Основні форми й методи виховання. Самовиховання і перевиховання

Реферат

Народна педагогіка використовує три форми організації виховання: індивідуальну, групову і фронтальну (або масову). До індивідуальних форм організації виховання відносимо догляд дорослих за дитиною, до групових — виховання дітей у сім'ї, участь дітей і молоді в об'єднаннях ровесників, до фронтальних — участь дітей і молоді в праці, додержання народних традицій, свят і обрядів. Кожна з цих форм виховання по-різному може виявлятися в тому чи іншому випадку на кожному з етапів життя людини.

З моменту народження до двох років життя дітей називають дволітками або «другою кашею» (другий рік кашу їсть). Така дитина потребує пильного індивідуального догляду. Вона постійно перебуває під опікою матері, під її доглядом. Тут домінує індивідуальна форма виховного впливу на дитину.

Діти з чотирьох років, як у селі, так і в місті виявляють потяг до громадського життя. Вони об'єднуються в групи і разом проводять своє дозвілля. Така групова форма організації виховання стає дедалі активнішою. Приблизно з 7—8 років діти гуртуються вже залежно від віку в об'єднання ровесників. Таке групування дітей і підлітків триває аж до періоду дозрівання, коли молодь вливається в організовану громаду.

Природний потяг дітей і молоді до різних громадських об'єднань, виплеканий народною педагогікою, нині знайшов своє закономірне, нове і значно багатше вираження в об'єднаннях дітей і молоді (гуртках, спортивних командах, різних самодіяльних клубах тощо). Якісно нового змісту набрали такі групові та масові виховні форми народної педагогіки, як сім'я, ігри та забави, народні традиції, свята й обряди.

Основним критерієм визначення рівня вихованості людини є її вчинки й поведінка («Оцінюй людину за її вчинками», «На дерево дивись, як родить, а на людину — як робить»). Про того, хто говорить одне, а робить інше, в народі осудливо кажуть: «Говорить вздовж, а живе впоперек». Яскравим підтвердженням схильності оцінювати вихованість людини насамперед за її поведінкою може бути, наприклад, українська народна казка «Сім дочок».

Було в матері сім дочок. Одного разу вона поїхала в гості до сина. Повернулася додому аж через тиждень. Коли ввійшла до хати, дочки почали говорити, як вони скучили за нею.

— Я тужила за тобою, як маківка за сонячним променем, — сказала перша дочка.

— Я чекала тебе, як суха земля чекає краплини води, — промовила друга.

— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня плаче за пташкою, — сказала третя.

— Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.

— Ти снилася мені, як троянді сниться краплина роси, — промовила п'ята.

— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.

А сьома дочка промовчала. Вона зняла з ніг матері взуття і принесла їй води в ночвах — помити ноги.

Ось чому серед усіх виховних методів народна педагогіка на перше місце поставила ті, які формують суспільну поведінку дитини, тобто все те, що сприяє нагромадженню практичного життєвого досвіду дитини.

Що ж належить до цієї групи методів? Це передусім сам уклад життя та діяльності дітей, вправи і привчання, неухильне додержання правильного режиму праці та відпочинку, виконання різних доручень і обов'язків, дитячі ігри та забави.

Запитайте будь-яку людину про головну суть виховання, і вона здебільшого скаже, що виховання відбувається через саме життя дітей, що сприяє нагромадженню їх практичного досвіду і формуванню певної групи звичок.

Така загальновизнана думка постала з масової виховної практики, яка насамперед спрямовується на організацію життя, розумної, цілеспрямованої і різнобічної діяльності дітей відповідно до прийнятих у середовищі трудящих суспільних норм і правил, на привчання до розумних дій, вправляння як послідовне повторення позитивних вчинків на основі усвідомлення їх значення. Згадаємо мудрі народні вислови: «Посієш вчинок — виросте звичка», «Звичка — друга натура».

Вправи і привчання займають у народному вихованні одне з чільних місць. Вони є своєрідною «гімнастикою поведінки» дітей і реалізуються в основному через застосування цілого комплексу різноманітних прийомів: вимоги, показу, тренування, нагадування, контролю й самоконтролю. Вимога допомагає вихованцеві збагнути суть і насущність потреби в тих чи інших звичаях і манерах поведінки. У народній педагогіці вони виражаються по-різному: у цікавій розповіді про якийсь повчальний факт із життя людей, мудрій пораді когось із старших, афоризмі («Не будь у людях примітний, а будь вдома привітний», «У гостині останній починай їсти, а перший переставай»), заповіді («Не кради», «Поважай старших», «Шануй батька і матір»). Вимоги у формі наказу чи погроз у практиці народного виховання трапляються дуже рідко. До них вдаються лише в крайньому разі, найчастіше тоді, коли вихованець виявляє зухвалу впертість і непослух. Та й то після випробування всіх інших можливих у даній ситуації методів і прийомів, зокрема застосування позитивного прикладу. Прийом вправи на основі показу відзначається високою дієвістю тому, що виражається в демонструванні живого, наочного взірця й пробуджує емоційні переживання («Якщо він може, то чому я не можу?»). Саме на це розраховують вихователі, коли кажуть, наприклад, підліткові: «Подивись, як забавляє свого молодшого братика ця дівчинка». Або: «Я тобі зараз покажу, як треба ввічливо й культурно запрошувати дівчину до танцю». Щоб та чи інша дія, наприклад, манера вітатися, закріпилась і стала звичкою, не обходиться без нагадування, яке допомагає долати забудькуватість. Щоправда, постійні нагадування, та ще в категоричній формі, можуть набриднути й не дати бажаного результату. А тому їх роблять делікатно й нерідко в жартівливій формі.

Народна педагогіка обстоює довірливе ставлення до людини. Але довірливість не виключає контролю дорослих за поведінкою дитини. («Довіряй, але й перевіряй!»). Контроль може бути різний. Педантично в'їдливий контроль користі не дає. Доброзичливий і мудрий контроль сприймається з вдячністю, бо він допомагає виявляти і долати труднощі, підносить уже здобуте, будить радісні переживання успіху, спонукає до самоудосконалення і самоконтролю («Найкращий контроль — власна совість»).

Вік людини порівняно недовгий («Вік наш — як година»). Тай швидко минає («Збіжить вік — як одна година», «Літа упливають, як вода», «Вік пройшов, як батогом ляснув»). Тож і прожити його треба змістовно, гідно. У зв'язку з цим в народній педагогіці велика увага приділяється чиннику часу в житті людини. Про раціональне використання часу на основі додержання тих чи інших режимних моментів йдеться в багатьох прислів'ях і приказках, наприклад: «Хто рано встає, тому бог дає», «Легше пізно лягти спати, ніж рано вставати», «Зі сном, як з волом, борися, а рано вставати не лінися», «Сьогоднішньої роботи на завтра не відкладай», «Зробив діло — гуляй сміло». Глибоко замислитись над невпинним плином часу спонукають також народні загадки. І це не випадково: режим, тобто розумний і чіткий розпорядок життя і діяльності дитини народна педагогіка розглядає як один з дійових методів виховання, важливий чинник формування звичок.

У практиці народного виховання режим формується на основі укладу життя трудової родини в селі чи в місті, з урахуванням віку й статі дитини, пори року й навіть особливостей дня — будень, неділя чи свято. Широко застосовуються в народі такі дійові методи виховання, як виконання різних доручень і обов'язків, дитячі ігри та забави.

До виконання різних доручень дітьми практика народного виховання вдається дуже часто. Обов'язки дітей випливають з потреб трудової сім'ї. І доручення вдома вони одержують найчастіше від батьків. Щоденне виконання доручень і обов'язків змалку дисциплінує дитину, формує почуття відповідальності, вчить раціонально використовувати час, будить ініціативу, гартує характер і виробляє вольові якості, вчить долати труднощі й доводити розпочату справу до кінця («Кінець діло хвалить»). Успішне виконання доручення викликає в дитини радість успіху. Особливо, якщо виконання перевірив і оцінив хтось із авторитетних людей — батько чи мати, дідусь чи бабуся. Доручення визначають відповідно до віку і статі дитини з поступовим їх ускладненням. Коло цих доручень і обов'язків досить широке.

Наприклад, діти в сім'ях як у місті, так і в селі виконують різну хатню роботу, бавлять немовлят, допомагають батькам у праці. Чим діти старші, тим доручення складніші. Не завжди доручення й обов'язки бажані та привабливі дитині. Та вони завжди й не можуть бути такими. Щоб підготуватися до життя, слід навчитися бути вольовим і дисциплінованим, мати почуття обов'язку й відповідальності. А для цього треба привчити себе виконувати не тільки те, що хочеться, а й те, що дуже потрібне, хай навіть неприємне, важке. Щоправда, в умовах експлуататорського ладу на плечі дітей трударів часто лягали й непосильні доручення та обов'язки.

Серед методів формування суспільної поведінки дітей у народній педагогіці особлива роль належить дитячій грі.

Дитяча гра — один з основних видів діяльності дітей, спрямованої на практичне пізнання навколишніх предметів і явищ через відтворення дій та взаємин дорослих.

Діти всіх народів світу мають спільну характерну рису — вроджений потяг до гри. До того ж їхні ігри дуже часто подібні між собою, а то й однакові. Зведіть до купи дітей з різних кінців земної кулі, і вони швидко знайдуть між собою спільну мову — почнуть гратися.

Гра, забава, а тим більше іграшка належить до головних атрибутів дитинства. Діти граються скрізь, де тільки трапляється для цього нагода: в хаті, на вулиці, в полі, в лісі, на річці, на пасовиську, спортивному майданчику.

Гра, в світлі положень науки, явище соціальне, породжене трудовою діяльністю людини.

Виходячи з цього положення, Г. В. Плеханов зробив важливий висновок: в історії людського суспільства спочатку виникла праця, а потім гра, а не навпаки, як це має місце в житті індивіда. «...З погляду суспільства , — підкреслює Г. В. Плеханов, — утилітарна діяльність виявляється старшою від гри». Стверджуючи це, Георгій Валентинович продовжує: «...Ставши на точку зору суспільства, ми з більшою легкістю находимо причину, з якої ігри виявляються в житті індивідуума раніше праці, а якби ми не пішли далі точки зору індивідуума, то ми не розуміли б ні того, чому гра з'являється в його житті раніше від праці, ні того, чому він забавляється саме цими, а не якимись іншими іграми».

Отже, гра — діяльність, що виникла у відповідь на потреби суспільства, в якому живуть діти й активними членами якого вони готуються стати.

За своїм змістом ігри органічно пов'язані з життям, працею і поведінкою дорослих членів суспільства. Сюжети ігор дуже різноманітні й відображають реальні умови життя дитини. Вони змінюються залежно від конкретних умов життя, від входження дитини в навколишню реальність, її кругозору.

Народна педагогіка виділяє дві основні групи ігор. Ігри першої групи виникають самі собою. У них діти наслідують функції дорослих, те, що в майбутньому стане для них серйозним обов'язком — трудовим, сімейним, громадським. Друга група — це ігри спеціально вигадані для розваги.

У масовій практиці народного виховання дитина до гри залучається дуже рано. Первинні форми гри з'являються вже в другому півріччі першого року життя дитини і пов'язані з розвитком її орієнтаційного режиму. Це різні маніпуляційні ігри з багатьма предметами. У ранньому дитинстві (1—3 роки) ігри дітей набирають предметної форми. Дитина вчиться використовувати предмети.

Під кінець раннього дитинства, з розвитком самостійності дитини, з'являється рольова або творча гра як основний тип ігрової діяльності дітей. Рольовою вона називається тому, що діти намагаються в ній виконувати роль дорослої людини. Рольові ігри є не що інше, як наслідування серйозних занять людського життя. У них відображається, як правило, все те, що доведеться робити, коли дитина стане дорослою.

Діти дуже спостережливі, уважні й вразливі, схильні до наслідування. Усе, що вони чують і бачать у праці, родинному й суспільному житті, виявляється в їхніх іграх. Сюжети ігор досить різноманітні та мінливі й залежать від конкретних умов, у яких живуть діти, від суспільних і політичних подій, у яких беруть участь дорослі. Так, наслідуючи дорослих, діти граються у весілля, няньчення немовляти, у будівництво хат, мостів і доріг, готування їжі. Сільські діти, як правило, наслідують хліборобську працю — «орють», «розпушують ріллю», «саджають дерева», «жнуть», «молотять», тобто роблять те, що вони згодом будуть виконувати насправді. В усіх цих іграх дівчатка виконують функції жінок, а хлопчики — чоловіків. Реакція на побачене буває дуже оперативною. Так, досить дитині раз побувати в крамниці, як вона відразу, під свіжим враженням, починає гратися в крамницю, після відвідування лікаря — в лікаря. Причому в усьому точно копіює дорослих. А з яким запалом грають наші діти, особливо хлопчики, в козаків і партизанів, льотчиків, десантників, моряків, космонавтів, шоферів, трактористів, будівельників, розвідників, мандрівників. Словом, можливості для створення рольових ігор великі.

Діти люблять виконувати ролі тварин — котів і собак, зозулі, курочки й півня та багатьох інших.

У народі кажуть: «Де гра, там і радість!» Діти іноді можуть так захопитися грою, що їх навіть заспокоїти важко. Те, що в звичайній, неігровій ситуації для дитини нудне, неприємне і втомливе, у грі, завдяки її емоційній привабливості, долається успішно й легко. Розумно організована гра є дійовим методом формування таких рис особистості, як дисциплінованість, кмітливість, сміливість, витривалість, винахідливість, спритність, рішучість, наполегливість, організованість, стриманість. Крім того, гра вчить напружувати зусилля, керувати собою, бути точним, додержувати правил поведінки, діяти в колективі. Ігри, що відображають працю дорослих, сприяють трудовому вихованню дітей.

Переоцінити значення гри в житті дитини важко. А уявити дитинство без гри неможливо. Крім рольових ігор, у дитячому середовищі побутують вироблені народною педагогікою ігри з готовими правилами — рухливі й розумові або дидактичні, які сприяють фізичному й розумовому розвитку дітей, підвищенню емоційного тонусу. У спадщині видатних педагогів дитяча гра дістала високу оцінку. «Яка дитина в грі, така з багатьох поглядів вона буде в роботі, коли виросте», — писав А. С. Макаренко.

Постійним супутником дитячої гри є іграшка — умовне відображення реальних предметів, річ, призначена дітям для гри і забави. Іграшка є відтворенням у тій чи іншій спрощеній, узагальненій і схематизованій формі предметів з життя і діяльності суспільства, пристосованих до особливостей дітей певного віку.

Народна іграшка побутує з давніх-давен у середовищі дітей трудящих, найчастіше виготовлена дітьми чи дорослими. На саморобних дитячих іграшках протягом століть виховувалося не одне покоління дітей.

Тематика, образи і зміст іграшок різних народів відображають особливості їхньої праці й побуту країни.

Кустарна українська народна іграшка завжди виготовлялась у дусі давньоукраїнських народних мистецьких і педагогічних традицій. На Україні найпопулярнішими були іграшки, які відтворюють предмети хатнього вжитку, знаряддя сільськогосподарської праці, засоби транспорту, свійські тварини, а також лялька. Слід зазначити, що іграшки, як і забави дітей, різних народів теж дуже подібні між собою не тільки за тематикою, а часто й способом виконання та оформлення.

Діти не повинні мати багато іграшок та здебільшого мають виготовляти їх самі чи за допомогою дорослих. Цим виховується в дітей бережливість і винахідливість, стимулюється й підтримується їхня власна творчість. Та й політ творчої фантазії дітей справді великий. У руках дитини, по суті, кожна річ, навіть звичайні палички, черепок, тріска, камінець чи шишка стають іграшкою. Хлопчик, наприклад, може осідлати соняшничину і «їхати» наче на справжньому коні, листок, що впав із дерева й плаває по воді, в дитячій уяві перетворюється в корабель. Таких символічних іграшок дитина знаходить навколо себе безліч. Крім того, діти роблять собі іграшки з глини, дерева, овочів, бавляться піском. Хлопчики, як правило, дуже люблять щось майструвати, наслідуючи своїх батьків, прагнучи самостійно виготовляти спочатку лише іграшкові, а згодом, хоч і дитячі, але вже справжні знаряддя праці. Це чудова школа підготовки до майбутньої серйозної роботи. Залюбки хлопчики роблять возики, водяні млинки, човни, дзиги тощо.

Як хлопчики, так і дівчатка охоче роблять різні іграшки з глини, воску, огірків, маку, трави, качанів капусти. Так, пізно восени, коли дорослі шаткують капусту, діти з її качанів виготовляють різні діжечки та кадібці, чашечки й миски, горщики. З глини та воску ліплять посуд, фігури людей і різних тварин — коня, корови, барана, вола, собаки, лошати, зайця, гуски, качки, півня, курчатка.

Іграшки роблять не тільки діти, а й батьки. До створення різних іграшок на Україні активно включаються також народні умільці, досягаючи нерідко високої мистецької довершеності. Наприклад, на Гуцульщині майстерно виготовляють дитячі іграшки не тільки дерев'яні, а й гончарні, парафінові, воскові, костяні і навіть із сиру.

Наймилішою іграшкою для дівчат є, звичайно, лялька, яку здебільшого роблять з клаптиків тканини, полотна, повісма, клоччя чи довгої трави хтось із старших — сестра чи мати, бабуся чи тітка. Поводяться діти з лялькою як з живою істотою. Вони з нею розмовляють, одягають її, годують, кладуть спати, колишуть, шиють для неї одяг — сорочечки, спіднички, фартушки, корсетки, хусточки, оздоблюють різними прикрасами — квітками, кольоровими стрічками; вишитими узорами, наслідуючи одяг, зачісування та оздоби місцевого жіноцтва. Як правило, кожна лялька когось уособлює — матір, тітку, дядину, бабусю, маленькі ляльки — дітей, а відтак беруть участь у різних господарських і побутових справах: няньчать дітей, прибирають у кімнаті, готують їжу, печуть хліб, перуть, годують худобу, жнуть та ін. Для гри діти добирають відповідні знаряддя і матеріали — пісок, глину, камінці, черепки, гачки, гілочки, листочки. Так, граючись ляльками, дівчатка підготовляються до майбутніх обов'язків дорослої людини — обов'язків дружини, матері й господині дому.

Народна гра й іграшка є невід'ємним компонентом не тільки педагогічної, а й загальної культури народу.

У народній педагогіці не раз наголошується на виховній силі слова («Вола в'яжуть мотузком, а людину словами», «Як слово не поможе, то й кий не дошкулить»). У формуванні суспільної свідомості провідну роль відіграють такі методи, як розповідь, бесіда, роз'яснення, наставляння, інформування, порада, дискусія. Всі вони здавна широко побутують у практиці народного виховання.

Виховна сила народної педагогіки полягає ще й у тому, що вона вміє спонукати кожного до правильної дії, спрямувати на додержання норм поведінки. У практиці народного виховання виробилася розгалужена система різноманітних стимулюючих методів: педагогічна вимога, суспільна думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, напучення, заборона, застереження, навіювання, заохочення і покарання.

Вихователь повинен бути людиною вимогливою. Ігнорування вимогою у вихованні призводить до сумних наслідків («Хто дітям потаче, той сам плаче»). Під вимогою в народі прийнято розуміти побажання або прохання, висловлене так, що не припускає заперечення. Це здебільшого стосується норм і правил поведінки, яких треба неухильно додержувати.

Народ — великий колективіст. Авторитет і сила громади, значення одностайності і єдності трудящих прославляються в українському фольклорі («Громада — великий чоловік», «Більший чоловік громада, ніж пан», «Що громада забажає, того й пан не поламає», «Громада, як тільки плюне, — війта затопить»). Виховна сила громадської думки велика. Її ніхто не може зігнорувати («На чужий роток не накинеш платок», «Крий, ховай погане, а воно ж таки гляне», «Раз на віку спіткнешся, та й то люди бачать»). Громадського осудження боїться навіть той, хто вже нічого не боїться («Хоч ганьба очі не виїсть, але не дає між люди показатися», «Стид, хоч і не дим, а очі виїсть»).

Кожна дитина не тільки прагне наслідувати дорослих, а й мріє якнайшвидше стати дорослою. Цей природний потяг до очікуваних приємних змін народна педагогіка вміє використовувати. Орієнтування на майбутню перспективу («будеш слухняним, поїдеш зі мною до міста», «як одужаєш, зможеш у річці купатися», «підростеш — підеш до школи») не тільки викликає настрій радісного очікування, а й вселяє відчуття життєвого оптимізму, мобілізує всі сили на досягнення поставленої мети, здійснення хороших вчинків.

Головний обов'язок народних вихователів полягає в тому, щоб мудро застерегти людину від необачного кроку. Всі знають, що краще запобігти лиху, ніж пізніше виправляти його наслідки. Цьому завданню підпорядковані такі методи виховання, як напучення, застереження і заборона. Напучувати в народному розумінні означає давати поради, настанови, навчати чого-небудь, формувати позитивні навички. Застерегти — це значить заздалегідь попередити когось про щось небезпечне, небажане, оберігати від кого-небудь або чого-небудь, запобігати чомусь поганому. Суть заборони полягає у наказі не робити чого-небудь.

Серед методів стимулювання позитивної поведінки неабиякою популярністю користується навіювання, основне призначення якого викликати в когось певний настрій, стан, впливати якимось способом, прищеплювати певні почуття та збуджувати відповідні роздуми й переживання. Вираження цього методу в народній педагогіці досить своєрідне й оригінальне, наділене рисами народної кмітливості й винахідливості. Не обходиться тут без різних здогадок, фантазії й гумористичних моментів. Чимало й елементів казковості, вигадки, які дуже полюбляють діти. Та й за змістом народні навіювання дуже різноманітні: «Не їж зелених слив, бо в череві жаби виростуть», «Не плюй на вогонь, бо обличчя струпом вкриється», «Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш» тощо. У народі подібних навіювань надзвичайно багато. Майже всі вони, як правило, нічого спільного не мають із містикою, бо їм властиве цілком реальне спрямування. Наведемо ряд народних навіювань, спрямованих на виховання культури поведінки за столом: «Не сідай за вугол стола, бо не одружишся», «Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку)», «Не об'їдайся медом, бо пупцем потече», «Не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати дурного чоловіка», «Коли сидиш, то не дриґай ногами, бо чорта колишеш», «Не облизуй макогін, бо швидко полисієш», «Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди», «Не об'їдайся сира, бо скоро буде твоя голова сива», «Їж окрайці з хліба, будуть тебе хлопці (дівчата) любити».

Серйозно підходить народна педагогіка до застосування заохочень і покарань у вихованні. Під заохоченням вона розуміє спонукання кого-небудь до якоїсь дії певними засобами. Найпоширенішими видами заохочень є схвалення вчинку, похвала, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Заохочення дітей старшими, авторитетними для неї людьми має велике значення. Воно закріплює позитивні навички й стимулює до кращої поведінки, вселяє здоровий життєвий оптимізм, зміцнює віру у власні сили й можливості, викликає бадьорість, новий приплив енергії, гарний настрій і готовність до дальшої праці, загострює почуття відповідальності і власної гідності, сприяє створенню хороших взаємин між вихователями і вихованцями. Заохочення може стосуватися різних сфер людської діяльності. І найбільше ціниться в ньому його моральна дія. А тому народні вихователі ставляться до нагород стримано. Вони не допускають, щоб у дітей створилась звичка очікувати нагороди за будь-який успіх. Ця ідея, зокрема, пронизує українську народну казку: «Дідова дочка й бабина дочка».

Увага дітей у практиці народного виховання зосереджується на тому, щоб вони вміли цінити насамперед сам факт схвалювання і подяки, а не вагомість нагороди. Хоча нагороди тут, звичайно, не ігноруються. Найчастіше це гостинці, поїздка до міста чи навпаки — до села, залучення до певних дій разом з дорослими (нічне випасання коней з вечірнім багаттям і дозволом поїздити верхи, рибальство, збирання грибів, участь у святі чи видовищі). Слід підкреслити, що заохочення дітей є природним результатом їхніх позитивних вчинків.

Не обходиться народна педагогіка і без покарань. У буквальному розумінні «покарати» означає накласти кару за який-небудь злочин чи якусь провину. З погляду педагогічного це метод негативної оцінки вчинків або дій вихованця з метою їх викоренення. Основне призначення покарання полягає в тому, щоб викликати у винуватця неприємні переживання, гіркоту вини й сорому за поганий вчинок, розкаювання і бажання більше його ніколи не повторювати. У практиці народного виховання найчастіше застосовуються такі види покарань, як зауваження, репліка, осуд. Зауваження — це коротко висловлене судження, міркування з приводу чого-небудь. Осуд — виявлення негативного, несхвального ставлення до чогось. У практиці народного виховання осудливі зауваження, як правило, супроводжуються розкриттям негативних наслідків поганого вчинку.

З покаранням тісно пов'язаний метод природних наслідків, які логічно випливають з учинків дитини (насмітив — прибери, образив — попроси пробачення, опустив — підніми тощо). Покарання може виражатися й у формі докору, суворості голосу, а також в обмеженні окремих прав дитини — позбавлення права на розвагу чи улюблене заняття, наказ стати в куток, усунення від більш значної діяльності й переведення на менш значну.

Усі види покарання пройняті духом гуманності. Народна педагогіка не визнає покарань, які принижують людську гідність, шкодять здоров'ю дитини. Основне призначення покарання вона вбачає в тому, щоб застерегти вихованців, зорієнтувати їх на правильний учинок. Застосовувати покарання слід помірковано, лише в міру необхідності, у розумних межах. Карати має право лише людина мудра й авторитетна («Краще догана розумного, ніж похвала дурного»). Не можна карати за підозрою чи в пориві різкого збудження й гніву («Злість — погана порадниця», «Перед тим, як карати, полічити до ста»). Справжнє покарання завжди справедливе й сприймається вихованцем як заслужена міра впливу на нього. Воно будить активні роздуми й глибокі переживання з приводу допущеної помилки. Покарання має випливати не з чиїхось примх, а з доброзичливого бажання виправити чиюсь хибну поведінку. Не можна карати працею, образою, лайкою. У мудрого вихователя покарання ніколи не принижує гідності людини, не придушує особистості, а є своєрідною формою поваги до неї. Особливо яскраво це виявляється тоді, коли вихованець відчуває, знає, вірить і розуміє, що його карають не з якоїсь помсти, а для того, щоб привчити не піддаватися легким принадам, щоб формувати з нього людину, гідну поваги, сильну духом і характером, вольову й відповідальну, надійну й стійку.

Народна педагогіка розглядає заохочення і покарання як дуже делікатні виховні методи, які не треба часто застосовувати. Міра заохочення чи покарання повинна точно відповідати вчинку дитини. Заохочувати слід з дотриманням високої вимогливості, а карати — з виявленням поваги до особистості. Захвалювання шкідливе («Перехвалене — як пересолене»). Невмілі й часті покарання й дорікання калічать душу дитини («Як будеш часто називати людину свинею, то вона й захрюкає»). Якщо ж покарання потрібне й доцільне, то вагатися у його застосуванні не варто.

До найвищої міри покарання в практиці народного виховання належить прокляття як крайній метод впливу на особистість. Це різке засудження кого-небудь, що часто свідчить про безповоротний розрив з ним і супроводжується зловісним побажанням, пророцтвом. Прокляття в народній педагогіці є виявленням різкого осуду особливо злісного й непростимого вчинку, великого обурення чиєюсь украй негідною поведінкою, глибокої ненависті до когось. Проклинають найчастіше того, хто вчинив тяжкий злочин перед людством, рідним народом, родом, сім'єю чи дітьми.

У практиці домашнього виховання в умовах експлуататорського ладу дуже поширилися й деякі антипедагогічні методи впливу, зокрема такі, як фізичні покарання і залякування дітей. Та й у фольклорі дожовтневого періоду можемо простежити непослідовне, суперечливе ставлення до фізичних покарань. З одного боку, фізичні покарання схвалюються («Хто годує, той і б'є», «Б'ють — не на лихо учать», «Ганьбою не візьмеш, так силою діймеш», «Кого люблю, того і б'ю», «Каже дитина, що бита, та не каже за що», «Бити тебе треба, та нікому»), шкідливість їх пом'якшується («Материні побої не болять», «Отець по-батьківськи поб'є, по-батьківськи й помилує», «Рідна мати високо замахує, а помалу б'є», «Махання за биття не вважається»), а з другого боку, розглядаються як марні й недоцільні («Не вчи дитину штурханцями, а хорошими слівцями», «Добре дитя боїться кива, а ледаче не боїться й кия», «Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не бояться»). На жаль, окремі малосвідомі батьки ще й нині вдаються до цього методу, зовсім не вникаючи у його шкідливу суть, вважають його або невинним або йдуть бездумно за принципом: «Мене били, як виховували, то і я б'ю». Таке саме спостерігається і в залякуванні дітей. Яких тільки залякувань на дитячу голівку не придумало хатнє виховання. Малих дітей лякали циганами, розбійниками, бурлаками, старцями, відьмами, домовиками, вовком тощо.

Такі потворні антипедагогічні явища в хатньому вихованні, як фізичні покарання і залякування, були породжені умовами експлуататорського ладу.

Однак, незважаючи на ці складності й перипетії, у народі зародився і сформувався цілком правильний погляд на фізичні покарання і залякування як методи шкідливі й антипедагогічні («Учи дітей не страшкою, а ласкою», «Хто б'є дитину, той не виховає добру людину», «Жорстокість породжує тупість і дурість»). Сучасним батькам зовсім не личить вдаватися до таких нічим не виправданих засобів впливу на дітей, як залякування і фізичні побої — шльопки, запотиличники, ремінь. «Ремінь не тільки принижує гідність дитини, — писав В. О. Сухомлинський, — але й розбещує її душу, пробуджуючи в ній найтемніші, найпідліші риси, боягузство, людиноненависництво і лицемірство». До того ж покарання ремінцем нещадно рве добрі взаємини між дорослими і дітьми. «Руйнуючи духовний зв'язок дорослих і дітей, ремінь явно прирікає на невдачу всі виховні зусилля і батьків, і вчителів», — наголошував В. О. Сухомлинський.

Справжній успіх у вихованні приходить тоді, коли воно дістає активну підтримку від самовиховання, зливається з ним. Народні педагоги вважають, що все, чого людина досягає в житті, значною мірою приходить завдяки самовихованню. Емпіричним шляхом, на основі багатьох спостережень вони прийшли до цілком об'єктивного висновку, що рівень виховання різко падає, якщо той, кого виховують, не бачить і не хоче розуміти своїх недоліків, не прагне їх позбутися, тобто уникає самовиховання.

Самовиховання в народній педагогіці сприймається як систематична діяльність особистості, спрямована на вироблення або вдосконалення моральних, трудових, фізичних, естетичних якостей, звичок поведінки відповідно до певних соціально зумовлених ідеалів трудящих мас. У практиці родинного виховання самовиховання посідає одне з чільних місць і залежить від сімейного мікроклімату, змісту життя дитини, її інтересів і стосунків.

Самовиховання супроводить людину все її життя. До нього залучають дитину змалку, дбаючи про формування в неї потреби в самовихованні через вироблення самосвідомості, гартування волі, прищеплення позитивних ідеалів, прагнення до самостійності, до соціально цінних видів діяльності, до ініціативності, виконання громадських обов'язків. Форми самоудосконалення в народній педагогіці узгоджуються з віковим та індивідуальним розвитком особистості. Вони різноманітні й виражаються в основному у вигляді пристосування, наслідування, орієнтації на дорослих, ровесників, старших товаришів, друзів, народних героїв.

Мотив самовиховання є вже в такому найпершому і найсильнішому засобі впливу на формування особистості, як народна казка. Виріс же Бух Копитович (за українською народною казкою «Про богатиря Буха Копитовича») сам серед степу «верст за сімдесят» від своїх батьків і завдяки чарівній силі (як це часто буває в казках) та самовихованню став порядною людиною, мужньою, чесною, привітною, справедливою, вольовою.

Самовиховання динамічне, воно видозмінюється й ускладнюється з розвитком і з віком дитини. Потенціал самовиховання кується насамперед через орієнтацію на позитивний приклад, на основі особливої схильності дітей до наслідування. Винятково важливу роль у цьому відіграє приклад самих батьків, а також такі засоби народної педагогіки, як колискова пісня й казка.

Малята люблять, коли з ними хтось інтенсивно спілкується. У їхній уяві все навколишнє теж прагне до живого спілкування. І цей природний потяг дітей народна педагогіка мудро використовує як стимулюючий засіб для самовиховання на основі казок, байок, колискових пісень. У казці все говорить: люди, тварини, дерева, квіти, речі, сонце, хмари. Казки насичені різними незвичайними персонажами, між якими часто йде довга й безкромпромісна боротьба зі злом в ім'я утвердження добра на землі. Ввійшовши в чарівний світ казки, дитина неодмінно стає на захист людяності й благородства. Нестримна дитяча уява й фантазія в безперервній взаємодії з такими позитивними казковими образами, як Івасик-Телесик, Котигорошко, Кирило Кожум'яка, які вступили в двобій з лютими зміями і знищили їх, Ілля Муромець, який захистив рідну землю від численних ворогів та переміг солов'я-розбійника. Дитина захоплюється такими борцями за щастя трудящих, як Довбуш і Кармалюк (казки «Довбуш карає пана», «Допомога Довбуша біднякові», «Зустріч Кармалюка з паном», «Як Кармалюк пана сповідав», «Кармалюк і багач»). Та хіба перелічити численні колізії та стимулюючі впливи на самовиховання, на які так багата усна народна творчість. Стає зрозумілим і очевидним, що казка належить до тих засобів, які чи не найкраще настроюють дитину на хвилю самовиховання і водночас роблять її ще піддатливішою виховному впливові. Виховання, у свою чергу, стимулює самовиховання.

Народна педагогіка відводить самовихованню велику роль уже в ранньому віці життя дитини. Коли в дитини формується відповідний рівень свідомості й самосвідомості, у неї виникає здатність до самоаналізу, спостереження і самооцінки, вміння розібратися у вчинках інших людей, а отже, й проаналізувати свою власну поведінку та усвідомити необхідність підпорядкування особистих якостей і власної поведінки вимогам трудящих мас.

З моменту народження людина стає соціальною істотою. Формування її характеру, поведінки визначається всією сукупністю соціальних чинників: взаєминами між батьками, членами сім'ї, родичами та іншими людьми, їх прикладом, поглядами, переконаннями, життєвим досвідом. З часом дитина краще розуміє суть народних афоризмів — прислів'їв, приказок, заповітів, у яких, по суті, викладена ціла програма самовиховання в дусі вимог трудящих мас.

Уже в підліткомову віці дитина здатна сприймати такі форми і методи самовиховання, як самокритика, самопереконання, самонавіювання, самозобов'язання, емоційно уявне перенесення в становище іншої людини. Дитина любить похвалу. Підліткові теж не байдуже, що про нього говорять батьки, сусіди, товариші, вчителі. Цю схильність дитини народна педагогіка використовує як прекрасний стимул для самовиховання особистості. У масовій виховній практиці дуже поширеною є оцінка вчинків поведінки дитини кожним дорослим. Де дорослі, там переважно й діти. То чому б не поцікавитися не тільки своєю, а й чужою дитиною? Це чудове кредо народної педагогіки заслуговує всілякої підтримки. Вимоги громадськості, бажання заслужити позитивну оцінку своїх вчинків, прагнення піднести свій авторитет серед товаришів, утвердити себе в колективі теж висуваються народною педагогікою на перший план як стимулюючі мотиви самовиховання. Народна педагогіка вдається і до таких регулюючих засобів самовиховання, як вплив соромом, особливо тоді, коли треба покласти край поганим вчинкам або націлити підлітка на викоренення якоїсь особливо негативної риси його характеру — лінощів, байдужості, неохайності, неслухняності, впертості, брехливості, слабодухості.

Серед стимулів самовиховання назвемо спілкування зі старшими людьми, порухи власної совісті дитини, вірність слову, почуття чесності, людської гідності. Спілкуючись зі старшими, особливо з батьками, діти засвоюють важливі моральні вимоги народної педагогіки: треба поважати старших і бути чуйним у ставленні до них, виконувати волю старших, зважати на бажання і поради старших, не можна робити те, що осуджують старші.

Одне з чільних місць в організації самовиховання народна педагогіка відводить народним святам, обрядам, символам як засобам вираження настрою, ідей, переконань, світогляду людини. Вони не тільки символічно відображають і поглиблюють почуття людини, а й значною мірою облагороджують її. Значення народних свят і обрядів для самовиховання полягає в тому, що вони дають можливість для виявлення почуттів і думок людини, будять емоційні відчуття і переживання, стимулюють настрій. Кожний народний обряд чи свято, як правило, розраховані на широке коло людей, як дорослих, так і малих. Отже, ці чинники самовиховання мають, масовий характер.

Винятково благородну місію в організації самовиховання несе народна символіка. У народній педагогіці символіка супроводить всі періоди розвитку людини, починаючи з моменту її народження. Кожний народний символ переважно позначає щось добре, світле, оптимістичне. Народна символіка відображає всі основні віхи життя людини. Коло народної символіки надзвичайно широке: розмальоване яйце (писанка) — символ весняного пробудження природи і родючості, рожева троянда — символ бажаного знайомства, червона — символ кохання, жовта — розлуки, біла — смутку і страждання, коса — символ дівочої краси і честі, птахи — символ сім'ї як осередку домашнього затишку й дітонародження, перстень — символ дружби і довір'я. Чимало символів пов'язано з весіллям: рушник, на який стають молоді, — символ єдиного життєвого шляху подружжя, його спільної долі, вінок на голові молодої — символ радості, молодості, дівоцтва, мирта в прикрасі молодих символізує сімейний мир і згоду, квіти є символом численних «плодів» подружнього життя — дітей, обсипання молодих зерном, цукерками та горіхами символізує достаток і щасливе подружнє життя, хліб-коровай — символ праці і достатку.

Звичайно, що в магічну силу слова, обрядового дійства, у чарівний вплив речей, тварин чи рослин, ніхто вже не вірить. Але якщо сучасний молодий господар, освічений і начитаний, підтримуючи давню добру народну традицію, садить біля новозбудованої оселі явір і калину або на дереві, стовпі чи даху клуні кладе колесо від воза, щоб гніздились лелеки, то цим він символічно перед людьми й самим собою заявляє, що все робитиме для того, щоб мати міцну, згуртовану сім'ю. Адже явір, калина й лелеки в гнізді біля людської оселі у народі символізують сімейну злагоду і радість дітонародження.

Якщо у вихованні є недоліки, їх треба виправляти. Невиховану дитину треба перевиховувати. Перевиховання — це насамперед перебудування неправильно сформованих поглядів, суджень, усунення причин хибної поведінки особистості з орієнтацією на позитивний приклад. При цьому слід враховувати вікові і психологічні особливості особистості, причини, які привели до хибного виховання. Саме ці моменти народної педагогіки про перевиховання відображені в українській народній казці «Лінива». «То були собі чоловік та жінка, — починається казка, — і мали одним-одну дитину. Люди заможні, а дитина вдалася гарна та втішна: вони давай її пестити. Вони пестять, а дитина росте, виросло, не навчившись ніякої роботи, опріч танцювати. Коли прийшлось уже й до людей, так вони, порадившись, бачать, що самі винні, та й кажуть женихові:

— Ми свою дитину наділимо всім добром, тільки щоб вона в тебе нічого не робила, бо вона нічого не вміє.

Ото поткнувся один, поткнувсь другий, але на таку змову не пристають...» Та батьків приятель, який вірив у силу перевиховання і вмів це робити, погодився одружити з лінивою свого сина. Він прийняв також сватову умову не примушувати невістку «до роботи, бо вона нічого не вміє» та й перевиховувати її без всякого насильства, щоб вона не плакала й не нарікала на своїх батьків.

Відгуляли весілля. Лінива перейшла жити в сім'ю свого чоловіка — дружну, працьовиту й доброзичливу, — де чіткий лад і порядок підтримували авторитетні батьки; тут і почалося перевиховання молодої невістки: «Рано вставши, батько порядкує: одного сина туди, другого туди, третього теж; невісток теж, дочок теж, — розпорядив усіх, собі роботу знайшов, стара мати теж щось узяла робити, дочка стала варити обід, і друга до якоїсь роботи взялась, а молода невістка сидить — ніхто їй нічого, і вона нікому нічого. Коли пора була вже обідати, сходяться всі, сідають за стіл, — батько питає кожного, хто що зробив? Усякий за себе відповідає, а одна дочка мовчить. Батько до неї:

— А ти, доню?

— Я, тату, нічого не робила, — відповідає.

— Ну, то вже ж ти знаєш порядок, — батько каже.

Вона відійшла від столу, сіла на лавці коло мисника (тобто коло порога) та й сидить, а молодої невістки не питається ніхто, вона сідає, обідає.

Пообідавши, знов до роботи. На вечерю сходяться, знову тим же порядком батько розпитує. На цей раз уже друга дочка нічого не робила, — остається без вечері. Молода невістка придивляється і прислухається (звичайно, як нова людина в сім'ї), а далі й питає потихеньку якоїсь ятрівки чи зовиці:

— Як це воно, серце, у вас діється — чи воно все так буде?

— Так, — каже, — сестрице.

— А чом же мене за роботу не питають?

— Бо ти, — каже, — серце, у нас іще гостя.

Ну, минув іще день, може, й другий, уже й мати зоставалась без обіду, чи там без вечері, — молода невістка дивиться на все теє (не знає, що то в них змова), а далі, вставши рано, питає матері:

— Щоб я, мамо-серце, робила?

— Візьми, доню, — каже мати, — віничок та повимітай хату та сіни.

Взяла молода, повимітала. Геть, геть, сходяться до обіду. Батько розпитує кожного, а вона бачить, що її не питає, та й сама обзивається:

— А я, таточку, хату та сіни повимітала.

— А, моя дитино кохана, — каже батько, — я тебе й не питаю. Я знаю, що ти доброго роду, розумного батька й матері, ти часу не марнуєш, тим я тебе й не питаю.

По обіді всі до роботи, молода знов питає матері, що робити, — мати посилає води принести відерцями. Принесла води. Перед вечерею батько пожалував, поцілував у голову. На другий день теж щось ізробила, на третій теж, а далі помалу-помалу — уже й обідати наварить, а далі за приводом уже й хліба напече. Сказано, чоловіка любить, а сім'я вся голубить її та добрим прикладом учить до праці.» Відвідавши дочку й побачивши її у праці, рідний батько був приємно здивований.

Секрет перевиховання — сприятлива сімейна атмосфера, людяне ставлення до того, кого перевиховують, добрий приклад, поступовість, єдність педагогічних дій і вимог. Молода невістка навіть не знає, що її перевиховують (сім'я тримає це як педагогічний секрет), бо не відчуває на собі прямого педагогічного впливу, а тим більше насильства. Все відбувається наче мимовільно, ніби між іншим, безболісно, а тому й викликає почуття задоволення як у сім'ї, так і в молодої невістки, яку перевиховують. Логічним підтвердженням доброї результативності перевиховання є діалог між рідним батьком і донькою: «Приходить батько, застає, що дочка варить обідати сама. Звичайно, зраділа йому, привітала, попросила сідати, а сама знову до роботи. Та так з тими горшками та рогачами порядкує, що батькові аж дивно. От він і питає:

— А що тобі, доню, чи добре діється?

— Добре, таточку.

— А що ж ти вже вмієш варити обідати?

— Умію, таточку. Та й у нас таке, таточку, — додає дочка, — що хто не робить, то той і не їсть.

— Ну, дитино моя, у всякого хазяїна свій порядок, — відповідає батько, — то ти, може, моя доню, й голодом мерла, поки то привчилась до роботи?

— Ні, тату, не нагально вчать, так усе помаленьку.

— Ну, добре, моя дитино!..»

Народна педагогіка постійно удосконалює наявні й народжує нові стимули самовиховання і засоби перевиховання. Подальші творчі пошуки нових яскравих атрибутів, символів, уміле використання народних звичаїв, свят, обрядів, високохудожньої народної творчості постійно зміцнюють мобілізаційний вплив на самоудосконалення особистості.