Народна дидактика про письменство, книгу, школу, вчителя

Реферат

Народна дидактика виражає віковічну мрію народу про суцільну письменність населення. Вона високо опоетизовує вчення, порівнюючи його зі світлом сонця («Вчення — світ, а невчення — тьма», «Ученому — світ, а невченому — ніч»). Значення науки, знань у житті переоцінити важко («Науки ні вода не затопить, ні вогонь не спалить», «Наука в ліс не веде, а з лісу виводить», «Чим більше науки, тим довші руки»). Людина, озброєна глибокими науковими знаннями і твердими ідейними переконаннями, непереможна. Вченість завжди має перевагу над невченістю («За одного вченого дають десять невчених», «За одного грамотного сім неграмотних дають») чи недовченістю («Учений недовчений гірше, як простак»). Освіченість допомагає людині впевнено прямувати по життєвій дорозі: «Учений іде, а неук слідом спотикається», «Незнайко на печі лежить, а знайко по дорозі біжить». Письменність відкриває кожній людині широкий шлях до знань, до світла, до розуму. Вона робить людину зрячою. В одній з народних загадок про письменну людину говориться так: «Хороше бачить, а сліпий». Їй вторить народний афоризм: «Письменний бачить поночі більше, як неписьменний вдень». Кожний крок в оволодінні грамотою вселяє впевненість у життя, віру в краще майбутнє («Де грамотні люди, там біди не буде»). Письменність ніколи й нікому не зашкодить («Грамота не хвороба, літ не збавить»). Вона завжди стає людині в пригоді («Грамоти вчиться — завжди пригодиться», «Грамотний видющий і на все тямущий», «Хто пише та малює, той діток своїх годує»). Мудрих, палких, переконливих і дуже повчальних висловлювань на користь письменності в народній дидактиці немало. Всі вони закликають оволодівати грамотою, прагнути стати письменним («Як відступиш від грамоти на аршин, то вона від тебе на сажень»).

Жагуче прагнення народної дидактики до письменності не випадкове. Оволодіння грамотою відкриває дорогу до такого могутнього світоча знань, як книга. Книга — це геніальний і неперевершений винахід людства. Народна дидактика присвятила їй найкращі, найщиріші, найтепліші слова: «Книга вчить, як на світі жить», «Сонце освітлює людині шлях, книжка дає їй крила», «Слово книжкове як світло денне», «Книжка завжди може підказати, як на правильний шлях стати», «Книга — невичерпне джерело знань», «Купиш хорошу книжку — придбаєш розумного друга», «Золото добувається із землі, знання — з книги», «Голова від книг розумнішає», «Книжка — найкращий товариш», «Книжка — найкращий дарунок дружби».

Поруч з книгою в народній дидактиці стоїть школа, яка озброює освітою і забезпечує просування книги в маси. Характеризуючи роль і місце школи в навчанні та вихованні підростаючого покоління, В. О. Сухомлинський писав: «Школа — один з наріжних каменів будівлі... У школі твориться людина. Школа — святиня і надія народу. У школі навчають не тільки читати, писати, рахувати, мислити, пізнавати навколишній світ, багатства науки і мистецтва. У школі учать жити. Школа — це духовна колиска народу».

Високо оцінюючи значення шкільної освіти, народна дидактика справедливо проголошує: «У життя світла дорога починається від шкільного порога».

Перетворення і здобутки в галузі шкільництва дістали схвалення і палку підтримку народної дидактики.

Народна дидактика вчить шанобливого ставлення до школи: «Поганцем той називається, хто рідної школи цурається», «Навіть з далекої дороги кланяйся шкільному порогу», «Честь школи не плямуй ніколи», «Честь школи — твоя честь».

Школа немислима без учителя. Від дідів і прадідів до синів і онуків передається в народі здорова моральна естафета шанобливого ставлення до вчителя. «Шануй учителя, як родителя» — вчить народна дидактика. Учительська праця найскладніша, але водночас і найблагородніша, найвеличніша, бо вчитель творить найбільше чудо на землі — людину. Тому й педагогічну місію вчителя в народі називають святою («Священна праця вчителя щоденна»). Про вчителя кажуть найтепліші слова, такі, які можна сказати про найрідніше — про матір і батька («Учитель, як мати, прагне все краще дітям дати», «Учитель, як батько й мати, вчить честь шанувати»). Вчителя називають сіячем добірного зерна. А добірне зерно — це міцні знання і ясний розум, чисте сумління і благородство, міцний дух і неспокійне серце, світлі помисли і працьовиті руки («Учитель, як сіяч добірного насіння, вчить підростаюче покоління», «Учитель — добра і розуму повелитель», «Учитель народний, бо труд його благородний»). Народна дидактика славить професію вчителя як таку, що посідає в суспільстві особливе місце і є матір'ю всіх інших професій («Покликання учителя прекрасне — дбати, щоб іскра знань не гасла», «Професія вчителя прекрасна, мов на небі сонце ясне», «Професія вчителя доти буде, доки живуть люди», «Щоб учителем стати, треба щире серце мати», «Всі професії починаються від учителя», «Нема кращої дороги, як іти в педагоги», «Без учителевого слова нема ні лікаря, ні агронома»).

У західних областях України майже донедавна з поваги до титанічної праці педагога звичайного, скромного сільського вчителя називали професором, а вчительку — професоркою. Школа — це вогнище культури народу, а народний учитель — її носій («Вчитель ступає — розум розквітає», «Де вчитель зерна засіває, там дурману місця немає», «Де праця вчителя завзята, там країна на героїв багата»). Батьки, віддаючи свою дитину до школи, завжди з надією дивляться на вчителя, бо вірять, що він зробить з неї освічену, мудру, добру, чесну і працьовиту людину («Де вчитель і школа, там знання і світло довкола»). Учителеві завжди вірять. До вчителя горнеться люд простий («У кожній громаді вчителеві раді»). Учитель — це совість народу, його віра, любов і надія. Педагогові людство доручає найдорожче — дітей. Великим і світлим іменем «Учитель» народ утверджує своє майбутнє.