Практика морального виховання дітей у сім'ї

Реферат

Під народним вихованням слід розуміти емпіричні знання і практику трудящих мас у справі підготовки молоді до життя, до створення сім'ї і виховання дітей, залучення до засвоєння матеріальних і духовних цінностей народу, широкого людського досвіду, формування людини, яка була б наділена високими моральними, фізичними і розумовими якостями, бажала й вміла працювати, розвиток та удосконалення задатків, здібностей і навичок дитини.

Народна педагогіка охоплює такі провідні, органічно пов'язані між собою, напрями виховання: моральне, трудове, розумове, естетичне і фізичне. Кожний з них є невід'ємним складником системи родинного виховання, яка визріла серед трудящих мас і спрямувалася на формування особистості. В основу цієї системи народна педагогіка поклала розумове та моральне виховання. Вона проголосила розум та мораль основною окрасою людини («Розум — найбільше багатство», «Мораль чиста — краще всякого намиста»).

Мораль — це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, одна з форм суспільної свідомості. Мораль існує з початку утворення людського суспільства і визначається його економічним розвитком, — звичайно, не автоматично, а з відставанням, як і всяка ідеологічна надбудова, як-от право, релігія і т. д. На світанку людського суспільства мораль виростала з побутових умов, складаючись практично в певні норми поведінки людей. Норми ці, звичайно, не записувалися ні в які юридичні кодекси — в ті часи і письменства ще не існувало; проте для людей того часу вони були, мабуть, не менш обов'язкові, ніж для нас юридичні статті сучасних писаних законів. Ставлення до общини, роду, сім'ї, ставлення чоловіка до жінки і жінки до чоловіка, побутові відносини закріплялися, перетворювалися в загальноприйняті психологічні настанови, в громадську мораль. В антагоністичному класовому суспільстві мораль набирає класового характеру. Мораль експлуататорів прагне утвердити несправедливий соціальний лад, схвалює таке становище, коли купка багатіїв нещадно визискує мільйони трудящих. Під маскою добродійства експлуататори лицемірно приховують егоїзм і жорстокість, підлість і фальш, брехню і віроломство. Така мораль усіляко підтримується релігією, системою родинного і шкільного виховання панівного класу. Справді людяну й гуманну мораль виробляють і розвивають трудові верстви в процесі визвольної боротьби проти експлуататорів. Народна мораль завжди найбільш послідовно й безкомпромісно обстоює позитивні риси людини і завжди стоїть незрівняно вище від моралі панівних класів. К. Д. Ушинський підкреслював, що в бідного селянина «багато справжньої людської гідності: він любить сім'ю..., зустрічаючи жебрака, ламає навпіл свій окраєць хліба або витягує із халявини свій брудний гаманець, де лежать три мідних копійки, здобуті тяжкою працею». Жодних причин не визнає народна педагогіка, які давали б підстави для відхилення від норм людської порядності. А їх в умовах антагоністичного суспільства було чимало. «Як багато перешкод у своєму розвитку зустрічає селянин, і як багато внутрішньої сили треба йому мати для того, щоб уберегтися від цілковитого пригнічення в собі здорового розуму і чистої совісті», — писав М. О. Добролюбов. Долати ці перешкоди значною мірою допомагала сім'я, родинне виховання. Адже найінтенсивніше формування особистості відбувається в сім'ї. Тут закладаються основи всіх моральних якостей людини.

Практика народного виховання передбачає формування в кожної людини моральних оцінок з позицій добра, справедливості, що випливає з народного поняття моралі: моральний той, хто цнотливий, шляхетний, доброчесний, праведний. Сюди належать і такі поняття, як людська гідність, честь, людяність, колективізм. Усі вони знайшли конкретизацію в моральному кодексі трудящих, основні принципи якого яскраво представлені у фольклорі, зокрема в народних прислів'ях і приказках. В основу моральності народна педагогіка кладе любов до батьківщини, ставлення людини до праці, до людей і до себе особисто. Наприклад, українські народні прислів'я і приказки дожовтневого періоду закликають любити батьківщину, рідний край («Нема в світі, як своя країна!», «Кожному мила своя сторона»), захищати її від загарбників («За рідний край — хоч помирай», «Нуте, браття, або перемогу добути, або дома не бути!»), боротися проти соціального гніту і несправедливості, за торжество правди, волі й щастя («По правді роби — доброго кінця сподівайся», «Хліб-сіль їж, а правду ріж»), єднатися в боротьбі за соціальне визволення («Єдність і братерство — велика сила», «Громада — великий чоловік»), цінити працю («Без труда нема плода», «Труд чоловіка кормить»), поважати гідність чесної людини («Хто принижує чужу честь, той і свою топче»), цінити справжню дружбу («Для приятеля нового не пускайся старого»), бути вимогливим до себе («Не лінися рано вставати та змолоду більше знати»).

Палка любов до вітчизни, мужність у боротьбі за щастя трудящих, повага до інших народів — одна з основних заповідей народної моралі. Народна педагогіка прищеплює дітям ці чудові риси змалку через найзрозуміліше — любов до матері, сім'ї і домівки, рідного краю, де людина народилась, росте й мужніє («Як матір покинеш, то й сам загинеш», «Негідником той називається, хто рідної домівки цурається», «Грудка рідної землі дорожча від пуда золота», «Як будеш рідної землі триматися, то будеш від неї сили набиратися»). Чудовим засобом посилення цих патріотичних почуттів є українські народні казки і легенди на героїчні теми, де уславлюються ті, хто відстоює честь і незалежність батьківщини. Сили ж і натхнення в боротьбі з ворогом дає рідна земля. Наприклад, у «Казці про Іллю Муромця і Солов'я-розбійника» натхненно звучать такі слова: «Ти як будеш на руській землі, то весь час будеш од землі сили набиратися». Герой, який підтримує зв'язок з рідною землею, з народом, непереможний. Не випадково в легенді «Про запорожців» підкреслюється, «що на своїй землі їх (запорожців) ніхто не міг узяти. Так вони як куди їхати, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й їдуть». Кошовий отаман перехитрив турків тільки тому, що стояв на рідній землі, понасипавши її у чоботи («Запорожці за Дунаєм»). Куди б не мандрував головний герой багатьох казок у пошуках щастя, він урешті-решт повертається на рідну землю. Це відбивало реальну традицію. Людина, яку доля з якихось причин закинула далеко від рідних місць, прагне хоч на схилі літ повернутися додому, щоб у разі смерті назавжди потрапити в обійми рідної землі й бути похованим на цвинтарі поруч зі своїми предками.

Виховання в молоді любові до вітчизни, рідної землі, гордості за свій народ та здобутки інших народів в соціальній боротьбі українська етнопедагогіка поєднувала з прищепленням ненависті до визискувачів. Український фольклор має антифеодальне й антибуржуазне спрямування, яскраво відбиває класову протилежність моралі багатих і бідних. Облудну мораль експлуататорів викривають, зокрема, прислів'я і приказки, спрямовані проти царів, панів, багатіїв, купців і урядовців («Цар і трут на дурняк живуть: інші працюють, а вони мед їдять», «Тоді пани добрі, як сплять», «Один дідько, що осадник, що наш війтко»), проти панського суду, сутяжництва й хабарництва («Закон у пана, як дишло: куди направить, туди й вийшло», «Сильні та багаті рідко винуваті», «Коза з вовком тягалася — тільки шкура зосталася»), проти експлуататорської ролі релігії, церкви, духовенства («Піп і пан — то одно», «У церкві піп прикидається людям братом, а поза церквою стає людям катом»).

Праця в народній педагогіці є основним критерієм оцінки моральної гідності людини. У ставленні до ледарів народна педагогіка безкомпромісна: кожний ледар — аморальний. Той, хто не хоче працювати й хоче жити за рахунок чужої праці, — негідник і моральна потвора, тягар для суспільства («Ледар живе, аби землі важче», «Не живе — тільки дні пре», «Ледаще на віник та на смітник годяще»). Без праці моральне виховання дітей немислиме. До того ж праця істотно впливає на людські стосунки, на моральне ставлення до людей. В оточенні людей праці в дитини закладаються основи здорової моралі, ненависть до зла і соціальної несправедливості, любов до трудящих.

Класове суспільство з його приватною власністю і експлуатацією людини людиною висуває на передній план як моральну норму принцип «людина людині — вовк». Народна педагогіка відкидає цю антигуманну норму і бере на своє озброєння мораль трудящих, засновану на любові й повазі до людини праці. Практика виховання в трудових сім'ях спрямовувалася на виховання підростаючого покоління в дусі справедливих і гуманних відносин. Серед них провідними стали такі моральні якості, як миролюбність і гостинність, товариська солідарність і вірність щирому другові. «Яку дружбу заведеш, таке й життя поведеш», «З добрими людьми завжди згоди можна дійти», «Вірний приятель — то найбільший скарб», «Друга шукай, а найдеш — тримай», «Друзі пізнаються в біді», — повчає українська етнопедагогіка. Вона схвально відгукується про такі моральні риси людини, як доброта і щирість, прагнення до справедливості й рівності, готовність прийти на допомогу в біді, повага до старших, ввічливість, оптимізм, уміння піклуватися про слабих і безпомічних, здатність поділитися останнім куснем хліба. А байдужість і зневагу до людей засуджує як виявлення підлості. Народна педагогіка бореться за ставлення до людини як до найвищої цінності, захищає право кожного на свободу, щастя і вільний розвиток. У практиці народного виховання трудящі велику увагу звертають на прищеплення своїм дітям гуманності, любові й поваги до людини праці. Зустріч з такою людиною бажана й жадана, перед нею завжди широко відкриті двері кожної оселі трударя. Отже, гуманізм народної педагогіки стоїть на сторожі інтересів трудящих. Йому чужа абстрактна проповідь сентиментальної любові взагалі, як і проповідь непротивлення злу й насильству. Любов до трудящих, до всіх чесних людей, за поглядами народної педагогіки, не заперечує, а вимагає непримиренності до всіх темних сил — ворогів трудящих, гнобителів. Таким чином, треба вміти відрізняти друзів від ворогів, щирість від лукавства, знати, кого слід любити, захищати, кому робити добро («Приятелева вода краща ворожого меду», «Не той друг, що лащиться, а той, що печалиться», «З добрим дружись, а лихих стережись»). Тільки добра людина, про яку в народі кажуть, що вона «і мухи не скривдить», уміє по-справжньому ненавидіти зло й боротися з ним. Не випадково в багатьох народних оповіданнях, які діти чують від старших у колі родини, йдеться про боротьбу проти злих сил за утвердження добра, і добро неодмінно долає зло. Якщо навіть хтось із героїв, який відстоює добро й бореться за утвердження доброти, й потрапляє в скрутне становище, то в кінцевому результаті він все одно перемагає. Народна педагогіка насичена багатьма традиційними побажаннями, змістовними, емоційними, щирими й зворушливими, які люди висловлюють один одному, бажаючи добра і щастя, з приводу різних життєвих подій.

Вироблення гуманістичних рис через родинне виховання зближало людей праці, будило такі високі моральні почуття, як солідарність і колективізм, потребу в громадській активності. На прикладах сім'ї, односельців, сусідів, через участь у різних іграх і праці діти бачили, що для вирішення якихось важливих справ треба об'єднуватися, діяти спільними зусиллями. Та й в народі неухильно визрівала потреба згуртуватись для відстоювання своїх інтересів у боротьбі проти гнобителів. Особливо виразно окреслювались ці риси в пролетарських сім'ях за капіталізму. Адже в середовищі трудящих, насамперед пролетаріату, в процесі боротьби проти буржуазії зародився гуманізм. За прикладом своїх батьків — пролетарів діти в пролетарських сім'ях набували таких моральних рис, як здатність ставити громадські інтереси вище від особистих, переживати не тільки за себе, а й за долю своїх однодумців, відповідати за власні вчинки і за вчинки друзів, тобто вчилися жити за принципом колективізму.

Висунувши гуманізм як один з невід'ємних складників морального виховання дітей, народна педагогіка аж ніяк не схильна в зв'язку з цим впадати у всепрощення. Навпаки, вона ставить дуже високі вимоги до батьків-вихователів, не схвалює поблажливості в ставленні до дітей. Народна практика родинного виховання будується так, щоб застерегти дитину від морального лицемірства, привчати її до моральної стійкості, не допускати порушень норм поведінки не тільки в присутності батьків, а й наодинці, тобто бути чесним перед самим собою, принциповим і твердим в оцінці себе у взаєминах з іншими, непримиренним не тільки до чужих, а й до власних недоліків і слабкостей. Саме тому моральні заповіти народної педагогіки значною мірою мають застережливе спрямування. Їхня провідна мета — запобігти необачним вчинкам.

Краще не допустити помилки, ніж потім її виправляти. Та й не кожну помилку можна виправити. Особливо небезпечними є помилки в моральному плані. Українські народні прислів'я і приказки сформульовані стисло, з образною емоційністю, що сприяє легкому запам'ятовуванню, застерігають людину від таких серйозних моральних пороків і вад, як підступність, нещирість і хитрість («Лихий чоловік — як хвороба: усе запакостить», «Не копай другому яму, бо сам упадеш», «Хитрощами довго не проживеш»), крутійство і шахрайство, скупість і зажерливість («Тонув — сокиру обіцяв, а витягли — топорища шкода», «Скупому душа дешевша гроша», «Лінивий двічі ходить, скупий двічі платить»), нечесність («Поганому виду нема стиду», «Що собі не мило — то й людям не зич», «Краще не обіцяти, як слова не здержати»).

Такі афоризми діти не раз чують від старших, мимовільно їх запам'ятовують, що позитивно впливає на моральне виховання. Одним з поширених у народній практиці засобів морального виховання є осудження негативних вчинків через слово «гріх». Взагалі слово «гріх» дуже полюбляла церква, оперуючи ним як релігійною морально-етичною категорією, у якій виражається заборона порушувати церковні догми й настанови. Та в народному вжитку серед українців воно набрало ще й інших суто світських значень: гріх — це негідний вчинок. З поширенням атеїзму релігійне значення слова «гріх» відійшло на задній план. Натомість у народній педагогіці активізувалось його широке народне розуміння: гріх — це поганий, непорядний вчинок, якийсь недолік, помилка, недогляд; зроблено щось непорядно, недобре, недозволено. У народний вжиток увійшло з цілком світським значенням ряд похідних слів: гріховодити — вести себе аморально, нескромно, гріховодник — той, хто порушує правила моралі або взагалі правила співжиття, грішити — порушувати якісь правила, норми, припускати помилки і ціла низка фразеологізмів: брати (взяти) гріх на душу — робити що-небудь усупереч власній совісті, прийнятим нормам моралі, гріха не боятися — не боятися робити погані, непорядні вчинки, не зважати на норми моралі, з гріхом пополам — не без помилок, не зовсім добре та багато інших. За традицією народної педагогіки діти в сім'ї від батьків, дідуся, бабусі, старших сестер і братів запам'ятовують, що негарно не слухати матері чи батька, обманювати їх, глумитися зі старості чи глузувати з калік, знущатися з тварин, лицемірити, ображати інших, зводити наклеп, підлабузнюватись, бути байдужим до чужого горя.

Народна педагогіка звертає увагу батьків на те, що правильна постановка морального виховання дітей зумовлюється його вдалим початком («Добрий початок — половина задуманого»). Вона закликає дбати про виховання з перших років життя дитини («Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках», «Нагинай гілляку, доки молода», «Гни дерево, поки молоде, учи дитину, поки мала», «Молоде на всі сторони гнеться», «Учи сина, як годуєш, бо тоді вже не навчиш, як тебе годуватиме»), взявши під контроль її моральну поведінку («Гідність людини визначають її вчинки»).

У практиці народного виховання стало загальновизнаним з першого року привчати дітей слухати дорослих, завжди виконувати вимоги батьків. Цього принципу неухильно додержують протягом усього життя дитини в сім'ї. Не позбавляється вона, звичайно, й у виявленні власної розумної ініціативи. Добрий почин підтримувався дорослими, заохочувався («Кожна птичка своїм носиком живе», «Людей питай, а свій розум май», «Дарма, що малий, а й старого навчить», «Мале орля, та вище старого літає»). У два-три роки діти вже виконують найпростіші доручення за вказівкою «подай», «принеси» тощо. Знають, що треба берегти речі й іграшки, рослини й тварин. Між іншим, народна педагогіка не схильна ділити рослини й тварин при маленьких дітях на корисні й шкідливі. Дитина підросте й з часом пізнає, що корисне, а що паразитичне. А спочатку нехай для неї буде все живе добрим, бо пізнання світу повинно починатися з добра. Тільки за цієї умови з дитини виросте людина-добротворець. Саме тому в казках і піснях для малят звірята наділені гарними ознаками: «зайчик-побігайчик», «лисичка-сестричка», «мишка-скряботушка», «сорока-білобока», «котик-мурчик», «коник-стрибунець», «жабка-квакушка», «вовчик-братик». Ще сидячи в ліжечку, дитя вже тягнеться до всього живого, до котика, який є в кожній хаті, до бджілки, яка випадково залетіла у вікно й забриніла в кімнаті. Це пробуджується чудова природна схильність людини брати під захист слабшого від себе. З віком дитини тваринний і рослинний світ стає для неї ще привабливішим. У трудових родинах вона вчиться доглядати тварин. Особливий інтерес у дітей викликають маленькі звірятка — цуценя, каченя, курча, гусеня, лошатко, котик, телятко, кроленя. Цей природний потяг у родинному вихованні схвалюється з неодмінним застереженням, що тварин не можна кривдити, мучити. Той, хто знущається з тварин, зазнає загального осуду. А в батьків це викликало тривогу: з губителя природи неодмінно виросте черства й жорстока людина, а то й мерзотник. Не можна спокійно спостерігати, як хлопчина тягнеться зруйнувати пташине гніздо чи вкрасти звідти яйця, а то й викинути немічних малят, мучить кішку та ще й радіє, навмисно дратує собаку, б'є жаб. Навіть така «забава», як проколювання хрущів, метеликів і запускання «парашутиків» чи «млинків», теж не безневинна. Батько й мати вважають своїм обов'язком добитися, щоб їхня дитина розуміла, що кривдити слабших від себе, навіть комах, не можна. Слабшим треба співчувати, допомагати, захищати їх. Цікаво, що коли треба було зарізати птицю або заколоти порося, то господарі намагалися зробити це вдосвіта, коли діти ще сплять. Ставлення до тварин у народній педагогіці є одним з мірил людської доброти.

У трудових сім'ях здавна укорінилась добра традиція привчати молодь до піклування про слабших. Піклування про дітей, калік, хворих, старих є виявленням однієї з основних ознак морального здоров'я народу. Навіть людину слабоумну не залишали на поталу. Кривдити скривдженого природою не можна. Його одягали, годували, по можливості лікували, доглядали аж до смерті. Сільський дурник собі жив, щоранку зустрічав новий день, усміхався сонцю. Цим своєрідно засвідчувалось, що мешканці даного села вміють додержувати норм людської порядності.

У практиці родинного виховання дитина привчається бути чемною і ввічливою. Якщо ж вона забуває вітатися, а таке нерідко буває з дитиною чотирьох-п'яти років, то їй про це нагадують, завертаючи увагу і на те, що негарно кричати, вередувати, втручатися в розмову старших. Дитина п'яти-шести років уже без нагадування повинна вміти вітатися і прощатися з усіма дорослими, говорити спокійно і лагідно, але без сюсюкання, чемно вислуховувати дорослих і виконувати їхні вимоги, увічливо звертатися з проханням, поступатися дорогою і місцем дорослим і меншим за себе, говорити правду, відповідати за свою провину, а не звалювати її на когось іншого, виконувати посильні трудові доручення. Якщо ж трапляються відхилення в поведінці, то дитині тут же нагадують, як слід чинити в даному конкретному випадку. Причому, кращою вважалася та ситуація, коли вихованець за натяком дорослого сам пригадає і скаже, як йому правильно діяти. До безкінечних моралізувань народна педагогіка ставиться скептично.

У трудових сім'ях дитина з п'яти-шести років звикала піклуватися про менших від себе — молодших братиків і сестричок. Вона допомагала їм одягнутися і роздягнутися, забавляла, а як треба було, то намагалася на справедливій основі розв'язати якісь дитячі суперечки.

Як бачимо, народна педагогіка послідовно бореться за те, щоб організація життя сім'ї спонукала дитину до гарних вчинків, вправляла в позитивній моральній поведінці. При цьому виділяється такий могутній регулятор моральної поведінки, як слово вихователя. Завдяки слову формуються моральна свідомість людини, її моральні почуття. А справжньою може бути лише та мораль, яка виношена в душі. Тому моральна поведінка дитини повинна регулюватися її внутрішніми моральними почуттями і переконаннями. При визначенні моральних рамок народна педагогіка часто вдається до внутрішнього світу людини, апелюючи до її честі, совісті, сорому («Сумління — найкращий порадник», «Бережи честь змолоду», «Хоч ганьба очі не виїсть, але не дає на люди показатися», «Стид хоч і не дим, а очі виїсть», «Совість гризе без зубів»). Цим підкреслюється велике значення тріади у моральному вихованні — формування моральної поведінки разом з моральною свідомістю та моральними почуттями.

Перші знання про моральні норми дитина дістає від своїх перших вихователів-батьків. Тут, у родинному колі, через казки, оповідання, відгадування загадок, бесіди та й взаємини з рідними, сімейні традиції вона починає пізнавати суть таких моральних понять, як гарне і погане, добро і зло, справедливість, доброзичливість, чуйність, дбайливість, працьовитість, старанність, співчутливість, мужність, чесність, обов'язок, правдивість, ощадність. З віком ці моральні погляди, звичайно, змінюються, поглиблюються, моральний досвід розширюється.

Визначаючи велику складність людської психіки («Чужа душа — темний ліс», «У чужу душу не влізеш», «Щоб узнати чоловіка, треба з ним пуд солі з'їсти»), народна педагогіка водночас шукала оптимальних шляхів морального виховання дітей у сім'ї. За народними твердженнями, засвоєння моральної істини повинно проходити через почуття, переживання та розум людини і втілюватись у її благородних вчинках. З цією метою педагогічний геній народу створив багатющу фольклорну скарбницю, насичену змістовним, зворушливо емоційним матеріалом, який став мудрим помічником батьків у моральному вихованні дітей. Образи народної поезії є зразками для поведінки людини в житті. Думка, виражена в художній формі, глибше вражає, стає більш зрозумілою, легше і на довший час запам'ятовується. Так, коли йде мова про велику силу й переможність правди, то в нашій пам'яті неодмінно випливуть почерпнуті з народної творчості слова: «Правда світліша за сонце», «Правда — як олія, скрізь наверх спливає», «Правду не сховаєш», «Правдою весь світ зійдеш, а неправдою ані до порога». Однак просто завчені кимось моральні правила ще нічого не значать. Скільки в житті ще таких, які знають моральні норми, дуже багато люблять про них говорити й навіть інших повчати, а самі не дуже поспішають їх виконувати. Народ таких людей називає «моральними каліками» («Базіка — моральний каліка»), засуджує повторення моральних істин без потреби, бо цим зумовлюєтся збайдужіле ставлення до них («Не так він добре діє, як говорить»). Моральна поведінка йде від внутрішніх потреб людини, від її моральних звичок («Звичка — друга натура»). У трудових сім'ях дуже багато уваги приділяється виробленню в дітей таких важливих звичок, як піклування про інших, керування своїми почуттями з підпорядкуванням їх розуму й волі, орієнтування в ситуаціях, готовність виконувати доручення старших, працювати разом з іншими, — робиться все для того, щоб застерегти дитину від шкідливих звичок — лайки, куріння, грубості, брехливості, лицемірства. І тут великого значення надається позитивному прикладу, бо честь виховується честю, правдивість правдивістю, грубість грубістю.

У народній педагогіці формуванню почуття честі приділяється велика увага. Честь є найвищою окрасою людини. Честь у трудящих завжди заслуговує найбільшої уваги. Дітей вчать змалку дорожити честю («Батьком-матір'ю не хвались, а хвались честю», «Чесному всюди честь, хоч і під лавою», «Честь честі шлях прокладає»). В одній стародавній притчі розповідається, як Вогонь, Вода і Честь разом прийшли до роздоріжжя, де їм треба було розійтися. Вогонь сказав: «Якщо загубите мене і захочете знайти, то підіть у той бік, де відчувається тепло». Вода мовила: «А коли мій загубите слід, то шукайте разом з тими, хто хоче втамувати спрагу». Честь стояла мовчки, слухаючи своїх друзів. «За якими ознаками тебе знайти, коли загубимо?» — запитали Вогонь і Вода. «Той, хто загубить мене, — тихо відповіла Честь, — уже ніколи знайти не зможе. Я буваю тільки з тими, хто мене не втрачає». Честь належить до надзвичайно важливих моральних рис особистості, на яку велику увагу звертає не тільки українська педагогіка, а й етнопедагогіки інших народів: «Бережи честь змолоду», — кажуть росіяни, «Гроші втрачено — мало втрачено, здоров'я втрачено — багато втрачено, честь втрачено — все втрачено», — кажуть естонці, «Чесна людина — щаслива людина», — кажуть мордовці.

Надаючи великого значення дисципліні («Дисципліна — мати перемоги», «Сім'я без дисципліни як млин без води»), народна педагогіка водночас наголошує, що дисципліна в сім'ї створюється не погрозами й бійкою, а родинною атмосферою, загальним порядком у домі («Порядок дому — лад усьому», «Не поможе й ремінець, як син поганець», «Дисципліна міцніє не бійкою, а родинною спілкою», «То й дрюк не поможе, як з порядком не гоже»).

Моральне виховання дітей — справа тонка й складна. Тут не має місця фальші, непослідовності, сюсюканню, нещирості у взаєминах між батьками і дітьми. Народна педагогіка нещадно бореться з «ножицями» у вихованні, тобто розходженнями між словами і вчинками дорослих.

Вимоги моралі стосуються усіх членів суспільства і підлягають неухильному виконанню кожним. Принципи моралі стають непорушним життєвим правилом для кожної людини.