Класична школа менеджменту

Реферат

У 20-ті роки XX ст. виникла класична школа, яку ще називають адміністративною школою в управлінні або школою адміністративно-бюрократичного підходу. Її найвідоміші представники — А. Файоль, американські вчені Гаррінгтон Емерсон (1853—1931), Лютер Гюлік (1892—1978), німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920), англієць Ліндал Урвік (1891—1983). Засновники класичної школи намагалися аналізувати проблеми ефективності організацій в широкому аспекті, оцінюючи перспективу та намагаючись визначити загальні характеристики і закономірності ефективної діяльності організації.

Безумовним досягненням класичної школи є виокремлення функцій організації і функцій управління нею. А. Файоль виділив шість функцій ділової організації: технічну (виробництво); комерційну (закупівля, збут, обмін); фінансову (раціональне використання власного та залученого капіталу); бухгалтерську (облік, статистика, аналіз); захисну (захист майна і людей); управлінську (адміністративну). У складі управлінської він визначив такі функції управління: планування; організування; розпорядництво; координування; контролювання, що дало змогу підійти до розроблення раціональної структури організації, тобто поділу її на підрозділи і робочі групи як передумови забезпечення успішної діяльності.

У результаті теоретичних розробок учених, які належать до класичної школи, в управлінні виробництвом почали застосовувати, окрім традиційної лінійно-функціональної організації, гнучкі структури: дивізіональну, матричну, програмно-цільову та інші.

Представники класичної школи прагнули обґрунтувати принципи управління, здатні забезпечити успіх організації. Зокрема, А. Файоль визначив загальні принципи, від дотримання яких, на його думку, залежить успішна діяльність будь-якої організації:

1) поділ праці (як технічної, так і управлінської);

2) влада і відповідальність (паритет влади і відповідальності, поєднання формальної влади з особистими якостями керівника);

3) дисципліна;

4) єдиноначальність (працівники повинні отримувати вказівки тільки від одного керівника);

5) єдність керівництва (кожний вид діяльності організації повинен мати єдиного керівника);

6) підпорядкування індивідуальних інтересів загальним інтересам організації;

7) винагорода (винагорода повинна бути справедливою, відповідати внеску і очікуванням працівників);

8) централізація (конкретні умови діяльності визначають ступінь централізації (децентралізації) управління);

9) скалярний (ступінчастий) ланцюг (команди повинні передаватися скалярним ланцюгом прямої підпорядкованості керівників — від вищого до низового рівня);

10) порядок (кожний працівник організації повинен займати визначене місце);

11) справедливість (відданість персоналу повинна забезпечуватися поєднанням доброти і справедливості з боку керівництва);

12) стабільність робочого місця для персоналу (висока плинність кадрів знижує ефективність організації. Посередній керівник, який дорожить посадою, має перевагу над видатним, талановитим інженером, котрий не дбає про збереження робочого місця);

13) ініціатива (підлеглих треба стимулювати до вияву ініціативи);

14) корпоративний дух (співробітники повинні усвідомлювати свою єдність, спільність і особливість).

Значний внесок у дослідження принципів організації управління людьми вніс М. Вебер. За Вебером, бюрократія — це професіоналізм у сфері управління, що ґрунтується на оволодінні адміністративними навичками та раціональними знаннями, а бюрократизм — ідеальний тип організації, який дає змогу досягати максимальної ефективності виробництва. Бюрократична організація управління повинна ґрунтуватися на системі чітко сформульованих правил поведінки суб'єктів управління, обов'язків, компетенції працівників, регламентації їхньої праці аж до детального опису окремих управлінських операцій. Відштовхуючись від практики, М. Вебер доводив, що абсолютизований бюрократичний тип адміністративної організації, тобто монократичний вид бюрократії, здатний забезпечити найвищу ефективність і в цьому розумінні є найраціональнішою формою здійснення влади над людьми. Цей тип організації, на його думку, перевершує всі інші типи точністю, дисципліною, стабільністю і відповідальністю. Загалом Вебер ототожнював розвиток організаційних форм у різних сферах суспільного життя з розвитком бюрократичної адміністрації. За його твердженням, бюрократична організація у своєму функціонуванні дотримується таких принципів:

— послідовне й універсальне для всіх випадків використання в управлінні системи абстрактних правил;

— базування зайнятості в організації на технічній кваліфікації працівників;

— здатність бюрократії досягти значно вищого ступеня ефективності порівняно з іншими системами адміністрації.

Хоча деякі соціологи характеризують бюрократичну форму організації та управління як надто байдужу до людських потреб, вона була прогресивнішою, ніж попередні фабричні системи. Впровадження на підприємствах розроблених або уточнених М. Вебером принципів управління (скалярний принцип передавання розпоряджень, єдність розпорядництва, виключення рутинних проблем та ін.) упорядковувало здійснення влади над підлеглими, а тому певною мірою обмежувало її.

Однак бюрократичні моделі організації мали серйозні соціальні дефекти: робітники не займалися вирішенням виробничих проблем, що виникали, не було творчого пошуку, оскільки всі рішення щодо проблем організації приймав управлінський центр і доводив їх до робочих місць скалярним ланцюгом розпоряджень.

Надбання класичної школи не втратили свого значення і понині. Зокрема, базові функції менеджменту, обґрунтовані А. Файолем, є основою функціональної побудови управління в теперішніх організаціях; сформульовані ним принципи управління певною мірою застосовують у сучасному менеджменті; багато елементів бюрократичної організації управління, за які ратував М. Вебер, є основою внутрішніх відносин між структурними підрозділами тощо.