Острозький буквар 1578 року

У Букварі 1574 р. Іван Федоров писав, що має намір і далі видавати подібні книжки. Не випадково першим відомим нині острозьким виданням став саме Буквар.

У Копенгагенській королівській бібліотеці зберігся примірник Букваря, текст якого сторінка за сторінкою повторює 29 аркушів львівського Букваря, а крім того, містить у кінці сказання Храбра. Примірник не має вихідних даних, і дослідники вважали його московським виданням. Однак А. С. Зьорнова на підставі шрифту й оформлення визначила книжку як острозьке федоровське видання, випущене близько 1580 року. Частина дослідників прийняли висновок А. С. Зьорнової, інші з нею полемізували. Врешті 1961 р. в каталозі славістичної літератури Краєвої бібліотеки в м. Гота (Німеччина) Гельмут Клаус вмістив короткий, але докладний опис і фоторепродукцію титульної сторінки Букваря, виданого Іваном Федоровим в Острозі 1578 року. Як виявилося, це те саме видання, що й копенгагенський примірник, однак останній не має перших шістнадцяти сторінок (зате в копенгагенському є два останні аркуші третього зошита, втрачені в готському примірнику). Таким чином, гіпотеза А. С. Зьорнової про належність «копенгагенського Букваря» острозькій друкарні Івана Федорова блискуче підтвердилася.

На жаль, публікація Г. Клауса кілька років залишалася непоміченою дослідниками історії кириличного друкарства. Щойно в березні 1968 р. в журналі «Україна» було опубліковано перше повідомлення про Буквар 1578 p., наведено дані з історії готського примірника, висловлено припущення, що саме з цього примірника словенський філолог А. Богорич скопіював кириличну азбуку, яку видрукував у своїй Граматиці (1584). Восени 1968 p., напередодні Празького конгресу славістів, вийшла з друку стаття німецького славіста Г. Грассгоффа і англійського книгознавця Дж. С. Г. Сіммонса. Її автори церковнослов’янські тексти острозького Букваря помилково називали російськими, а видання його безпідставно пов’язували з Білорусією. Однак велике наукове значення мав докладний опис книги, що її обидві частини в цій статті розглядаються як одне видання. Вже наступного року ці ж автори в обширному дослідженні, виданому разом з репродукцією книжки, висловили погляд, що дві частини книжки — це самостійні видання. Хоч таке твердження навряд чи можна визнати доведеним, публікація Г. Грассгоффа і Дж. С. Г. Сіммонса заслуговує високої оцінки. Тут проаналізовано мовні особливості грецьких і церковнослов’янських текстів, досліджено покрайні записи.

Готський примірник острозького Букваря — книжечка невеликого формату: задрукована частина більшості сторінок вміщається в прямокутник 65x128 мм (включно з виносними елементами літер верхнього і нижнього рядків). Буквар не має пагінації. Перша його частина (арк. 1=1 — 1=8) містить титульний аркуш, таблицю грецького алфавіту і молитви, надруковані двома шпальтами: зліва — грецький текст, справа — церковнослов’янський (Г. Грассгофф і Дж. Сіммонс називають його чомусь «російсько-православним» або «російсько-церковнослов’янським»). В кінці першої частини (арк. 1=8 зв.) надруковано друкарський знак Федорова.

Друга частина острозького Букваря (арк. 2=1 — 2=48) починається аркушем з дереворитною заставкою і написом в’яззю «Начало оученія дітемъ». Аркуші 2=1 — 2=39 повторюють текст львівського Букваря 1574 року. На останніх аркушах (2=40 — 2=48) надруковано «Сказаніє како состави святыи Кириле Философе азбуку» — знаменитий твір чорноризця Храбра «О письменах».

Іван Федоров сам вказував, що його навчальна книга видається «первого ради наученія дітськаго». Отже, як і львівське видання ,— це за сучасною термінологією Буквар, за тодішньою — «азбука», або «граматика» («граматика», «граматикія»).

Грассгофф і Сіммонс вважають, що перша частина («грецько-церковнослов’янська читанка») і друга, яку вони називають «готським Букварем» (хоч саме ця частина відома у двох примірниках: готському і копенгагенському), — два різні видання. Вони навіть датують обидві частини неоднаково: «читанку» — 1578 p., а «буквар» — 1578 — 1580 pp. на тій підставі, що А. С. Зьорнова датувала копенгагенський примірник Букваря приблизно 1580 роком. Однак А. С. Зьорнова останню дату висунула лише тому, що в той час невідомі були острозькі видання, раніші від виходу «Книги Нового завіта», до того ж названої самим друкарем «першим овочем» нової друкарні. Тепер, коли титульний аркуш першої частини засвідчує, що друкарня діяла вже у червні 1578 p., нема ніяких підстав датувати другу частину іншим роком. І якщо навіть вважати другу частину окремим виданням, природніше було б припустити, що вона надрукована не після першої частини («читанки»), а перед нею. Адже нові острозькі шрифти в другій частині зустрічаються лише у кількох місцях, тоді як перша повністю складена новими шрифтами і містить, до того ж, виливні прикраси, яких нема у другій частині.

На доказ того, що перший зошит становить окреме видання, Грассгофф і Сіммонс вказують, що перший зошит надруковано на іншому папері, ніж шість наступних. Це доводять різною віддаллю між лініями сітки (28 мм у першому зошиті, 30 мм у інших) і тим, що у першому зошиті інші філіграни, ніж у наступних. Однак здійснена Є. Л. Немировським перевірка показала, що віддаль між лініями коливається також у межах зошитів і становить всюди 27—30 мм. Якщо ж йдеться про філіграни, то і друга частина надрукована на папері з різними знаками, причому знаки шостого зошита дуже подібні до знаків першого. Всі виявлені у книжці філіграни (герби Габданк і Тупа підкова, Топір під півмісяцем) зустрічаються також у острозькій Біблії.

Головним аргументом на користь того, щоб розглядати томик Готської бібліотеки єдиним виданням, вважаємо слова на титульному аркуші першого зошита, що книга випускається для початкового навчання дітей. А це значить, що титульний аркуш належить насамперед до букварних текстів (2—6 зошити). Те, що українські видавці вважали грецькі тексти складовою частиною Букваря, видно і з того, що Львівська братська друкарня, втративши грецький шрифт, стала вміщувати у своїх букварях грецькі молитви, видруковані кирилицею.

Однак ймовірним нам видається припущення Є. Л. Немировського, що букварі навмисне друкувалися так, щоб їх можна було випускати у різних варіантах. З цією метою сторінки і зошити не нумерувалися, а кожен розділ займав певну кількість зошитів. Якщо буквар друкувався без 1-го і 7-го зошитів, як це було у Львові 1574 p., то на останньому аркуші 6-го зошита ставилася видавнича марка. Якщо не було 1-го зошита з вихідними даними і окремо випускалися 2—7-й (як у копенгагенському примірнику), то на останньому аркуші 7-го зошита («Сказаніє» Храбра), можливо, були окрема післямова і друкарський знак. На жаль, останній аркуш копенгагенського примірника не зберігся.

У книжці застосовано чотири слов’янських кириличних шрифти і два грецьких. У зошитах 2—7 майже весь текст надруковано московським шрифтом (10 рядків = 84—85 мм). Титул і кирилична частина першого зошита складені дрібним шрифтом нового малюнка, розробленого вже в Острозі (10 рядків = 51 мм). На останньому аркуші першої частини чотири рядки складено ще меншим шрифтом (10 рядків=40 мм) подібного крою. Цим найменшим шрифтом складено у другій частині Букваря по два рядки у заголовках розділів (арк. 2-1, 2-5) і позначки на полях (арк. 2-32, 2-35, 2-36, 2-38). Це той самий шрифт, який згодом застосовано у Новому завіті, натомість основний шрифт першої частини — це шрифт острозької Біблії. Очевидно, вони були і виготовлені спеціально для цих видань, відповідно до запланованого їх обсягу і формату. Адже малоймовірно, щоб складні роботи по розробці шрифту нового краю були проведені для видрукування невеликого за обсягом навчального видання.

Нові «напівкурсивні» острозькі шрифти розроблені з урахуванням графіки літер рукописів середини XVI ст. і півуставно-скорописного письма українських ділових документів третьої чверті XVI ст. З білорусько-українським канцелярським письмом, яке зазнало впливу ренесансного курсиву, острозькі шрифти зближують насамперед загальні засади побудови: спрощеність літер і їх папівкурсивність, певна уніфікація товщини штриха. Якщо виконавцем шрифту можна вважати Гриня Івановича, то запроектувати його міг хтось з членів острозького гуртка, добре ознайомлений з місцевою рукописною традицією, — можливо, колишній кам’янецький писар Герасим Смотрицький або хтось з писарів канцелярії князя Острозького.

Свого часу визначний російський книгознавець М. П. Кисельов висловив здивування з того приводу, що в Острозі Іван Федоров виготовив чи замовив два грецькі шрифти, хоч надрукував ними дуже мало: меншим шрифтом — п’ять слів у Новому завіті, більшим — у Острозькій біблії близько ста рядків. Дослідник висловлював тоді припущення, що грецькі шрифти було відлито не для однієї біблії, а для видання якихось праць «Тримовного ліцею» в майбутньому.

Тепер вияснилося, що в острозькій Біблії використано ті грецькі літери, якими раніше друкувався грецький текст першої частини острозького Букваря, а у Новому завіті — дрібніший шрифт з останнього аркуша першої частини цього ж Букваря. М. П. Кисельов відзначив оригінальність острозького грецького шрифту: він майже вертикальний на відміну від курсивних шрифтів західноєвропейських друкарів. Але слід мати на увазі, що грецькі інкунабули мали прямий шрифт, і тільки Альд Мануцій запровадив у грецьке друкарство курсив. Зразком для острозького грецького шрифту могли бути шрифти інкунабул і рукописів.

Обидва острозькі грецькі шрифти мають таку саму висоту кегля, як і нові острозькі кириличні шрифти. Завдяки цій особливості грецькі і кириличні тексти можна було друкувати двома шпальтами так, щоб у обох всі рядки були на одному рівні. Саме так складено паралельно грецькі і церковнослов’янські тексти у Букварі, а пізніше — у двох місцях Біблії. Треба гадати, однаковість кегля шрифтів була передбачена, щоб мати змогу видавати навчальну двомовну літературу для потреб Острозької школи. Ймовірно, в Острозі планували видрукувати церковнослов’янсько-грецьку граматику. Однак Іван Федоров не встиг уже здійснити цього задуму, і граматика, складена учнями Львівської братської школи та Арсенієм Еласонським, була надрукована острозькими шрифтами у друкарні Львівського братства 1591 року.

Титульний аркуш Букваря 1578 р. надруковано таким самим шрифтом, як кирилична частина першого зошита. Тут сказано про заснування в Острозі школи «умишленієм и промышленієм Коньстянтина Констянтиновича княжати Острозького» і про те, що для потреб школи надрукована «книжка, по греческїи альфа-вита, а по рускїи азъ-буки первого ради наученія детьскаго многогрішным Іоанномъ Федоровичемъ». На звороті вміщено герб князів Острозьких і вказано дату видання «В літо оть созданія миру 7086, а от воплошенія г[оспод]а нашего І[сус]а Х[рист]а 1578 м[іся]ца июня 18». Навколо герба напис: «Костянтин Костянтинович княжа Острозское».

У наступних великих острозьких виданнях є пряма вказівка, що вийшли вони на розпорядження К. К. Острозького. Відсутність її у Букварі дає підстави припустити, що це видання здійснене не на кошти князя, а власним накладом Івана Федорова, на замовлення діячів Острозької школи, які й підготували текст першої частини книжки, а можливо, й її заключного розділу — сказанія Храбра.

Варто звернути увагу також, що скромний титульний аркуш у друках Івана Федорова вперше з’явився у Заблудові, але зник у його самостійних виданнях — львівських Апостолі і Букварі. Це дає підстави вважати, що в Острозі титульні аркуші впроваджено під впливом діячів Острозької школи, які співпрацювали з Іваном Федоровим при підготовці нового видання Букваря.

На титульному й останньому аркушах першого зошита острозького Букваря вперше в практиці східнослов’янського друкарства застосовано складані оздоби (орнаментальні композиції, які виливалися подібно до літер з гарту і застосовувалися для обрамлення сторінок, заповнення пустого простору, для розбивки тексту, виділення заголовків тощо). Коли друкувався Буквар, Іван Федоров тільки робив перші кроки в освоєнні нового виду орнаментації. В Букварі застосовано лише два види складаних прикрас: плетінка (у вигляді «вісімок» з «сучками» по боках), яка використана для обрамлення титульної сторінки, а також два листочки з роздвоєним пагінцем (на арк. 1 = 8). Крім виливних прикрас, є й дереворити. Герб Острозьких на звороті титульного аркуша має облямований рослинним орнаментом картуш, поділений на чотири поля. На верхніх — зображення св. Юрія на коні зі списом і герба Погонь, внизу — власний герб Острозьких (острога над шестикутною зіркою і півмісяцем) і герб Коньча. Знак Івана Федорова — такий самий, як і на львівському Букварі.

У книзі, якщо враховувати готський і копенгагенський примірники, заставок три більших (двох малюнків), чотири менших (двох малюнків), кінцівок чотири (трьох малюнків), один ініціал (П). Ініціал відбито з дошки, вжитої вже у заблудівському Псалтирі, інші оздоби — з дощок львівського Букваря, однак розміщені вони тут інакше.

Переходимо до характеристики змісту книжки. Її відкриває (на арк. 1-2) грецький алфавіт, великими літерами у п’ять стовпчиків, тоді йде набраний таким же чином малий алфавіт, під кожною літерою вказано кирилицею її назву. Далі — знову малі літери п’ятьма стовпчиками, які тепер поміняли місцями, а внизу двома рядками учетверте подано весь алфавіт малими літерами, разом з дифтонгами і варіантами літер (усього 46 знаків).

На звороті другого аркуша під такою самою заставкою, якою починався текст львівського Букваря, йдуть молитви, надруковані по дві шпальти на кожній сторінці: зліва — грецький текст, справа — церковнослов’янський. Порядок молитов — той самий, що у львівському Букварі й у другій частині острозького, однак між «Прийдіте поклонімся» і Символом віри вміщено 50-й псалом. Грецький текст видруковано майже без помилок. Якщо врахувати, що пізніше один грецький рядок у Новому завіті буде складено з п’ятьма помилками у п’яти словах, доводиться визнати, що друк грецької частини Букваря відбувався під контролем якогось знавця грецької мови, ймовірно, Діонісія Палеолога.

Надрукований паралельно з грецьким церковнослов’янський переклад досить відмінний від традиційного тексту (який вжито й у львівському Букварі та другій частині острозького). На думку Грассгоффа і Сіммонса, в Острозі було зроблено першу спробу такого очищення церковнослов’янського тексту, яке було пізніше проведене в Росії патріархом Никоном. Прагнення наблизити переклад до оригіналу можна пояснювати не лише навчальним призначенням двомовної частини видання, але й тим, що тенденція до буквалізму при перекладах з грецької мови на старослов’янську свідомо культивувалася в Острозькій школі. Так, пізніше «один от спудеїв училища Острозького греко-словенского» у передмові до свого перекладу трактату Федора Авукара проти єретиків писав, що дещо може видаватися незрозумілим, бо переклад «нраву речи еллинскія последовася» для уникнення перекручень, можливих при дотриманні «нрава ечи словенскія». Острозький гурток немало спричинився до усталення грецької мори як зразка, еталона побудови граматики церковнослов’янської мови, що пізніше закидали граматиці вихованця Острога Мелетія Смотрицького. Початкові стадії цього процесу і відбилися у першій частині острозького Букваря.

Наступні аркуші (2=1 — 2=39) повторюють текст львівського Букваря, крім післямови. Від останнього цю частину відрізняють оздоби, відсутність нумерації «параграфів» на полях, наявність у кількох місцях дрібного шрифту. Правописних відмінностей небагато, але трапляються зміни літер, рідше — граматичних форм. Наприклад, видруковано «тобі» (арк. 2=25), хоч у львівському Букварі й у першій частині острозького на тому ж місці — «тебе». Відзначимо ще написання «посети і ісцели», «призри», «истинна», «долги́» (арк. 2=26, 2=27, 2=30) у тих місцях, де у львівському виданні було «посіти і исціли», «призрі», «истінна», «до́лги».

Як згадувалося, останню частину острозького Букваря займає Храброве «Сказаніє како состави с[вя]тый Кирил философь азъ-буку по языку словенску и книги преведе» (арк. 2=40 — 2=48). Його опубліковано за текстом, який дослідники відносять до другої (молодшої) групи списків. Як свідчать деякі особливості правопису («ъ» замість «о» перед приголосними, форми типу «вікы», «книгы»), твір надруковано з українського рукопису. Щоб оцінити значення цієї публікації, слід хоча б коротко охарактеризувати зміст пам’ятки, яку називають найбільш індивідуальним твором давньоболгарського письменства. По суті, це був публіцистичний трактат, спрямований проти зневажливого ставлення візантійців до болгарського народу і його культури. Найстарші рукописи датують XII—XIV ст., але оригінал написано на початку X ст.: тоді ще жили, як сказано у тексті, люди, що зустрічалися з просвітителями слов’ян Кирилом і Мефодієм. Автор мешкав, найбільш ймовірно, у Солуні (тепер Салоніки), він називає себе чорноризцем, тобто ченцем. Починається пам’ятка твердженням, що до прийняття слов’янськими народами християнства і створення Кирилом Філософом слов’янської абетки слов’яни користувалися «чертами і різами». Очевидно, Храбр протиставляє такі знаки, як докнижні письмена пізнішому книжковому письму. Далі Храбр розповідає про створення Костянтином (у чернецтві Кирилом) Філософом алфавіту, у якому було значно більше літер («письмен»), ніж у грецькому. Більшість вчених гадає, що алфавіт, що його мав на увазі Храбр, — глаголиця. Дещо пізніше був створений і алфавіт, що дістав назву кирилиці.

Високо оцінивши значення появи у слов’янських народів власної абетки, чорноризець Храбр таврує твердження, начебто бог велів мати книги лише трьома мовами, що їх, мовляв, «освячено» вжиттям їх у написі на хресті, на якому був розп’ятий Ісус Христос. Така «теорія» мала у той час цілком виразне спрямування: розмови про «перевагу» грецьких письмен служили виправданням політичної експансії Візантії на Балканському півострові. Ось чому чорноризець Храбр гнівно засуджує ворогів слов’янської писемності.

Публікуючи в Острозі сказання про просвітницьку діяльність Костянтина-Кирила, видавці неначе зверталися до іншого Костянтина — князя Острозького із закликом стати гідним продовжувачем справи просвітників слов’ян Кирила і Мефодія. Однак надрукування твору Храбра мало і глибший сенс. Викриття Храбром спроб принизити значення писемності слов’ян звучало дуже актуально в умовах, коли католицькі публіцисти намагалися заперечувати право східнослов’янських народів на розвиток своєї самобутньої культури.

Доля унікального готського примірника може бути відтворена на основі маргінальних записів. З них видно, що протягом тривалого часу острозькё видання цікавило європейських науковців, служило для них джерелом інформації.

Запис на задньому форзаці засвідчує, що вже через п’ять років після видання острозький Буквар був власністю відомого німецького вченого-орієнталіста Еліаса Гуттера (1533—бл. 1609). Гуттер з 1577 р. був професором східних мов у Лейпцігу, а від 1579 р. до червня 1583 р. навчав у Дрездені староєврейської мови саксонського курфюрста Августа. Якраз цьому курфюрстові Іван Федоров у листі від 23 липня 1583 p., висланому з Відня, описував винайдену ним гармату і пропонував, що може приїхати до Дрездена, щоб показати свій винахід. Не виключена можливість, що Іванові Федорову вдалося протягом останнього півроку свого життя здійснити цю подорож. Перебуваючи у Дрездені, він міг передати Гуттерові свій Буквар, а також Біблію, які возив з собою як зразки своєї майстерності. Таке припущення висловлють Є. Л. Немировський та М. П. Ковальський.

Однак цьому поясненню суперечить звістка, що вже 30 червня 1583 p. Е. Гуттер отримав відхідне посвідчення від курфюрста і незабаром (ймовірно, у серпні) залишив Дрезден. Гадаємо, що Іван Федоров написав у липні 1583 р. листа до курфюрста тому, що вже раніше мав контакти з його придворними, зокрема з Гуттером. Останній міг встановити зносини з острозьким науковим гуртком, оскільки планував видати багатомовне видання Біблії і збирав необхідні тексти. Адже відомо, що на цьому ґрунті він мав наукові зв’язки з словенським реформаційним освітнім діячем і філологом Адамом Богоричем (близько 1520—близько 1600). Богорич навесні 1583 р. зупинявся в Дрездені по дорозі до Віттенберга, куди він їхав разом з Юрієм Далматином, щоб наглядати за друком повної словенської Біблії, перекладеної Далматином (друкувалася у Віттенберзькій друкарні Крафта і Ербена від травня до початку листопада 1583 p., але позначена 1584 роком). Гуттер під час зустрічі з Богоричем у Дрездені показав йому «руську, або московську Біблію». Трохи пізніше, у листі, писаному вже у Віттенберзі 31 липня 1583 p., Богорич прохав Гуттера позичити цю Біблію або її копію. Очевидно, йшлося про острозьке видання, оскільки видання Ф. Скорини складалося з окремих книг і не містило повного тексту Біблії.

Можливо, Гуттер ознайомив Богорича і з Букварем Івана Федорова. В усякому разі, в додатку до своєї словенської граматики Богорич вмістив кириличну абетку і вказав, що нею користуються українці та росіяни. Тут також вміщено шість слов’янських перекладів «Отче наш», в тому числі церковнослов’янський, який міг бути взятий з острозького підручника. Від Гуттера книжка перейшла до філолога й математика Даніеля Швентера, а 1641 р. її купив історик та філолог-орієнталіст Йоганн Ернст Гергард. Його учень Й. Швабе користувався острозьким виданням при підготовці дисертації «Цурковь московскій», присвяченої догматиці та обрядам православної церкви в Росії. Не знаючи добре слов’янських мов, Швабе помилково припускав, що книжка написана «московською мовою... з розпорядження великого князя московського».

У 1678 р. Буквар куплено до Готської герцогської бібліотеки.

На прикладі готського примірника острозького Букваря бачимо, яке велике значення мали видання Івана Федорова для міжнародних культурних зв’язків, для поширення у наукових колах кінця XVI—XVII ст. певних відомостей про мову і культуру східнослов’янських народів.

Букварі, видрукувані Іваном Федоровим, пізніше не раз передруковувалися, або без змін, або в переробленому вигляді. Одним з перших таких передруків було видання, яке збереглося в Англії у двох дещо відмінних примірниках — один у бібліотеці в Оксфорді, інший — у бібліотеці коледжу в Кембріджі. Їх заголовок («Начало ученіа дітем...») і текст повністю повторює другу частину острозького («копенгагенсько-готського») Букваря 1578 p., в тому числі дублює деякі його помилки. Польський дослідник С. Кот визначив оксфордський примірник як львівське або віденське видання середини XVI ст. Пізніше Дж. Барнікот вважав книжку московським виданням «близько 1565 р.» або львівським чи віленським «близько 1574 р.» Однак А. С. Зьорнова переконливо довела, що це острозький друк близько 1580 р. або трохи пізніший.

А. С. Зьорнова підкреслює, що одна з двох заставок цього видання — у стилі московських або, скоріше, львівських заставок, які часто повторювалися в українських друках, натомість друга — типово острозького зразка, який ніколи не застосовувався московськими друкарями. О. О. Сидоров також підкреслює український характер орнаменту анонімного «оксфордсько-кембріджського» букваря. Невдалий набір, неохайність шрифту дали підстави А. С. Зьорновій зробити висновок, що книжка була видана кимось з учнів Івана Федорова, можливо, після від’їзду його з Острога.

Як встановила В. І. Лук’яненко, «Начало ученія» подає букварний текст за попереднім острозьким виданням, натомість буквар, виданий у Острозі 1598 р. — за львівським. Цей останній став основою для ще одного передруку, фрагмент якого зберігся у Софійській народній бібліотеці.

Острозькі видання Букваря, як і їх львівський прототип, довго наслідувалися українськими видавцями. Так, видані Львівським братством Букварі 1671, 1692, 1710 pp. у першій частині дають той самий матеріал, що є вже в Букварі Івана Федорова: алфавіт, склади «двописьменні» та «триписьменні», пунктуацію, коротеньку хрестоматію з молитов та релігійних пісень. Подібні Букварі у XVII—XVIII ст. видавали також друкарні Сльозки, Києво-Печерська, Чернігівська, Новгород-Сіверська, Унівська, Почаївська, а також білоруські друкарні. Починаючи з Букваря («Азбуки») В. Бурцова (1634), аналогічні посібники з’являються в репертуарі Московської друкарні. Важливо відзначити швидке збільшення тиражів видань. Так, наприкінці XVII—на початку XVIII ст. львівські братські видання Букварів досягли величезних, як на той час, тиражів. Якщо Буквар 1662 р. мав тираж 600 примірників, Буквар 1692 р. — 1687 примірників, то Букварі 1698—1722 і 1754 pp. видавалися тиражами 5900—7000 примірників. Таким чином, виданням Букварів Іван Федоров започаткував справу, яка вже давно назріла і завдяки цьому стала розвиватися дуже інтенсивно. Це ще раз свідчить про те, наскільки діяльність визначного друкаря відповідала потребам часу, вливалася у головний струмінь розвитку освіти й культури.