Іван Федоров у Львові

Коли Г. О. Ходкевич вирішив припинити видавничу діяльність, він хотів доручити Іванові Федорову якусь адміністративну посаду в своїх маєтках. Але друкаря не приваблювало «життя хліборобське» на селі. Сам він згадував пізніше: «Не личило мені вік свій проводити за плугом чи сіючи зерно. Бо замість плуга я володію мистецтвом знарядь для праці руками, а замість житніх зерен маю розсівати по світові зерна духовні і всім по черзі роздавати поживу духовну... І тому я мусив іти звідси». Треба мати також на увазі, що у Заблудові, як і раніше, у Москві, Іван Федоров не був самостійним підприємцем, а мусив виконувати завдання власника друкарні і «покровителя». Це до певної міри сковувало творчу ініціативу друкаря, ставило його діяльність у визначені замовцем рамки.

Глибоко переконаний у суспільній важливості свого покликання, Іван Федоров вирішив заснувати власну друкарню. Саме це мав він на меті, коли покинув Заблудів і вирушив до старовинного міста Львова. У XVI ст. це був один з найбільших економічних і культурних центрів у Східній Європі. Розташування Львова на схрещенні торговельних шляхів сприяло і зростанню його ролі у міжнародних культурних взаємозв’язках. Молодший сучасник Івана Федорова купець з Гданська М. Груневег, який оселився у Львові 1582 p., писав: «У цьому місті, як і у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку людей з усіх країн світу в своїх уборах: угорців у їхніх малих магерках, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках, турків у білих чалмах... Кожен, якою мовою він би не розмовляв, знайде тут і свою мову. Місто віддалене на сто миль від моря. Але коли побачиш, як на ринку при бочках малвазії вирує натовп крітян, турків, греків, італійців, зодягнених ще по-корабельному, видається, неначе тут порт відразу за брамою міста». Водночас той же Груневег підкреслює східнослов’янський характер заснованого князем Левом міста, послідовно називає його «руським Львовом», відзначає ряд львівських пам’яток давньоруської архітектури й мистецтва.

Давньоруські традиції широко використовувалися українським населенням Львова в його боротьбі проти національно-релігійного гніту, за розвиток освіти й культури. Ця боротьба у 70-х роках XVI ст. набула значного розмаху. Іван Федоров уже в Заблудові міг довідатися про культурно-освітню діяльність львівських міщан, про їх роль у суспільно-політичному русі. Ось чому друкар мав усі підстави сподіватися, що саме у Львові він знайде сприятливі умови для самостійної видавничої діяльності. Перший документ про перебування друкаря у Львові, датований 26 січня 1573 p., показує, що на той час він уже добре отаборився в місті і розгорнув там активну діяльність. Отже, приїхав він раніше.

У післямові львівського Апостола друкар згадував, що шлях до Львова був дуже важким, бо лютувало «повітріє» — пошесть. Справді, як вказує автор спеціальної праці з історії епідемій, пошесть 1572 р. була найтяжчою за весь досліджений ним період (1450—1586). Найбільшим був розмах епідемії восени 1572 p., але у Львові вона втихомирилася на початку зими і відновилася наступного року. Ймовірно, Іван Федоров прибув до Львова восени 1572 р.

Становище корінного українського населення у Львові на той час було дуже складним. Ще в другій половині XIV ст. поряд зі старим, заснованим галицько-волинськими князями Львовом виросли мури нового міста, де оселилися німецькі купці, переважно вихідці з Сілезії. Завдяки королівським привілеям і своїй економічній перевазі нова дільниця привласнила собі всі права «міста», зіпхнувши стародавній Львів на становище «передмістя». В XV ст. більшість населення центральної частини міста становили католики (переважно німецького походження) і лише окремі квартали тут належали українцям, вірменам, євреям. Як видно зі списку платників податків за 1400—1408 pp., українцям в межах міських мурів належало лише чотирнадцять будинків (в 1609 р. українським міщанам належало 15 кам’яниць на Руській вулиці і три на ринку). Оскільки з часом (в основному у першій половині XVI ст.) німецькі колоністи полонізувалися, поляки здобули значну чисельну перевагу в «місті» у вузькому, юридичному, значенні слова, тобто на території в межах мурів, де жили «міщани» — cives (громадяни міста). Проте за межами мурів залишалась більша частина Львова, що поділялася на два передмістя: північне (Краківське), яке включало також територію княжого міста, і південне (Галицьке). Більша частина Краківського передмістя (Підзамче) залишалася під управлінням королівського урядовця-старости (ним був великий феодал). Галицьке передмістя, яке виросло пізніше, попало в залежність від міських властей — магістрату, що був у руках католицьких міщан-патриціїв. На передмістях, особливо на Підзамчі, українці становили більшість населення. Навіть у першій половині XVII ст., після кількох століть насильного окатоличування та полонізації, у Львові в цілому (за свідченням вірменського мандрівника Симеона дпіра Замостеаці) було вдесятеро більше українців, піж поляків. Очевидно, Замостеаці мав на увазі місто Львів разом з усіма обширними передмістями, де жила основна частина трудового населення міста.

Як згадувалося, у суспільно-політичній і культурній діяльності українського населення важливе місце зайняли братства. Найстаршими відомими пам’ятками про них є статути двох братств, заснованих на Краківському передмісті міста Львова, при церкві Благовіщення (1542) і найстарішій у Львові церкві Миколая (1544). Натомість у центральній частині Львова, всупереч неточним твердженням ряду істориків, об’єднання міщан Руської вулиці ще довго не мало назви братства і зберігало архаїчну форму групи «опікунів» церковного майна. Лише під час перебування Івана Федорова у Львові намітилося перетворення об’єднання церковних наглядачів у справжнє братство, однак остаточне організаційне оформлення знаменитого Успенського братства львівських міщан сталося вже після смерті першодрукаря. В числі фундаторів братства були й ті люди, які так чи інакше були пов’язані з Іваном Федоровим: Лесько Малецький, Іван Богатирець, Іван Білдага, Іван Минцевич (в будинку останнього містилася згодом Львівська братська школа).

Де саме містилась друкарня Івана Федорова, де він мешкав? Після смерті Івана Федорова в одному з документів його названо «друкарем з Підзамча», тому дослідники припускали, що він з самого початку оселився на Підзамчі. Однак нещодавно Е. Й. Ружицький виявив документи про те, що в 1573—1574 pp. друкар наймав приміщення не на Підзамчі, а на Краківській вулиці. Йдеться про записи в книзі, де реєструвався збір податків з міського населення — королівського шосу (податку, що стягався на підставі ухвал сейму і провінційних сеймиків) і міського шосу (податку, який накладався за постановою магістрату). З записів про сплату королівського подвійного шосу, який розпочали збирати 11 березня 1573 p., видно, що у цей час у Кулганківському будинку наймав приміщення «руський друкар» (impressor Ruthenus), який сплатив 1 золотий і 1 гріш. Будинок цей був розташований, як доводить Е. Й. Ружицький, на місці нинішнього будинку № 4 на Краківській вулиці. Перед Іваном Федоровим і пізніше в цьому будинку мешкали різні ремісники, зокрема ливарники, отже, тут були приміщення, придатні для досить значних за розмірами майстерень. Очевидно, тут діяла друкарня Івана Федорова, найбільш ймовірно, при друкарні він і мешкав. Власником кам’яниці був бондар Адам Торик з Мостиськ, як комірник (піднаймач) мешкав в його будинку Валентин Жур, крім того, наймали помешкання Мартин Страх та Іван Федоров. Власник та обидва останні квартиранти сплатили також міський іпос по 22,5 гроша на підставі ухвали від 28 січня 1574 р. У серпні 1574 р. Іван друкар вже не фігурує серед мешканців будинку Адама бондаря, в той же час з’являється Іван москвитин серед квартирантів будинку Васька пекаря на Краківському передмісті. Поки що важко вирішити, хто такий цей москвитин — Іван Федоров, чи Іван пекар, який жив у Васька пекаря у 1576—1577 pp. Отже, в усякому разі, від березня 1573 р. до початку лютого 1574 р. Іван Федоров наймав приміщення у будинку на Краківській вулиці. Оскільки Апостол друкувався від 25 лютого 1573 р. до 15 лютого 1574 p., є підстава розширити час перебування друкарні у цьому будинку щонайменше на весь час праці над книгою.

Деякі дослідники вважають, що Іван Федоров привіз до Львова готову заблудівську друкарню. Так, М. Гембарович, який називає твердження Івана Федорова про намір Г. Ходкевича подарувати йому село вигадкою, водночас закидає першодрукареві, що той не згадує ані словом про подарування йому заблудівської друкарні, що дало Федорову змогу відновити діяльність у Львові. Таким чином, відкидається факт, про який є пряма згадка у джерелі, і визнається безсумнівним дарунок друкарні, про який ніяке джерело не натякає. Але ж ми маємо надто неконкретні відомості про характер матеріальних взаємин між Г. Ходкевичем як видавцем та Іваном Федоровим як виконавцем його замовлень. Ознайомлення з діяльністю інших видавництв показує, що спосіб розрахунків між замовцем видання і майстром міг бути різним. Наприклад, Львівське братство для публікації книжок у власній друкарні (принаймні, починаючи з 30-х років XVII ст.) наймало за гроші майстра, який у свою чергу наймав челядників і віддавав братству весь тираж або основну його частину. Гедеон Балабан давав оплату і страву друкареві Є. Будзині, а той розплачувався видрукуваними книжками, але друкарню вважав своєю власністю.

Якщо йдеться про Івана Федорова, то ми не знаємо, які були його майнові права на заблудівську друкарню і яку частину її він зміг привезти до Львова. Слова львівського єпископа Гедеона Балабана в його грамоті 1585 р. про те, що «Іван друкар... зближился... зо всіма варстати своїми до міста славного Львова», стосуються, слід гадати, вже другого приїзду Івана Федорова до Львова. А під час першого приїзду йому доводилося споруджувати щонайменше один новий верстат (або лагодити старий). Про це свідчать матеріали процесу, початого проти Івана Федорова столярським цехом. Коли друкар найняв столяра, столярський цех визнав, що це порушує його монополію, і поскаржився до магістрату міста. Рада міста вирішила, що Федоров не має права сам наймати столяра, а в разі потреби повинен просити цех або когось з цехових майстрів, щоб вони найняли йому столяра для виконання тих чи інших робіт. На прохання львівського цеху два краківські друкарі, які якраз в той час були у Львові на ярмарку, підтвердили, що в Кракові нема постійних столярів при друкарнях. Іван Федоров вніс апеляцію, і врешті рада міста Львова вирішила справу компромісом: Іванові Федорову дозволили запросити столяра з-поза Львова, записати за котрогось з цехових майстрів і вже від його імені найняти на роботу на півроку. Однак відповідний декрет ради було видано щойно в грудні 1573 p., коли обладнання друкарні вже давно було завершене і Іван Федоров кінчав у ній друкування Апостола.

Опису першої львівської друкарні Івана Федорова не виявлено. Устаткування її навряд чи істотно відрізнялося від того, яке пізніше Іван Федоров привіз до Львова з Острога, а частково доукомплектував у Львові.

В акті оцінки майна, що залишилося після Івана Федорова і зберігалося в будинку Івана Білдаги на Руській вулиці, названо такі речі: «вся столярська робота, тобто прес з усім пристроєм з дерева, ціною 90 золотих; латунний гвинт великий відливаний з нагвинтником і великою пластиною, що буває під літерами, і пластинкою, що нею притискають літери, рама, у якій літери саджають» (металеві частини важили 8 каменів і 7 безмінів і коштували 52 золотих 6 грошів); цинові (тобто олов’яні) літери в рамі на один аркуш друку. В другому описі майна, яке було в льоху будинку Білдаги, фігурують дерев’яна плита з друкарського верстата, дві шухляди з скринею, поздовжна скриня без віка, дубовий прес і стіл — підставка для верстата.

Для устаткування верстата, виготовлення шрифту, купівлі паперу та інших потреб друкарні необхідно було мати значні кошти. Певну суму Іван Федоров привіз із Заблудова, де, мабуть, отримав за свою друкарську працю гонорар від Г. О. Ходкевича. Але цього було не досить. Довелося звертатися з проханням про допомогу до багатіїв — заможних українських та грецьких купців, православних шляхтичів та верхівки духовенства. Проте у них, розповідав потім Іван Федоров, він «не випросив ніякої ласки зворушливими словами, ні вимолив повним сліз риданням, ні виклопотав через священика». Хоч процитовані слова майже дослівно повторюють зворот з першого листа А. М. Курбського до Івана IV (1564), вони, слід гадати, правильно зображають відсутність належної допомоги Іванові Федорову з боку світської та духовної верхівки. Гедеон Балабан твердив пізніше, що «Іван Москвитин» розгорнув свою друкарську діяльність «з споможенієм благочестивих панов... а найбольше... Костянтина княжате Острозького». Однак нема доказів, що це твердження можна віднести до першого періоду діяльності Івана Федорова у Львові. І взагалі, допомога «благочестивих панов», якщо й мала місце, то була дуже незначною. Відсутність згадок про них у післямові засвідчує, що друкареві не допомогли ні ставленик короля Іван Лопатка Осталовський, що займав єпископську кафедру, ні найбагатший купець міста, грек Костянтин Корнякт. Дружню допомогу першодрукар дістав від простих, незаможних людей, які зрозуміли значення його діяльності. З глибокою вдячністю потім згадував першодрукар про цих своїх друзів. «Не думаю,— писав він,— що робили вони це з заможності, але, як та вбога вдовиця подала дві лепти з свого недостатку».

З тих, хто подав допомогу Іванові Федорову, в першу чергу заслуговує доброї згадки передміщанин Семен Каленикович, більш відомий як Сенько Сідляр. Слово «Сідляр» біля його імені — це вказівка на фах цього ремісника; подібні визначення у той час найчастіше були своєрідними прізвиськами, і лише деякі з них перетворилися у родинні прізвища. Сенько мав хату на Підзамчі, кілька ділянок лугу, а 1579 р. купив город поблизу хати п’ятницького попа. Як згадував пізніше зять Сенька Сідляра Сенько Луцький, Іван Федоров мешкав у хаті Сенька Сідляра, «де користувався всілякою вільністю» і зазнавав від Сенька «великого добродійства». Поки що не вдалося встановити, коли Іван Федоров жив у будинку Сенька Сідляра. Як згадувалося, щонайменше від лютого 1573 р. до лютого 1574 р. Іван Федоров наймав приміщення у Кулганківській кам’яниці на Краківській вулиці, а у другий приїзд друкаря до Львова з Острога він не застав уже Сенька живим: той помер 1580 р. Якщо вважати малоймовірним проживання Івана Федорова не в тому будинку, де була його друкарня, то доведеться припустити, що він жив у Сенька короткий час відразу після приїзду до Львова або напередодні виїзду і під час частих візитів з Дермані й Острога протягом 1575—1579 pp. Ще десь незабаром після першого приїзду до Львова Іван Федоров отримав від Сенька Сідляра одну або кілька позик на загальну суму 700 золотих. Після видрукування Апостола друкар 6 травня 1574 р. зобов’язався виплатити цей борг перед різдвом і у заставу передав Сенькові «своє все рухоме майно, тобто книжки і друкарню». І. П. Крип’якевич на підставі пізніших документів писав, що син Сенька Сідляра ніяк не міг добитися від спадкоємців Івана Федорова повернення цих грошей. Однак грошові претензії Сенькового сина Сацька Сеньковича, як буде показано далі, виникали в першу чергу внаслідок його власних кредитно-фінансових операцій. Борг Сенькові або його більшу частину Іван Федоров досить швидко сплатив. Це видно з того, що майно Івана Федорова не перейшло до Сенька, який і пізніше сприяв друкареві, зокрема, допомагав йому переслати гроші краківським купцям.

У деяких науково-популярних працях Сенька Сідляра зображають безжалісним лихварем, очевидно, плутаючи цю людину з його сином Сацьком Сідлярем, який пізніше справді намагався захопити майно Івана Федорова. Якщо ж йдеться про Сенька Сідляра, то він був, без сумніву, одним з найосвіченіших представників львівської української громади. Недарма він вів листування з князем А. Курбським у богословських питаннях. Спеціально для Сенька Сідляра Курбський переклав одну з бесід Івана Золотоуста, однак не радив вступати в богословські спори з католиками. Лист Курбського кидає промінь світла на ту атмосферу інтенсивності ідеологічної боротьби, від якої збереглося, на жаль, надто мало писемних пам’яток.

Близькою до Івана Федорова людиною став також художник Лаврентій Пилипович Пухала, член передміського Миколаївського братства. Він був мешканцем Краківського передмістя, де 1581 р. купив півхати на ділянці Вірменської лазні, перед Краківською брамою. Пухала брав активну участь у боротьбі українського населення проти національно-релігійних утисків. Він не міг не симпатизувати просвітницьким задумам друкаря-москвитина. Отож не випадково Іван Федоров свого помічника Гриня Івановича віддав у навчання саме до Лаврентія Пухали. В акті угоди Івана Федорова з Гринем Івановичем названі їхніми приятелями той же «маляр Лавриш» (Лаврентій Пухала), а також Михайло Дашкович, Іван Яцькович Мороховський (в 1590 р.— один з прибічників Гедеона Балабана), швець-сап’яник Яцько. Кредити відкривав для друкаря Леонтій — приятель Сенька Сідляра, довголітній (ще з 1558 р.) настоятель Онуфріївського монастиря, який був під опікою міщан центральної частини Львова.

Є підстави вважати, що друкарня Івана Федорова була пов’язана з об’єднанням міщан-опікунів Успенської церкви. 1592 р. Успенське братство отримало королівський привілей про затвердження друкарні, «яка при тій церкві давно встановлена, а перед кількома роками реформована». Г. І. Коляда висловив погляд, що ці слова засвідчують існування у Львові друкарні перед Іваном Федоровим. Однак джерела не підтверджують такого припущення. Тому природно вважати акт 1592 р. доказом зв’язку друкарні Івана Федорова з діячами, що згуртувалися навколо Успенської церкви і братства при ній. Очевидно, саме при Успенській церкві діяла «міська» українська школа, керівником якої якраз в ці роки був Стефан. Якщо прийняти, що він тотожний з Стефаном Зизанієм, то цілком логічним буде і припущення про причетність цього визначного освітнього і літературного діяча до видавничих задумів Івана Федорова.

Зв’язки першодрукаря з освіченими міщанами, передміщанами, окремими представниками духівництва слід враховувати при вирішенні питання, чому видавничу діяльність на Україні Іван Федоров розпочав з надрукування Апостола. У Москві Івану Федорову доручили видати цю книгу, оскільки потрібніші в літургічному вжитку книжки вже були надруковані, хай менш досконало. Але у Львові друкар сам міг вирішувати, що видавати, розуміється, враховуючи, на що був попит. Вибір для друку Апостола Іван Федоров, слід гадати, узгодив з українськими міщанами та передміщанами Львова. Ще більшою мірою співпраця Івана Федорова з його українськими друзями відбилася на його наступній книзі — львівському Букварі. Щоб оцінити значення обох цих видань для української культури і хоча б у загальних рисах відтворити умови їх виходу в світ, необхідно розглянути зміст львівських першодрукованих Апостола і Букваря, охарактеризувати особливості мови й оформлення первістків друкарства на Україні.