Еволюція управління суспільним виробництвом

Реферат

Задоволення матеріальних і духовно-культурних потреб людей є основними спонуками їх господарської (економічної) діяльності. Економічна діяльність первісних людей полягала в полюванні, рибальстві та збиранні природних продуктів. Виробництво обмежувалося створенням зброї, рибальських знарядь, одягу та предметів домашнього користування. Очевидно, між племенами епізодично здійснювався обмін предметами споживання, але будь-яких соціально-економічних утворень, систематично орієнтованих на виробництво предметів для обміну, не було. Перші виробничо-господарські організації виникли в період другого великого поділу суспільної праці — відокремлення ремесла від землеробства (між XII і VIII ст. до н. е.) у формі ремісничих майстерень. Спільна праця людей у них потребувала свідомої організації та управління: планування, координування, регулювання, чим і займаються управлінці.

Отже, управління виробничо-господарськими організаціями як соціальна функція, специфічна професійна діяльність людей у виробництві, зародилося одночасно з виникненням ремісничих майстерень, орієнтованих на виробництво продукції для зовнішньої реалізації. Спочатку воно було простим і полягало у розподілі робіт між працівниками, координації та обліку індивідуальної праці, стимулюванні ефективно працюючих. Власники майстерень працювали разом з підмайстрами та учнями. Ієрархічна форма ремісничої організації охоплювала, як правило, два управлінські щаблі: майстра і підмайстра. У технологічному процесі виробництва використовували переважно ручну працю.

Побутують й інші погляди на зародження та генезис управління. Так, шведський фахівець з управління Бенгт Карлоф пов'язує його виникнення з винаходом писемності, послуговуючись розробленим американським істориком Клодом-Стюартом Джорджем-молодшим «управлінським континуумом», згідно з яким виникнення управління датоване моментом винаходу шумерами (прибл. 5000 р. до н. є.) клинопису, який дав змогу письмово фіксувати факти і події. Однак це пояснення недостатньо обґрунтоване економічно. Непереконливими є спроби пов'язати процес виникнення управління з формуванням держави, як це вважає професор Нью-Йоркського університету Глен Райт: «Коли треба було збирати податки, створювати армію, годувати людей, які самі не виробляли харчі, тоді постала певна форма управлінської діяльності». Насправді держава виникла значно пізніше, ніж управління. Передумовами цього процесу були виробництво, вдосконалення знарядь праці, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, поява додаткового продукту. Тобто не держава спричинила виникнення управління, а наявність підприємств стала передумовою виникнення держави.

На етапі рабовласницького суспільства започаткувався розвиток ієрархічної побудови управління. Ієрархія організації нараховувала тоді від двох-трьох рівнів (власник — майстер — наглядач за рабами) у виробничих організаціях індивідуальних власників до шести (цар — губернатор — керівник державного територіального органу управління — керівник виробництва (майстер) — наглядач за рабами) у державних виробничих організаціях.

За феодалізму типовим промисловим підприємством стала майстерня, господарем якої був власник-ремісник. З ним працювали підмайстри, учні і один-два ремісники, які готувалися незабаром стати самостійними майстрами. Майстерні об'єднувалися в цехи. Застосовувалися механічні засоби виробництва. Поділ праці ґрунтувався на технологічно закінчених комплексах операцій, які завершувалися виготовленням напівфабрикатів, а кооперація праці здійснювалася у внутріцехових і міжцехових формах. Між працівниками майстерні існували суворі ієрархічні відносини, які регулювали їх управлінську і виробничу діяльність. Певні управлінські функції щодо індивідуальних майстерень виконували ремісничі цехи: визначали квоти виробництва продукції кожним майстром, місця її збуту, порядок закупівлі сировини, економічного стимулювання до праці.

Наприкінці середньовіччя цехова організація зіткнулася з такими проблемами, як зарегламентованість технології та управлінських відносин на виробництві, вузькість, традиціоналізм мислення керівників виробництва, обмеження на випуск продукції й застосування високопродуктивних машин та ін. Оскільки капітали, нагромаджені власниками майстерень та купцями, потребували продуктивного використання, почали зароджуватися виробничі організації підприємницького типу, засновані на капіталістичній формі виробничих відносин, особливістю яких є наявність центральної фігури — капіталіста-підприємця.

Особливістю капіталістичних організацій стало поєднання капіталу і підприємницької ідеї з працею найманих робітників.

З розвитком виробництва й економічних відносин управління ускладнювалося. Однак до початку XX ст. його функція залишалася універсальною. Здійснювали управління власник та невелика кількість управлінців. Пізніше, у процесі концентрації капіталу та створення великих підприємств, трестів, концернів, функція управління розширилася й диференціювалася на окремі види управлінської праці. Відбулася спеціалізація управлінців за функціями і підфункціями управління. Процес управління окреслився як комбінація зусиль спеціалізованих категорій управлінців — керівників і фахівців з окремих функцій управління.

За капіталізму управління економікою загалом та окремими підприємствами ґрунтується на системі ринків і цін. Поведінку кожного учасника економічної діяльності мотивують його інтереси: кожний господарюючий суб'єкт прагне максимізувати свій дохід шляхом індивідуального прийняття рішень. У конкуренцію вступають не тільки товари і послуги, а й виробничі та управлінські структури, методи управління. Одним із сегментів ринку праці є ринок робочої сили управлінських працівників, де спостерігається високий попит на спеціалістів, здатних здійснювати ефективне управління. Ринкова система постала механізмом, завдяки якому індивідуальні рішення й переваги стають відомими широкому загалу і координуються.

Ці особливості управління були властиві капіталістичній системі господарювання тільки на етапі зародження, в період чистого капіталізму, тобто капіталізму епохи вільної конкуренції. Пізніше капіталістична система управління трансформувалася, набуваючи спільних рис для всіх країн та окремих національних відмінностей.

Так, у США, починаючи з великої депресії 30-х років, посилилася роль уряду в регулюванні економічних і соціальних відносин, у тому числі відносин управління. Це було пов'язано з утворенням могутніх економічних організацій (великих корпорацій) та сильних профспілок. Держава змушена була втручатися в економіку, щоб нейтралізувати їх вплив на функціонування ринкової системи. За цей період у США нагромаджено великий досвід прямого регулювання відносин управління (антимонопольне законодавство) і непрямого регулювання економіки й управління з метою соціальної орієнтації виробництва.

У гітлерівській Німеччині існувала система авторитарного капіталізму, за якого держава здійснювала жорсткий контроль й управління економікою (за збереження приватної власності на засоби виробництва).

Військово-тоталітарного управління зазнали економіки Чилі, Південної Кореї, Греції й Індонезії, де диктатура військових була поєднана з капіталістичною системою відносин.

У Великобританії наприкінці XIX ст. активно стали впливати на управління виробничими підприємствами тред-юніони. Цей вплив виявлявся навіть у прямому формуванні ними вищої управлінської ланки в націоналізованих галузях.

Натепер суттєві регіонально-національні особливості розвинулися в управлінні економікою Німеччини, Франції, Японії, Сінгапуру, країнах Скандинавії, на американському континенті.

На початку XX ст. у більшості країн світу виникла нова форма організації капіталу — корпоративний капітал — сума індивідуальних капіталів, вкладених групами людей у певну організацію. Внаслідок цього в 30—40-х роках XX ст. у всіх економічно розвинутих країнах розмежували функції володіння і функції управління капіталом. Як правило, управління виробничо-господарською діяльністю більшості фірм Заходу здійснюють наймані управлінці-менеджери, які не є їх абсолютними власниками. Вони одержують заробітну плату, нерідко й частку прибутків фірми. З часом, купуючи акції, менеджери вищого рівня стають і власниками. Розмежування функцій володіння й управління капіталом стало передумовою оголошення XX ст. століттям революції управлінців. У цьому процесі сформувався менеджмент як особлива система управління виробництвом, породжена ринком і спрямована на забезпечення його діяльності.

У колишніх країнах комуністичної орієнтації також існували певні відмінності в управлінні підприємствами за єдності принципових засад господарювання. У Радянському Союзі, в Китаї, на Кубі, у В'єтнамі, Північній Кореї, Чехословаччині, Румунії та Монголії функціонувала класична командно-адміністративна система управління, за якої діяльність підприємств регламентували зверху. В колишній Югославії існував так званий ринковий соціалізм, який характеризували групова форма власності трудових колективів на засоби виробництва та ринкові відносини між підприємствами. У сільському господарстві Польщі та Угорщини переважали дрібні приватні власники.

Командно-адміністративна система управління постійно демонструвала свою неефективність. Час від часу в країнах соціалістичного табору здійснювали спроби її реформування, але без зміни основ функціонування. Однак політичні та економічні догми не давали змоги уникнути жорсткого централізованого управління, і тому всі спроби запровадження елементів ринкових відносин, а значить і самостійності підприємств, були приречені на невдачу. Крах командно-адміністративної системи був наслідком корінної розбіжності між комуністичною ідеєю і прагненням людини до економічної свободи.

Отже, режим функціонування системи управління, її організація, способи й методи діяльності зумовлені типом суспільства, в якому функціонує система, типом економіки, наявністю чи відсутністю ринку, свобод і прав громадян, ступенем розвитку інституцій у суспільстві та ін. Соціально-економічні формації різняться формами власності на засоби виробництва, а організації (підприємства), які існують у межах певної формації, — способом координації й управління виробничо-господарською (економічною) діяльністю. Цей спосіб позначається на формах, структурах, засобах і методах управління виробничо-комерційною діяльністю організацій.

Управління виробничо-господарськими організаціями еволюціонувало від найпростіших до сучасних складних систем менеджменту. При цьому викристалізовувалися організаційні форми, структури, функції, принципи і методи управління: відкидалися ті, які переставали відповідати новим соціально-економічним умовам, і зберігалися ефективні, випробувані суспільною практикою.