Внесок у розвиток світової науки менеджменту українських науковців дореволюційної доби

Реферат

Вивчення історії розвитку української управлінської думки в умовах Російської імперії, а пізніше — Радянського Союзу є складною проблемою внаслідок фізичного переміщення вчених українського походження в інші регіони Росії та СРСР і зворотного процесу — приїзду в Україну вчених представників різних народів, що забезпечувало загалом позитивну взаємну дифузію наукових шкіл і поглядів.

Серед тих, хто стояв біля витоків української управлінської науки, найпомітнішою постаттю є всесвітньо відомий український економіст Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919). Його наукові уподобання охоплювали макро- і мікроекономічну проблематику, економічну психологію, соціальну економіку.

Проблеми управління народним господарством фігурують у більшості його наукових праць. Міжнародне визнання здобула публікація магістерської дисертації «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і близький вплив на народне життя», пізніше перевиданої багатьма мовами. Над теорією капіталістичних криз та іншими проблемами, порушеними в працях М. Туган-Барановського, продовжували працювати англійські економісти Артур-Сесіл Пігу (1877—1959), Джон-Мейнард Кейнс (1883—1946), Джон Хікс (нар. 1904), німецькі політичні діячі Карл Каутський (1854—1938), Роза Люксембург (1871—1919), Едуард Бернштейн (1850—1932), американський економіст Йозеф Шумпетер (1883—1950) та російський політичний діяч Володимир Ленін (Ульянов) (1870— 1924), розходячись з ним у поглядах на причини, симптоми виникнення та цикл відтворення промислових криз. Попри те, вона здобула не тільки теоретичне визнання, а й практичне застосування. Так, у 1912 р. у Франції на основі цієї теорії був створений постійний комітет для передбачення промислових криз і відповідної адаптації народного господарства.

У 1904 p. M. Туган-Барановський у журналі «Мир Божий» опублікував статтю «Психологічні фактори суспільного розвитку», в якій виокремив п'ять груп потреб людей:

1) фізіологічні — для безпосередньої підтримки життя і почуття спадковості;

2) статеві;

3) симптоматичні інстинкти і потреби;

4) альтруїстичні;

5) потреби, що ґрунтуються на практичних інтересах.

Отже, він, а не А. Маслоу, є першим автором «піраміди потреб».

Будучи послідовником марксизму, М. Туган-Барановський критично осмислював твори його засновників. Його розуміння природи і методів утвердження соціалістичного ладу істотно відрізнялося від марксистського, не мало нічого спільного з пізнішою більшовицькою теорією і практикою. Вчений розглядав майбутнє суспільство як сукупність кооперативних форм виробничо-господарської діяльності людей. У багатьох своїх працях, найпомітніша серед яких «Соціальні основи кооперації» (1916), він всебічно розглянув природу кооперації, її форми і види, проблеми управління кооперативами. Працював також М. Туган-Барановський у сфері практичної управлінської діяльності на посаді голови Центрального кооперативного комітету (1917) та міністра фінансів Української Народної Республіки (1919).

Український вчений Микола Петрович Яснопольський (1846—1937) обґрунтував теорію місцевого самоврядування на основі диференційованого врахування економічної продуктивності територій.

Значний внесок у світову науку управління зробив український економіст і математик Євген Євгенович Слупський (1880—1946), якого можна вважати засновником математичного моделювання економічних та управлінських процесів, а також праксеології (грец. praxis — справа) — галузі наукових досліджень, яка вивчає загальні умови й методи правильної, ефективної та раціональної людської діяльності.

Управлінську проблематику досліджували українські історики Володимир Боніфатійович Антонович (1834—1908), Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895), Максим Максимович Ковалевський (1851—1916), економісти Микола Іванович Зібер (1844—1888), Григорій Матвійович Цехановський (1833—1898), юрист та громадський діяч Кость Левицький (1859—1941), педагог Антон Семенович Макаренко (1888—1939). Здебільшого їх дослідження були зосереджені на історико-економічній і конкретно-прикладній проблематиці. Більшість праць орієнтувалася на пошук українських інституцій, традицій, які могли б стати основою побудови посткапіталістичного суспільства. Дослідження українських учених-управлінців цього періоду мали не тільки утилітарне значення для вдосконалення систем управління в царській Росії, а й стали суттєвим внеском у розвиток світової теорії управління, отримавши визнання й відображення у працях багатьох дослідників. Тоді були започатковані основи української національної наукової школи управління, принципові засади якої реалізують сучасні вітчизняні вчені.