Розвиток науки управління в Україні в період існування СРСР

Реферат

У колишньому СРСР розвиток економічної науки, в тому числі науки управління, відбувався у двох площинах, які практично не збігалися. У межах першої (вищий рівень) діяла нечисельна наукова еліта, яка належала до керівних органів комуністичної партії і держави, очолювала академічні наукові заклади тощо. Її завданням була апологетика (грец. apoloygigs — захист) командно-адміністративної системи, розроблення концепцій економічного розвитку і управління, спрямованих на підтримання та зміцнення існуючої соціально-економічної системи.

Чисельнішою була група науковців, які працювали у межах другої (низової) площини і займалися вирішенням прикладних проблем управління на рівні підприємств, удосконалюючи організаційні структури і форми управління, методологію розроблення управлінських рішень, форми організації і стимулювання праці, методи планування і прогнозування, технологію, техніку і організацію процесів управління. Вони проводили наукові пошуки й узагальнення, використовували сучасний науковий апарат, обґрунтовували і втілювали в практику певні рекомендації, розробляли оригінальні підходи і методики, які не втратили своєї актуальності й понині. Ці вчені об'єктивно сприяли зміцненню адміністративно-командної системи, усуваючи її часткові недоліки, знаходячи шляхи (нехай тимчасового) підвищення ефективності функціонування управління в межах підприємств. Часто локальні дослідження висвітлювали неефективність існуючої системи, однак теоретичні узагальнення ідеологічно оформлювалися посиланням на праці засновників марксизму, виступи вищих партійно-державних чиновників, рішення партійних органів.

Особливістю розвитку науки в СРСР було постійне переміщення наукових талантів з провінції в наукові центри — Москву та Ленінград, де були кращі умови для наукової творчості і змога заявити про себе.

Але відставання в теорії і особливо в практиці ефективного управління було відчутним, оскільки управління радянськими організаціями протягом десятиліть пристосовувалось до вимог адміністративно-командної системи.

Особливості розвитку народного господарства СРСР на тому чи іншому історичному етапі зумовлювали концентрацію наукових знань на окремих напрямах.

Оскільки управлінська наука в СРСР була переважно описовою, то її періодизацію можна пов'язати з масштабними організаційно-управлінськими змінами в тодішньому суспільстві, умовно виокремивши шість періодів.

I. 1917—1921 pp. Розпочався він після повалення в Росії Тимчасового уряду, коли перед більшовиками постало завдання побудови принципово нового суспільства. Ні Ленін, ні його однодумці не мали чіткої програми державного устрою та системи організації управління економікою. Ці питання досліджувалися Леніним лише побічно у праці «Держава і революція» (1917), у якій він розглядав організацію управління виробництвом на засадах самоврядування робітників. Очевидно, що більшовики не були впевнені у своїх можливостях здобути владу, тому серйозно не займалися проблемами майбутньої системи управління виробництвом.

Після жовтневих подій 1917 р. більшовики усвідомили необхідність теоретичного обґрунтування побудови нового соціального устрою. У цей період Ленін написав багато праць, у яких обстоював ідеї як професійного управління, так і самоврядування. Така суперечність зумовлена двома причинами. Перша полягає в непослідовному ставленні до управління К. Маркса і Ф. Енгельса, які захищають то авторитаризм, то самоврядування. Друга є наслідком суперечності між утопічно-соціалістичними уявленнями про самоврядування як суспільний ідеал і реальною дійсністю, яка потребувала професіоналізму в практиці управління. Ленін намагався примирити протиріччя, поєднуючи професійне управління з непрофесійним контролем за ним.

II. 1921—1928 pp. Хоч теоретико-методологічні дослідження майже не розвивалися, однак у цей період були закладені основи радянської управлінської науки. З одного боку, громадянська війна, занепад господарської діяльності орієнтували економічну думку на негайне вирішення практичних питань: нормування трудових операцій, запровадження хронометражу, організацію робочих місць тощо. З іншого — недостатній досвід управління ще не міг бути основою для всебічних теоретичних узагальнень. Це спонукало вивчення досвіду зарубіжної теорії, пошук фактичного матеріалу для теоретичних узагальнень.

У 1921—1928 pp. проблемами управління економікою активно займалися радянські партійно-державні діячі та вчені: Михайло Васильович Фрунзе (1885—1925), Сергій Миронович Кіров (Костріков) (1886—1934), Фелікс Едмундович Дзержинський (1877—1926), Омелян Михайлович Ярославський (Губельман Міней Ізраїльович) (1878—1943), Валеріан Володимирович Куйбишев (1888—1935), Григорій Костянтинович Орджонікідзе (Серго) (1886—1937), Гліб Максиміліанович Кржижановський (1872—1959), Станіслав Густавович Струмілін (Струмілло-Петрашкевич) (1877—1974), Петро Олексійович Богданов (1882—1939), Олексій Капітонович Гастєв (1882—1941), Платон Михайлович Керженцев (Лебедєв) (1881—1940), Єлисей Федорович Розмирович (1886—1953), Володимир Михайлович Мясищев (1902—1978).

У цей період управлінська наука формувалася як наука про управління суспільним виробництвом загалом. Значна увага приділялася ролі держави в цьому процесі. Саме тоді було закладено основи форм і методів державного централізованого управління економікою.

На початку 20-х років в СРСР було розпочато активне розроблення аспектів теорії Тейлора, пов'язаних з науковою організацією праці (НОП). Знання про НОП і управління нагромаджувалися інтенсивно. В січні 1921 р. в Москві відбулася Перша Всеросійська ініціативна конференція з наукової організації праці і виробництва, організатором якої був Народний комісаріат шляхів сполучення. Однак питання, що обговорювалися на ній, виходили далеко за проблеми транспорту. Вони стосувалися організації праці, господарської планомірності, ставлення до тейлоризму та ін. Конференція дала відчутний поштовх розвитку управлінської думки. Навколо О. Гастєва, П. Керженцева, М. Вітке, Є. Розмировича почали формуватися наукові школи управління, які перейшли від вивчення праць зарубіжних вчених до власних позитивних теоретичних побудов.

Дослідження і рекомендації з НОП в СРСР передусім пов'язані з діяльністю О. Гастєва, який у 1920 р. організував у Москві Центральний інститут праці (ЦІП) і керував ним до 1938 р. Розроблена колективом ЦІП концепція трудових установок охоплювала три головні, взаємопов'язвні напрями: теорію трудових рухів у виробничих процесах і організацію робочого місця, методику раціонального виробничого навчання, теорію управлінських процесів. Вона стосувалася техніки і технології, біології, психофізіології, економіки, історії, педагогіки, основи кібернетики, інженерної психології, ергономіки, праксеології. Самі автори називали свою концепцію технобіосоціальною.

На відміну від Тейлора, який досліджував різноманітні аспекти організації роботи цеху і підприємства, у ЦІП досліджували окреме робоче місце і на його основі моделювали раціональну організацію цеху, підприємства тощо. Схема наукового пошуку вибудовувалася від мікроаналізу рухів, прийомів, операцій, здійснюваних працівником на робочому місці, до макроаналізу підприємства.

Дослідження супроводжувалися пошуками методів активізації здібностей працівника. Гастєв і його колеги розробили спеціальну методику виробничого навчання, яка стала стрижнем техносоціальної концепції ЦІП.

У 1924 р. в ЦІП було сформульовано установочний (інженерний) метод навчання з найсуворішим дозуванням знань. Він давав змогу за три-шість місяців підготувати висококваліфікованого робітника, тоді як у школах ФЗН для цього було потрібно три-чотири роки.

Наукові дослідження проблем управління в Україні у цей період пов'язані з діяльністю засновника і директора Харківського Всеукраїнського інституту праці (ХВІП) Федора Романовича Дунаєвського (1887—1960). Він обґрунтував концепцію адміністративної ємкості, розглядаючи її як здатність керувати великою кількістю осіб. Концепція передбачала подолання проблем, які є наслідком розростання проміжної ланки між центральними органами,і низовими адміністраторами, зумовленого ускладненням суспільного виробництва. Таке розростання призводило до появи між центром і периферією інформаційного вакууму. Цю проблему можна вирішити прискіпливим добором персоналу, його підготовкою, новими методами планування і стимулювання та розширенням межі «адміністративної ємкості» за допомогою техніки.

Ф. Дунаєвський та його учні обґрунтували концепцію особливої управлінської науки — організаційної технології. Це одна з перших концепцій, яка передбачає вивчення управління як самостійної науки чи системи наук. Також вони розробили методику професійного відбору та оптимальної розстановки людей.

Видатний український учений Володимир Якович Підгаєцький одним із перших розмежував поняття «наукова організація праці та управління» і «наука організації і управління», плідно займався проблемами спонукання працівників до високопродуктивної праці.

Після II Всесоюзної конференції з НОП було опубліковано багато робіт з проблем раціоналізації, розгорнулися гарячі дискусії, в яких відчутним було намагання інтерпретувати раціоналізацію як широке поняття, що охоплює сферу організації праці та управління виробництвом, або тлумачити її як процеси будівництва нових підприємств і переоснащення діючих найновішими машинами та обладнанням. Сформувався теоретичний напрям «виробниче трактування управлінських процесів», який домінував у радянській науці протягом 1924—1930 pp. В основу його було покладено положення про наявність спільних рис у виробничому й управлінському процесах. Прихильники цього напряму розуміли управління як технічний процес організації праці на виробництві чи в адміністративних органах, який здійснює певна категорія осіб за допомогою технічних прийомів над сукупністю людей і речей. Цей процес, що утворюється із розпорядницьких, наглядових, контролюючих, регулюючих дій, вони не відрізняли від власне виробничого.

III. 1929—1945 pp. На цьому етапі зусилля управлінської науки було в основному спрямовано на розв'язання прикладних проблем виробництва, передусім машинобудівної та інших галузей важкої промисловості. Відповідно, окреслилися провідні напрями досліджень: теорія соціалістичної організації виробництва, методи і форми організації виробництва на підприємствах, у тому числі проблеми внутрізаводського планування, диспетчеризації і обліку виробництва; організації первинних виробничих ланок — робочих місць, дільниць, цехів, обслуговуючих господарств і т. д. Однак запроваджене Сталіним жорстке централізоване управління не допускало несанкціонованих ним теоретичних побудов. Це спричинило репресії щодо багатьох учених.

Було визнано самостійним об'єктом досліджень економічні, організаційно-розпорядчі та соціально-психологічні методи управління.

IV. 1946—1965 pp. Ознаменований різкими змінами в управлінні народним господарством країни після смерті Сталіна в 1953 р. Вони були пов'язані з посиленням матеріального стимулювання, вдосконаленням оплати праці, задіянням товарно-грошових важелів, упорядкуванням цін, особливо в сільському господарстві. У період «хрущовської відлиги» пошуки концентрувалися на формуванні нових засад функціонування і взаємодії державних органів управління шляхом переходу до територіальної і територіально-галузевої системи управління. У 1957 р. було ліквідовано багато міністерств, а підприємствами стали управляти ради народного господарства. Однак фундаментальні основи системи збереглися, внаслідок чого поглибилося адміністрування, зріс управлінський апарат, низові кадри не могли самостійно управляти. Зусилля вчених, які досліджували проблеми управління, було зосереджено на обґрунтуванні моделей удосконалення соціалістичної системи господарювання. Це вилилося в концепцію економічної реформи в народному господарстві СРСР, розпочату в 1965 р.

Значний інтерес викликали зарубіжні розробки дослідження операцій. Впроваджувалася «математизація» наукових досліджень, в основному для розроблення варіантів планових завдань.

В Україні подібними дослідженнями займалися Віктор Михайлович Глушков (1923—1982), Володимир Григорович Чумаченко (нар. 1925) та ін. Інститут кібернетики АН УРСР, створений В. Глушковим, став світовим лідером наукових пошуків у галузі обчислювальної техніки та її застосування. Однак спроби застосувати методи дослідження операцій в умовах соціалістичної економіки не завжди були успішними, оскільки моделювання суб'єктивних моментів, характерних для функціонування адміністративно-командної економіки, було неможливе.

V. 1965—1975 pp. Особливість його зумовлена спробою здійснити реформу в народному господарстві, посиленням ролі економічних методів управління шляхом підвищення наукового рівня планування, вдосконалення економічного стимулювання на засадах розширення прав і господарської самостійності підприємств, поліпшення матеріального стимулювання працівників. Основою реформи мало стати запровадження господарського розрахунку підприємств, елементи якого використовували ще в 30-ті роки. Нова модель госпрозрахунку передбачала зменшення кількості централізовано планованих показників, забезпечення умов для самостійного вдосконалення виробництва і управління, підвищення ролі прибутку як мети діяльності і оцінного показника роботи підприємств. Обмежувалося безповоротне фінансування державою капітальних вкладень, розширювалися кредитні засади їх фінансування. Розробляли повну, часткову, бригадну й інші форми госпрозрахунку. Підприємствам дозволили створювати нові фонди економічного і матеріального стимулювання: фонд розвитку науки і техніки, фонд соціального розвитку, фонд заробітної плати і матеріального стимулювання. Основою нормативних документів були сформульвані в 30-ті роки ідеї програмно-цільового управління. Було оголошено про розроблення і здійснення комплексних цільових програм: продовольчої, скорочення витрат живої праці, житлового забезпечення населення та ін.

Проводили наукові конференції, друкували багато різноманітних видань з проблем економічної реформи. Однак усі ці процеси не торкалися корінних засад соціально-економічної системи. В результаті реформа провалилася, а в економіці заявили про себе кризові явища, які призвели згодом до розвалу Союзу.

З-поміж українських учених найбільший внесок у розвиток української науки зробив В. Глушков. Взявши за основу свою теорію інформаційних бар'єрів, він обґрунтовував ідею безпаперової технології в управлінні. У цей час активно публікувалися праці В. Терещенка, які містять теоретичні засади і практичний досвід управління в умовах ринку, але здебільшого вони були лише предметом наукового вивчення, а інколи — голослівної критики.

У 1970—1975 pp. в Україні в Інституті економіки Академії наук почала діяти наукова школа з проблем системного підходу до управління. У Львові заявив про себе колектив філії Інституту економіки (нині Інститут регіональних досліджень НАН).

VI. 1975—1984 pp. У тогочасній суспільній думці почали визрівати ідеї про необхідність радикальної зміни економічних відносин. У 1975—1980 pp. такі міркування висловлювали Л. Абалкін (нар. 1930), А. Аганбегян (нар. 1932), І. Бунич (нар. 1929) та ін. Як реалії тогочасного економічного буття називались інфляція, падіння темпів економічного розвитку, приховане безробіття, тіньова економіка та ін. Правда, в Україні, де контроль партійно-державних і репресивних органів був значно сильнішим, такі теми публічно не обговорювалися.

Зміни були започатковані в 1985 p., після приходу до влади М. Горбачова, який висунув ідею перебудови соціально-економічної системи та управління економікою. Розпочалися активні спроби перебудувати роботу виробничих підприємств, запровадити нові моделі управління.

У розробленні теоретичних основ реформування економіки СРСР брали участь й українські вчені: О. Алимов, О. Амоша, О. Білорус, А. Войчак, П. Гайдуцький, В. Голіков, А. Кредісов, О. Кузьмін, І. Лукінов, М. Мартиненко, Й. Петрович, І. Тивончук, Д. Черваньов, А. Чухно та ін. Вони досліджували проблеми госпрозрахунку, економічного і соціального планування, мистецтва управління та ін.

У 1985—1990 pp. здійснювався інтенсивний пошук нових пріоритетів у реформуванні економіки і управління. Якщо спершу запроваджували моделі госпрозрахунку на підприємствах, то в 1989 р. актуальною стала ідея територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління, а невдовзі була усвідомлена необхідність ринкових відносин у народному господарстві СРСР. Здійсненню реформ завадила спроба військово-політичного путчу (1991 p.), який призвів до остаточного розвалу СРСР.

Управління організаціями соціалістичного типу протягом десятиліть пристосовувалося до вимог адміністративно-командної системи. Після проголошення незалежності в Україні почали здійснювати ринкові реформи. Успадковані від соціалізму виробничо-господарські організації не вписувалися в нову систему цінностей, що призвело до кризових явищ в економіці, наслідки яких відчутні й донині.

Системи управління вітчизняними виробничо-господарськими організаціями перебувають на стадії становлення, відображаючи радикальні соціальні зміни у суспільстві. Хибним є твердження про відсутність в Україні теорії управління і внаслідок цього низьку ефективність практики управління українськими підприємствами. Ще наприкінці XIX — на початку XX ст. в Україні виникли потужні управлінські школи, наукові досягнення яких були визнані світовою науковою громадськістю, оскільки в багатьох аспектах випереджували свій час. У радянські часи в Україні теж глибоко досліджувалася управлінська проблематика, визрівали наукові таланти, напрацювання яких цінні і для сьогодення.