленому фоні, посилений контрастами голубого, темно-коричневого, яскраво-зеленого, синього або чорного і политий прозорою поливою — ось та своєрідність, яка відрізняє вироби Опішні з-поміж багатьох відомих гончарних осередків України.

Ранні мотиви розписів кераміки, особливо неполив'яного посуду, характеризувалися досить нескладними візерунками, побудованими на горизонтальних, різної товщини лініях, зигзагах, хвильках. Пізніші композиції почали збагачуватися елементами рослинного орнаменту, що суцільно заповнював площину оздоблюваного виробу. Рослинно-орнаментальні мотиви «на чолі» з центральною стилізованою квіткою доповнювались невеликими розетками, кільцями, закрутками, крапочками, трикутниками.

В оздобленні декоративно-побутових виробів здавна застосовується техніка фляндрівки (нанесення кольорів на черепок з подальшим їх розтягуванням спеціальним дротяним гачком), декоративні можливості якої практично невичерпні. Вона дає щораз небачений фейєрверк зелених, жовтих, коричневих, білих фарб.

Рослинно-орнаментальні мотиви, які застосовуються в керамічному розписі, мають широкі аналогії в інших видах народного мистецтва — килимарстві, художній вишивці, художньому розписі... Це свідчить про одночасний розвиток багатьох форм українського народного мистецтва, про спільність джерел у різних видах народної творчості.

В останні роки значної популярності набув декоративно-скульптурний посуд. «Звіриний світ» опішнянських майстрів — ліплені леви, барани, цапи, бики, коні, птахи втрачають свою основну функцію — бути місткостями для рідини. Цю функцію поступово гублять і такі вироби, як барила, куманці, тарелі, банки. Невичерпна фантазія автора творить, здавалося б, неможливе: місткість для води чи вина перетворюється в руках художника в декоративну станкову скульптуру.

Сучасним фігуркам звірів опішнянський гончар дає найвлучнішу характеристику — вони, як і люди, постають перед нами то добрими і щирими, то хитрими й сердитими: вони бувають насмішкуваті, сумні, радісні, здивовані. Майстер акцентує увагу на закручених рогах неймовірної форми й величини, вирячених або насмішкуватих очах, чудернацьких вусах, бороді. Працюючи над виготовленням конкретного побутового предмету, він формує художній образ за всіма законами станкового образотворчого мистецтва.

Майже в кожній хаті опішнянських, та й не тільки опішнянських, гончарів поряд з виготовленням основних, так би мовити, серійних виробів можна зустріти ліплені іграшки різного розміру, так звані керамічні скульптури малих форм. Молодиці, вершники, парубки, коники, бісики, різні композиції з фігур людей або тварин — всі вони відзначаються традиційним в народній кераміці вирішенням скульптурних форм та оздобленням їх барвами.

Талановиті майстри створюють все нові й нові мотиви, які стають не лише цікавою забавкою для дітей, а й виразними сувенірами.

Народні умільці нерідко використовують літературні та казкові сюжети. Особливо популярні в творчості опішнянських гончарів герої творів І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, М. Гоголя. Ось перед нами дівчина у вінку і вишитій керсетці, козак з чорними вусами у хвацько заломленій папасі і підперезаний широким кушаком, музики-чорти з пишно розмальованими рогами. Варіації на тему «Сорочинського ярмарку» — незчисленні.

Народна творчість — це часто-густо мистецтво сімейне. Часто полтавці мали нагоду познайомитися з творчістю сім'ї Пошивайлів. Виставка здобутків гончарної родини переконала усіх, хто відвідував їх, в тому, що талант чудових майстрів невгасимий. Глиняне «царство» Пошивайлів продовжує квітнути і збагачуватися на радість людям.

І. А. Білик належав до тих майстрів, які володіють умінням яскраво передавати психологію образу, тому його скульптурно-декоративні образи виступають кожного разу в новій характеристиці. Гордість і доброзичливість, пихатість і відчай, радість і смуток — такими рисами наділяє своїх «героїв» талановитий митець.

Декоративне начало в творах І. А. Білика має перевагу над утилітарно-функціональним. І все ж — це місткості, в яких естетичні параметри оздоблення набувають найвищої своєї виразності.

Деякі роботи Іван Архипович створює під розпис. Це декоративні, невеликого розміру тарелі, анімалістична скульптура, іграшки. Та все ж основна діяльність Білика — це невтомна праця над творами декоративно-скульптурної пластики, яка бере свій початок з глибин сторіч і, певно, вічно житиме в естетичних прагненнях людей, як щоденна потреба у воді або в хлібі насущному.

Не так би славилася опішнянська кераміка без самобутнього мистецтва керамічного розпису майстринь-трудівниць, без щедрості їхніх сердець, без їх вроджених талантів.

Наталія Іванівна Оначко — сучасна гончарівна. Скільки творів розписала вона за своє життя! Щодня з'являлись десятки неповторних композицій, сотні щораз нових квіточок, галузок, листочків. Кольорів мало: золотисто-жовтий, голубий, зелений, червоно-оранжевий. Майстриня будує візерунок тонким контуром, густо розміщуючи одну форму біля другої. Крупні деталі доповнює крапочками, ягідками, закрутками. Кожна ЇЇ композиція — це величезне багатство витонченого малюнка і кольору. Здається, одного розпису вистачило б на десятки робіт. Така щедра на красу одна з талановитих опішнянських малювальниць.

Талановита на мистецтво керамічного розпису і Зінаїда Петрівна Линник. Дочка опішнянського художника і гончаря, вона з дитинства увібрала в себе розуміння краси і пропорцій, ритму і кольору. Пише квіткові мотиви корпусно і площинно. Любить білі й жовті кольори тла, темний, найчастіше коричневий контур. Користується невеликою палітрою фарб: голуба, світло-коричнева, оранжева, зелена. Композиція складається з однієї-трьох крупних квіток, стількох же листочків, доповнюється гроною винограду, ягідками або кривульками. Все це з'єднується крупною плавною лінією-гілкою, чистота штриха і ритм якої свідчать про справжній талант митця.

У розписах Параски Петрівни Біляк — своя краса. Орнаментальний візерунок вона будує компактно, ніби карбуючи окремі фрагменти з листя і квіток. Особливо різноманітними і цікавими бувають у майстрині грона винограду. Різної величини, різні за кольором, рухом і конфігурацією, вони, ніби гірські самоцвіти, грають на поверхні виробу соковитими контрастами. Інколи вона вводить в композицію зображення птаха, який виразно читається серед делікатного доповнення у вигляді гілочок, листя, зрідка простеньких за формою квітів. Значної уваги при створенні художнього образу майстриня надає тлові виробу. Завжди інтенсивного кольору — чорне, блакитне, синє — воно само стає візерунком, підкреслюючи та увиразнюючи силует форми. Фантазія П. Біляк безмежна.

Так працює вся Опішня. Кажуть, кераміка вічна у своїй оновлюваності. Так, мабуть, буде вічним і мистецтво Опішні.

На існування розвиненого художнього ткацтва в період Київської Русі, вказують письмові джерела тієї далекої пори. Стародавня слов'янська мова донесла до нас такі терміни, як «кросна», «стан», «навій», «уток» та інші. Про розвиток ремесел, зокрема ткацтва, на Україні в середні віки розповідали іноземні мандрівники, зазначаючи, що «жінки тут прядуть льон і вовну, тчуть для свого вживання полотна й сукна».

Ткацький промисел особливо був розвинутий у Прилуцькому, Роменському, Полтавському, Зіньківському, Миргородському повітах. Сировиною для виготовлення полотна слугували місцеві коноплі, льон, вовна. Ткалися рядна, рушники, скатерті, сукна, запаски, плахти, килими, ліжники, хустки.

Твори полтавських кустарів експонувалися на міжнародних виставках у Болгарії (Софія, 1910 рік), Італії (Турін, 1911 рік).

У 1918 році Полтавська зразкова ткацька майстерня об'єднувала понад 100 ткаль. Значну кількість умільців налічувала школа-майстерня в Дігтярях, невеликі ткацькі та килимарські майстерні — Великосорочинська, Опішнянська, Миргородська, Лохвицька та інші. Але найбільш великою і міцною була Решетилівська майстерня, де працювало близько 1500 майстринь, було 100 ткацьких та 9 килимарських верстатів.

Твори полтавських умільців високо оцінюють спеціалісти, громадськість.

Техніка виготовлення тканин та килимів різноманітна. Особливо популярні ремізні і перебірні декоративні тканини. Ремізним (човниковим) способом виготовляють портьєри, покривальні тканини, купони для жіночих суконь, утиральники, краватки, пояси. Найбільш поширені — перебірні тканини. У цій техніці виконуються ламбрекени, хустки, рушники, скатерті, серветки. Непідробною красою відзначаються перебірні ткані рушники.

Довжина рушника сягає 3,5 метра, а ширина залежить від ширини заправки ткацького верстата. Візерунок будується за допомогою ромбів, розеток, розміщених у рядовому або шаховому порядку.

У багатьох композиціях тканих рушників також зустрічається мотив ростучої квітки та «дерева життя».

Перебірні скатерті відзначаються традиційною декоративністю. Внаслідок взаємоперетину кольорових смуг основи та піткання, на ріжках кайми утворюються крупні клітини, куди вписуються ромби, квадрати, зірки, стилізовані квіти. Середина скатерті найчастіше залишається вільною від декору. Лише інколи по її периметру розміщуються в рядовому або шаховому порядку орнаментальні мотиви. Все разом — ритм кольорових полос, декоративні площини орнаменту, біле тло — створюють безмежне розмаїття декоративних варіацій і образів. Основні кольори смуг у скатертях — голубий, синій, відтінки зеленого й коричневого, іноді жовтий, сірий, червоно-коричневий.

Цікаві художні знахідки має Решетилівська фабрика в покривалах та веретах, які беруть свій початок від традиційного народного виробу — рядна.

Сьогодні художники і творчі майстри Решетилівської фабрики працюють над тим, щоб образна структура виробів була близькою до народної, щоб людина із задоволенням використовувала у своїх сучасних квартирах декоративні покривала, приліжкові килимки, настільні доріжки, серветки, рушники, портьєри, скатертини — все, що виробляє решетилівський ткацький промисел.

Цікаве мистецьке явище — древній килимовий промисел. Про високий рівень килимового виробництва в минулому свідчать як писемні джерела, так і окремі, хоч і рідкісні, експонати. Є відомості, що у XVII столітті гадяцькі купці возили у Польщу не лише горілку, тютюн і мед, а й килими та коці.

Виготовлення килимів було звичайним заняттям багатьох селянських сімей. За сировину використовували місцевий матеріал — коноплі, льон, вовну. Пряжу фарбували природними фарбниками, приготування яких нерідко було таємницею і передавалось у спадок. Доброю славою користувалися килими, виткані у Гадяцькому, Миргородському, Зіньківському, Лубенському, Полтавському, Кобеляцькому повітах.

Головною окрасою килимових виробів був рослинний орнамент, який вільно розміщувався на темному або світлому фоні. Квіти візерунка — дуже умовні, площинні. Кожний орнаментальний мотив — ніби фрагмент розрізаної вздовж або впоперек квітки: троянди, тюльпана, жоржини чи їх бутонів. У музеях Полтавщини можна зустріти чимало старих килимів з рослинним малюнком.

Значний інтерес являють композиції так званого «панського» килима. У давніх його варіантах зустрічаємо букети квітів, перев'язані стрічкою, кошики чи вазони з квітами, іноді центральне поле виділялося фігурними лініями у вигляді картушів. Кайма у таких випадках була того ж кольору (або близького до нього), що й середина. Орнамент її формувався пружними бігунцями, листками, квітами. Килими з картушними композиціями ткались в більшості випадків вузликовою (ворсовою) технікою.

Вирішальну роль у створенні полтавського квіткового килима відіграє його фон. Найчастіше він буває жовтим, світло-сірим, голубуватим, темно-коричневим, чорним. Колір поля визначає колір всього виробу. Взаємодія фону килима і кольорове вирішення орнаменту складає ту неповторну самобутність полтавського квіткового килима, яка вже сотні років відрізняє його від аналогічних виробів інших областей України.

У полтавському квітковому килимі проявилося велике уміння народних майстрів творити гармонію найпростішими засобами і матеріалами. В ньому повною мірою виявився мистецький хист народу, його талант і закоханість у красу.

Широко побутували на Полтавщині килими з геометричним орнаментом. Вони відзначаються простотою малюнка і різноманітністю кольорової гами. Провідним декором старих геометричних килимів є смуги різної ширини, фактури і кольору. Основа орнаменту геометричних килимів — ромб, квадрат, трикутник, прямокутник. Фон чорний, сірий. Виконуються килими на горизонтальних ткацьких верстатах за допомогою човника. Малюнок формується вручну.

Килими з рослинним і геометричним орнаментом виконувалися гладкою двосторонньою або ворсовою (вузликовою) технікою. Килими, виткані ворсовою технікою, називалися коцями.

Як свідчать літературні джерела, широко побутували коці на Полтавщині у XIX столітті, а на початку XX століття виробництво їх занепало. Певне відродження можна було спостерігати у 50-х роках XX ст., коли велась підготовка килимарів-спеціалістів у Решетилівській школі майстрів художніх промислів. Зараз з усіх килимарських цехів, що функціонують на Полтавщині, на жаль, жоден не має верстата, заправленого під ворсовий килим (коць).

Ліжники. З цим словом у нас пов'язано уявлення про пухнасту вовняну ковдру, яку можна подекуди зустріти на базарах карпатських міст і сіл, у фірмових магазинах, на виставках народного мистецтва західних областей України. Ліжники до середини XIX століття були одним з поширених килимових виробів у багатьох містечках і селах Полтавщини. На водяних млинах у Великих Сорочинцях, розповідали старі люди, оброблялось за сезон більше тисячі ліжників. Ткалися ці вироби в Миргородському, Решетилівському, Полтавському та Кобеляцькому повітах.

Центром килимарства на Полтавщині зараз є Решетилівська фабрика художніх виробів. Особливих успіхів решетилівський килимовий промисел досяг в останні роки. Квіти килимів Надії Нестерівни Бабенко полонять серця і душі відвідувачів численних виставок у Києві і Москві. Один з холів штаб-квартири Організації Об'єднаних Націй прикрашає килим, подарований українським народом. Його автор — Н. Н. Бабенко.

А починала майстриня з вивчення народних виробів. Ускладнювала орнаменти своїх килимів, збагачувала кольорову гаму. Від прямолінійності трактовки теми перейшла до створення робіт асоціативного характеру, де основна ідея передається через форми, розміри, пропорції та колір орнаменту і тла — такі килими «Весна», «Осінь», «Дивоцвіт», «Паморозь»... Нові роботи — це високохудожні твори, де щедро проявився мистецький талант майстрині.

З діяльністю Леоніда Самійловича Товстухи значною мірою пов'язаний розвиток народного килимового промислу Решетилівки за останні роки. В арсеналі його творчих доробків — тематичні роботи. Митець багато шукає, мріє... І з'являються на виставках все нові й нові його витвори. Килимовий промисел Решетилівки завоював славу не лише в межах республіки. Сюди, у визнаний центр українського килимарства, приїжджають вчитися або виконувати роботи майстри і художники з інших міст республіки і країни. Початкову школу майстерності пройшли у Решетилівці ткалі з Білорусії, на фабриці виконувалися творчі роботи за ескізами художників-професіоналів з Москви, Києва, Ялти, Полтави, Азербайджану.

Килимарство полтавського краю не обмежується досягненнями лише решетилівського осередку. На Полтавщині є багато майстрів та художників, які працюють індивідуально. На виставках народної творчості можна побачити килими рослинного характеру, які виконали Г. Гринь та Н. Чабан. Все частіше тематичні гобелени експонує молодий художник М. Цись. Глибиною образних характеристик відзначаються гобелени подружжя Л. та Ю. Самійленків.

У кожного майстра свій творчий шлях, своє розуміння краси і мистецтва. В кожного — своя мета, свої мрії. А все разом — це новий, вищий та якісний щабель у розвитку художнього килимарства на Полтавщині.

Багатий на красу Полтавський край з його безмежними степами, садами, гаями, ярами, зі спокійним плином річок і чудовими самоцвітами народного мистецтва!

Види і жанри народного живопису, що побутували раніш на Полтавщині, дуже різноманітні: іконопис, картинки з сюжетами козака Мамая або Наталки Полтавки, розмаїття розписів хат ї надвірних господарських споруд, розфарбовування круглої дерев'яної скульптури, меблів, предметів побуту розписів коминів і скринь, віконниць і писанок, вуликів і мисників.

Плідно розвивається народний живопис у наші дні. Народне малювання збагатилося тематично, композиційно, функціонально.

Народна картина трансформувалася в живопис самодіяльних художників, тематичний діапазон яких досить широкий: від найпростішого пейзажу чи натюрморту до образів наших сучасників — героїв космосу, діячів науки, культури, мистецтва. У музеях і експозиціях виставок народного мистецтва ми неодмінно зустрінемося з чудовими інтерпретаціями народних пісень, казок, поезій, виконаних Іваном Яковичем Новобранцем. Твори живописця настільки образно передають внутрішній зміст пісні, казки чи вірша, що ми, не читаючи підпису, з посмішкою «проспівуємо» услід за автором рядки: «Ой, під вишнею, під черешнею», із зрозумілою цікавістю розглядаємо полотно «Якби мені не тиночки та й не перелази», з сумом проводжаємо літа разом з піснею «Із-за гори кам'яної», що в образі молодиці поскакали на сивому коні. Ставимо майже хвалькувате питання: «Чи й у вас, як у нас?» — за аналогією з композицією, де зображена старовинна полтавська сільська хата і «ставок, і млинок, ще й вишневенький садок»...

Мова полотен живописця дуже близька до народної картинки — лубка, багата відкритими, згармонованими кольорами. Композиції лаконічні, з прекрасним підпорядкуванням художньої форми твору його художньому змісту.

Увагу глядача обов'язково привернуть живописні портрети, виконані майже вісімдесятилітньою Тамарою Василівною Івницькою. На її полотнах — наші сучасники, люди праці: «Бібліотекарка Валя», «Дівчина з чорною косою», «Надя», «Переможець». Реалістичною трактовкою образу відзначаються твори художників Миколи Миколайовича Носенка, Леонтія Порфировича Вішталя, Федора Йосиповича Ткаченка. Ф. Й. Ткаченко разом з іншими митцями з Полтавщини був удостоєний золотої медалі на всесоюзній виставці «Самодіяльні художники — Батьківщині» (1977 рік). Л. П. Вішталь та М. М. Носенко звітували про свою творчу діяльність перед трудящими обласного центру персональними виставками.

Прекрасні декоративні розписи Галини Іванівни Рідної. Пише вона на великих аркушах картону або паперу гуашевими фарбами. Тло в більшості робіт чорне. Лінії малюнка насичені, широкі. Здається, художниці не вистачає місця для вираження своїх почуттів і думок. У деяких творах елементи композиції ніби виходять за «кадр».

Колорит розписів Г. І. Рідної різноманітний, завжди насичений, переважають відтінки фарб рожевої, оранжевої, червоної, зеленої. Основа композиції кожного твору — квіти і птахи, які не мають аналогій в природі. Нерідко художниця пише асоціативні композиції — фантазії, пов'язані з власними душевними переживаннями. Тому поряд з «Рожевим птахом», «Птахом голубим» з'являються «Осінні варіації», «Враження», «Натхнення».

Інший напрямок у сучасному декоративному розписі представляють твори самодіяльної майстрині Тетяни Антонівни Зацеркляної. На невеликих аркушах білого паперу гуашевими або акварельними фарбами художниця створює нехитрі композиції. Кожну насичує не лише чітко вираженим сюжетом, а й якимось м'яким, домашнім, спокійним колоритом. Роботи «Пливла щука з Кременчука», «А я собі гуляю, як рибка по Дунаю», «Щедрівочка щедрувала» свідчать про те, що основні теми творів Т. А. Зацеркляної — народний пісенний фольклор, народні казки, оповідання, обряди.

В останнє десятиріччя виразно окреслилась постать ще одного майстра декоративного розпису Юрія Вікторовича Лукіна. Творчий шлях митець почав з малювання натюрмортів, пейзажів, квітів. Численні зображення троянд, гвоздик, піонів, маків, ромашок, бузку відшліфували гостре відчуття форми, кольору, внутрішньої будови квітки. Десятки радісних композицій різних років — «Яблуневий цвіт», «Черемха», «Птахи серед квітів», «Тюльпани», «Айстри у вазі» — принесли визнання митцеві.

Промисловий випуск предметів з декоративним розписом для сучасного побуту добре налагоджено в сувенірному цеху Миргородського лісгоспзагу. На Миргородщині ще й сьогодні перед святами цікаво розмальовують кольоровими глинами старі хати: підводять призьбу, жовтим мажуть задню стіну, неширокою полоскою «цегляного» кольору обводять навколо вікон та дверей. У минулому природні кольори глин використовувались для розпису керамічного посуду, який особливо цікавим був у хомутецьких гончарів. На Миргородщині цінувався живопис. Саме ця земля дала світові В. Л. Боровиковського. Ще й до цього часу дивує глядача живопис Великосорочинського іконостасу (XVIII століття). Тут народився і працював майстер народного живопису Г. П. Ксьонз, звідси родом художник, етнограф і мистецтвознавець Г. О. Сластіон. Тому закономірним було створення в Миргороді на початку 70-х років XX ст. цеху по виробництву сувенірів з дерева, мальованих рослинним орнаментом. Сьогодні тут розписують близько ста різних предметів.

Люди протягом віків у своєму побуті користувалися дерев'яними виробами, їм необхідні були житла, сільськогосподарські машини і знаряддя праці, вози і колеса, ярма і ткацькі верстати, скрині, діжки, вулики, посуд.

Особливою красою відзначалися дерев'яні вироби, оздоблені художньою різьбою — сани і мисники, рубелі і дитячі ліжечка, тарелі, свічники, ложки, меблі і архітектурні прикраси будівель. Матеріалом для деревообробного промислу на Полтавщині слугували дуб, клен, верба, груша, берест, липа, вільха та інші породи дерев. Географія промислу охоплювала практично всю територію губернії. Але найбільше він був розвинений у повітах з великими масивами лісів: Зіньківському, Полтавському, Роменському, Миргородському, Лубенському, Кобеляцькому, Кременчуцькому.

Одним з відомих центрів деревообробного промислу було містечко Грунь Роменського повіту. Саме грунські майстри представляли цей промисел на всеросійській кустарно-промисловій виставці у 1902 році. Експонувалися повозки, сани, колеса, гарби, вулики (все в моделях), а також гребені для прядіння, ярма, ночви, ложки, веретена, прядки, моделі віялок та багато інших предметів селянського побуту.

Здавна на території Полтавщини побутувала тригранно-виїмчаста, площинно-рельєфна, рельєфна та контурна різьба.

Широко використовували різчики площинно-рельєфну різьбу. У цій техніці виконувався здебільшого орнамент рослинного або рослинно-геометричного характеру, оздоблювались архітектурні деталі будинків, а також возів, саней, карет, рамок для фотографій. Ця техніка вимагала від майстра володіння широким асортиментом гострих різців, досконалого художнього чуття, натренованих рук і ока, вмілого володіння площинно-об'ємними законами композиції.

Відомою і досить розповсюдженою на Полтавщині була техніка рельєфного різьблення. Рельєф у минулому був привілеєм культового мистецтва: ним прикрашались оправи до ікон, хрести, іконостаси. Лише невелика частина предметів побуту оздоблювалась рельєфною різьбою. Це були рами для дзеркал, оправи для стінних годинників, декоративні вставки до буфетів, віконні та дверні наличники. Декоративний і художній ефект рельєфної різьби в тому, що різьблений мотив значно виступає над фоном, інколи фон зовсім відсутній. Виконується вона переважно по твердих породах дерев, таких, як дуб, клен, груша, береза.

Техніка контурної різьби виникла, певно, з потреби більш реально передати на поверхні дошки сюжет з оточуючого життя. Різьба відрізняється від інших технік тонким малюнком і м'яким світлотіньовим моделюванням, часто застосовувалась полтавськими майстрами у сполученні з тригранно-виїмчастою технікою, від чого виріб ставав витонченішим і привабливішим.

Комбінація різних різьб'ярських технік вимагала високої майстерності, винахідливості та художньо-технічної вправності.

Відомими майстрами художнього різьблення на Полтавщині другої половини XIX — початку XX століття були батько і син Федот та Прокіп Юхименки з Великих Будищ. Ще батько Федота — Іван різав хрестики, прикрашав церковне і побутове причандалля. У нього й перейняв різьбярську майстерність маленький Федот, який став згодом кращим виконавцем замовлень сім'ї Кочубеїв.

Ф. І. Юхименко прищепив любов до різьбярської справи своєму синові Прокопу, який підняв це мистецтво на новий, більш високий художній рівень, виховав цілу школу майстрів-різьбярів, які донесли до нас всю красу і чари народного різьбярства.

У кінці 20-х років в Полтаві було утворено столярно-різьбярську промислово-кооперативну артіль. Паралельно з роботою кооперативних підприємств різьбою займалась велика кількість індивідуальних майстрів, творчість яких надовго визначила художній рівень і стан народного різьбярства у полтавському краї.

У післявоєнні роки особливо повно розкрився талант вже відомих на той час різьбярів Василя Степановича Гарбуза з Полтави та Якова Олександровича Усика з Миргорода. Після постанови про розвиток народних художніх промислів стає помітнішою робота щодо організації осередків різьби в тих місцях, де для цього склалися найбільш сприятливі умови. На Полтавській фабриці художніх виробів імені Лесі Українки була утворена дільниця художньої різьби по дереву, у Кременчуці та Миргороді при лісгоспзагах організувалися цехи.

З 70-х років народне різьб'ярство Полтавщини стало на шлях найбільш інтенсивного розвитку. Великий внесок у це зробили такі відомі майстри, як В. К. Нагнибіда, К. К. Божко, О. М. Олешко, М. Г. Зацеркляний, В. С. Кваша, в чиїх творах мистецтво різьби набуло нових художніх цінностей.

Визначним осередком художньої деревообробки стала різьб'ярська дільниця, утворена при фабриці художніх виробів у Полтаві. Започаткувало тут призабутий промисел Республіканське управління народних художніх промислів, запросивши в майстерню відомого різьбяра Капітона Капітоновича Божка. Різьбярі вивчали спеціальну літературу, знайомилися із зібранням різьблених предметів у краєзнавчих музеях, робили замальовки старих зразків.

Особливе місце в формуванні мистецтва художньої різьби займає діяльність відомого майстра Олександра Макаровича Олешка. Син сільського теслі, О. М. Олешко назавжди зберіг у пам'яті батьківську настанову: робити всяку добру справу досконально і чесно.

Полтавська народна художня різьба по дереву — чудове надбання багатьох поколінь талановитих майстрів і одне з найцікавіших досягнень в українському народному мистецтві. Коріння її сягають у глибочінь століть, і все ж цей вид народної творчості — один з молодих і прекрасних. Витвори різьбярського мистецтва вражають нас гармонією пропорцій, красою орнаменту, доцільністю кожної речі, різноманітністю різьбярської техніки, глибиною думки.

Література

1. Антологія краєзнавства Полтавщини. Науково-методичний посібник. / За ред. П. І. Матвієнка. Полтава. ПО ІППО, 2002. — 316 с.

2. Перлини народного мистецтва. Опішня. Решетилівка. Київ. — "Мистецтво" — 1972. — 95 с.

3. Полтавська область: природа, населення, господарство. За ред. К. О. Маца. / Полтава. Полтавський літератор, 1998. — 336 с.

4. Фурман В. С. Полтавські самоцвіти: Фотонарис. — Х.: Прапор, 1982. 46 с.

5. Українська радянська енциклопедія. Т. 8. Київ.: Головна редакція УРЕ. 1982. — 527 с.