Передумови виникнення друкарства на Україні

Внаслідок Люблінської унії 1569 р. майже всі українські землі опинилися під гнітом польських феодалів у складі Речі Посполитої. Найхарактернішою рисою політичного й економічного устрою феодальної Польщі було засилля шляхти, великих і середніх феодалів. Господарська політика шляхти, встановлення і зміцнення реакційної фільварково-панщинної системи вже у XVI ст. стали головним гальмом розвитку продуктивних сил. Водночас втягнення феодалів і селян у товарно-грошовий обмін з містами сприяло розвиткові міст, поширенню внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Особливо слід відзначити важливість торговельних зв’язків українських земель з Росією. Розвиток торгівлі сприяв порушенню основ натурального господарства. Дедалі більше місце в економіці відігравало товарне виробництво, в деяких галузях ремісничого виробництва застосовувалася наймана праця. Окремі історики вважають можливим кваліфікувати окремі явища в економіці XVI ст. як паростки капіталістичних відносин. Однак більшість дослідників появу елементів капіталістичного укладу датує XVII ст. У другій половині XVI ст. у феодальній Польщі могли лише у кращому випадку готуватися умови для зародження таких елементів.

Дуже негативно на економічному становищі українських трудящих відбивалося те, що вони були під подвійним гнітом. Соціальний гніт переплітався з національним гнобленням, яке виявлялося головним чином в формі обмеження прав православних українців і білорусів, насильного насаджування католицизму.

Основною силою в боротьбі проти соціального і національного гніту було кріпосне селянство, в союзі з яким діяли і міські низи. Українські феодали були також незадоволені національною нерівноправністю, яка робила їх становище гіршим, ніж польських феодалів. Однак, керуючись вузькокласовими інтересами, вони все більше зраджували свій народ, його мову і звичаї, приймали ненависну народові католицьку віру взамін за зміцнення своїх позицій у складі експлуататорської верхівки суспільства.

Важливими центрами визвольного руху були міста. В ряді міст вже наприкінці XV — на початку XVI ст. розгортаються виступи проти економічних та політичних обмежень українських ремісників та торговців, за право участі українських міщан у магістраті та цехах. Ці виступи були спрямовані насамперед проти патриціату і відповідали інтересам трудових низів міського населення.

Боротьба проти соціального та національного гніту посилюється у другій половині XVI ст., особливо наприкінці віку, коли спалахують перші великі селянсько-козацькі повстання. Загострюється в цей час і боротьба народних мас проти наступу католицизму, проти спроб насадження церковної унії.

Загострення визвольної боротьби проти соціального і національного гніту було стимулом руху за піднесення культури.

Культура української народності XIV—XVI ст. є органічним продовженням культури Київської Русі. І на східноукраїнських землях, і в Галичині, Закарпатті, Буковині були поширені ті самі пам’ятки оригінальної та перекладної літератури з часів Київської Русі, а також окремі пам’ятки пізнішого періоду.

Для розвитку української культури позитивне значення мали культурні зв’язки з західними слов’янами, країнами Центральної та Західної Європи. Наприкінці XV — у першій половині XVI ст. посилюється приплив вихідців з України до європейських університетів, де основні позиції належали гуманістичній науці доби Відродження. Однак значно більшу роль, ніж ранній гуманізм, у суспільно-політичному та культурному житті України відіграла реформація. В європейських масштабах це був: могутній антифеодальний рух, зумовлений глибокими соціальними суперечностями тогочасного суспільства, зародженням у його надрах капіталістичних відносин. Він виступав у формі нових релігійних вчень. Окремі напрями реформаційного руху відбивали інтереси різних класів та соціальних прошарків. Діячі радикальних течій реформації, виражаючи інтереси селян і міських низів, закликали до боротьби проти основ феодального ладу, середні шари і заможна верхівка міського населення виступали проти засилля феодалів, за здешевлення церкви і підпорядкування її своїм інтересам. Частина світських феодалів прагнула мати церкву під своїм впливом і збагатитися за рахунок її маєтків.

Суперечливий характер реформаційного руху на Україні пояснюється тим, що тут він робив перші кроки в той період (друга половина XVI ст.), коли в масштабах всієї Європи, у тому числі у Речі Посполитій, розгорнулася контрреформація, коли поряд з дальшим розвитком міст відбувалося зміцнення реакційної фільварково-панщинної системи.

На Україні, як і всюди, реформація була пов’язана з місцевими соціально-економічними відносинами. Водночас на її ідеологічному оформленні позначилися тісні культурні взаємини України з Польщею, країнами Західної Європи. Ще з XV ст. маємо відомості про перебування в Білорусії й на Україні чеських гуситів і російських єретиків. У бібліотеках львівських міщан у XVI ст. були твори лютеранських і кальвіністських авторів, представників радикальної течії антитринітаріїв, які заперечували троїстість бога, виступали проти приватної власності і держави. В 70-х роках XVI ст. оселилися на Волині найвизначніший представник російського плебейсько-селянського єретичного руху Феодосій Косий та його однодумець Ігнатій.

У другій половині XVI — на початку XVII ст. частина феодалів прийняла кальвінізм. У 60-х роках XVI ст. від кальвіністів відокремилися антитринітарії (социніани). До складу громад кальвіністів і антитринітаріїв нерідко входили і міщани.

Гостра критика протестантами вчення і практики католицизму, залучення світських людей до управління церковними громадами — все це сприяло активізації суспільно-політичного життя. Однак як кальвіністи, так і социніани недостатньо враховували східнослов’янські культурні традиції, нерідко механічно переносили на Україну ідеологію, вироблену в інших умовах.

Все ж певні успіхи реформації на Україні пов’язані з тим, що в її діяльності позначились не лише процеси, спільні для значної частини Європи, але й чинники, зумовлені обставинами соціально-економічного життя України. Більшою мірою ці обставини знайшли вияв у реформаційних тенденціях у самій православній церкві, насамперед у діяльності братств. Їх виникнення було викликане потребою тіснішого згуртування широких кіл міщан в умовах загострення соціальної і народно-визвольної боротьби українського народу.

У другій половині XVI ст. розповсюджуються братства з чіткими організаційними формами, які знайшли відображення в статутах. На відміну від католицьких «братств», що були слухняним знаряддям в руках духівництва, українські братства, хоч утворювалися по церковних парафіях, були за складом своїх членів світськими об’єднаннями, а діяльність багатьох ранніх братств мала антиклерикальне спрямування.

На кінець 1585 р. українські міщани центральної частини Львова виробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно стало називатися також Ставропігійським (Ставропігією) на знак непідпорядкування місцевій церковній ієрархії. Розуміючи, що культура є могутньою зброєю в боротьбі за національні права народу, братство з самого початку вважало одним з основних завдань піднесення освітнього рівня українського населення. Першими керівниками Львівського братства, визначними організаторами всього братського руху були міщани Юрій та Іван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовські, Лесько Малецький, Лука Губа, Хома Бабич. Більшість їх — представники гуманістичної культури, яскраві творчі індивідуальності, беззастережно віддані спільній справі. Найбільшим авторитетом користувався Юрій Рогатинець, славнозвісний по всій Речі Посполитій і за кордоном ремісник, винахідник (разом з братом Іваном) «нового виду сідлярського мистецтва», а водночас «патріарх і доктор» для українських міщан, здібний громадський діяч, полум’яний публіцист. Його помічник і однодумець — крамар Іван Красовський невтомно працював для налагодження братської друкарні, писав вірші й відозви, очолив боротьбу з католицьким магістратом. З міського середовища вийшли й визначні культурно-освітні діячі, які співпрацювали з братствами, наприклад, засновник Києво-Печерської друкарні Єлисей Плетенецький; з містечка Потелича, яке було одним з осередків гончарства, походили письменники й науковці Стефан Кукіль (Зизаній), його брат Лаврентій, Касіян Сакович.

Авторитет львівського Успенського братства визнали не лише братства, що діяли на передмістях Львова, але й аналогічні організації, що виникали в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. братства організовуються в більшості міст Галичини, Холмщиии, Підляшшя. Виникають братства і в окремих селах, а з часом — і в містах Наддніпрянщини.

Братства відіграли важливу роль у боротьбі за політичні права українського населення, проти церковної унії. В інтересах цієї боротьби вони прагнули домогтися спільних дій з тими українськими шляхтичами і магнатами, які виступали проти наступу католицької церкви.

Керівники найактивніших братств гостро критикували також зловживання православного духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони все ширше впроваджували виборність духівництва світськими людьми, членами братств, прагнули встановити свій контроль над всією діяльністю церковників, підірвати монополію духівництва на читання Біблії та богословських творів.

Підсумовуючи, слід сказати, що соціально-економічний і політичний розвиток українських земель зумовив значне загострення ідеологічної боротьби і пожвавлення культурного життя в другій половині XVI ст., особливо ж у його останній чверті. Якщо раніше елементи передової гуманістичної культури були спорадичними, то в останній чверті XVI ст. розпочинається період бурхливого культурного розвитку, період найбільшої інтенсивності ренесансних тенденцій у письменстві і мистецтві. Протягом XV — першої половини XVI ст. книгодрукуванням могло цікавитися порівняно обмежене коло освічених осіб, тому друкарні не могли ще діяти без підтримки тих чи інших меценатів. Натомість в останні десятиріччя XVI ст. суспільно-політична боротьба досягла такого розмаху, що суспільство вже не могло обходитися без друкованого слова. І потреба в ньому на цей час усвідомлювалася представниками різних соціальних угруповань, насамперед освіченими міщанами і тими діячами з числа феодалів і духівництва, які приєдналися до народно-визвольного руху або принаймні симпатизували тим чи іншим його течіям.

У наукових працях з історії друкарства неодноразово підкреслювалося, що друк не зміг би інтенсивно розвиватися у тих країнах, де не було для цього достатніх матеріально-технічних передумов. Комплекс складних умінь і навиків, пов’язаних з виготовленням шрифту і його застосуванням, вимагав наявності фахівців у галузі різьбярства, ливарництва та інших ремесел. У зв’язку з цим необхідно підкреслити, що більшість потрібних для друкарства виробництв мали в Україні давні традиції.

Здавна розвивалося, зокрема, золотарство. Мистецькі вироби з кольорових металів виливали у глиняних формах, а з IX—X ст.— і у формах, вирізьблених з каменю. Від X ст. стало поширюватися тиснення золотих і срібних виробів, які закладались між свинцевого пластиною і штампом-матрицею. На ковані вироби нерідко наносили орнаменти карбуванням з допомогою стальних пуансонів, на робочому кінці яких був візерунок.

Пам’яткою високого художнього рівня стародавнього ливарництва є дзвін, що дотепер зберігся у львівській церкві Юра. Чітко виведений напис вказує, що дзвін був виготовлений в 1340 р. майстром Яковом Скорою за князя Дмитра та ігумена Євтимія. З XV ст. міське управління Львова мало ливарню гармат, де виготовляли гармати, кулі, дзвони. Львівські ливарники-гармаші виконували замовлення господарів Молдавії, польських королів. Важливо підкреслити високу якість шрифтових написів на дзвонах, гарматах та ювелірних виробах. Кириличні написи на них могли сприяти пізніше розробці форм виготовлення українських друкарських шрифтів. Вдосконалення епіграфічного шрифту, зокрема написів на різьблених кам’яних надгробках, також сприяло збагаченню форм письма.

Істотні елементи техніки, застосованої пізніше для виготовлення шрифту, були в ужитку на монетарнях. Монети київських князів кінця X — початку XI ст. виготовляли ще досить примітивним способом. Однак у другій половині XIV ст. монетне виробництво відроджується на значно вищому технічному рівні. У Львові монети почали карбувати між 1351 та 1354 p., у 60-х pp. карбування монет відновлено у Києві за князя Володимира Ольгердовича.

Порівняно добре досліджено техніку роботи львівської монетарні. При виготовленні шрифту спершу слід було виготовити пуансони — загартовані залізні стрижні, якими вибивали заглиблені елементи зображень і літер у металевих штемпелях. Монетні штемпелі з їх оберненим заглибленим зображенням (відповідники матриць) використовувались для карбування монет з кружальця-заготовки за допомогою ручного молота.

Чимало спільного з виготовленням шрифту мала і техніка виробництва печаток. Документи й археологічні знахідки свідчать про поширення в X—XIV ст. і пізніше різних типів печаток, які використовувалися для завірення документів, як вірчі грамоти і як митні пломби. Цікаво відзначити, що найвищий урядовець при дворі князя Данила Галицького мав титул печатника. Без сумніву, вже в ранньосередньовічний період мусили бути ремісники, які займалися різьбленням печаток. В XV—XVI ст. таких ремісників стало значно більше у зв’язку з поширенням печаток феодалів, міст, цехів, а з середини XVI ст.— також і козацьких печаток. Виготовлення печатки в XV—XVI ст. починалося з воскової моделі, за нею вже вироблялася гіпсова матриця, у якій відливали печатку, а деталі її підправляли технікою різьби по металу. Готова печатка використовувалась для відтискування заглибленого зображення на м’якому матеріалі (віск, спеціальна маса, свинець).

Одним з ремесел, яке існувало задовго до друкарства, але без змін використовувалось друкарями, було палітурництво. Воно було розвинуте і в Київській Русі, і в Галицько-Волинському князівстві, зокрема при дворі володимир-волинського «князя-філософа» Володимира Васильковича (1277—1288). Книги, які він дав церквам в Чернігові, Любомлі та інших містах, мали оправи, прикрашені золототканими матеріями, металевими накладками з емаллю.

За даними міського архіву, в XV ст. у Львові були палітурники, які оправляли книги у шкіру і пергамент, прикрашали шкіряні оправи набивним чи тисненим орнаментом. Палітурництво готувало грунт для друкарства не тільки тому, що застосовувало витискування орнаменту з набірних штампів, але й, насамперед, тому, що палітурницький прес XV—XVI ст. без істотних змін застосовувався і тогочасними друкарями.

Давні традиції мали й ремесла, повязані з перенесенням відбитків фарбою на той чи інший матеріал. Вибійчані тканини (з узорами, відбитими з різьблених дощок) у східних слов’ян з’явилися в XI—XII ст.— приблизно тоді, коли й найстарші зразки тканин такого типу в Західній Європі. В побуті українського села виробництво вибійчаних тканин тривало впродовж усього феодального і капіталістичного періодів.

Подібною технікою виготовлялися колтрини (шпалери) і карти для гри. У львівських магістратських книгах 1538 р. згаданий Лесько колтринник; починаючи з 1588 p., є згадки рро «картівників». Ймовірно, і станкові гравюри на дереві (дереворізи, ікони, відбиті на папері з дереворитних дощок) стали виготовляти раніше, ніж друковані книжки. Про це свідчить і вкорінена в народних масах України популярність «паперових образів», і факт знахідок їх у оправах ранніх видань Фіоля, Івана Федорова. Виявлено також фрагмент ксилографічного друку (тексту, відбитого з різьбленої дошки), який дослідники приписують львівському майстрові XVI ст.

Таким чином, в XV — першій половині XVI ст. окремі операції, які могли знайти застосування у друкарстві, виконувалися ремісниками різних фахів на високому рівні майстерності. Значна частина цих ремесел, незважаючи на окремі періоди застою і навіть технічного регресу, мала за собою традицію довгого розвитку і поступового вдосконалення. Цілком встановилася на той час і традиційна форма рукописної книги, яка на Україні, як і в інших народів, була спершу головним зразком для наслідування друкарями. Друкована книга перейняла від рукописної формати, способи брошурування й оправи.

Застосування рослинної орнаментики поряд з елементами плетінки і тератології («звіриного» стилю), в ширшому ж плані — вірність східнослов’янським художнім традиціям, поряд із творчим застосуванням досягнень світового мистецтва, — ось деякі з рис художнього оформлення, що перейшли з кращих рукописних книг до стародруків. Відзначена дослідниками «багатоцентровість» друкарства України, відсутність монополії на цю справу якогось одного державного осередка або суспільного угруповання значною мірою продовжує традиції доби безроздільного панування рукописної книги.

Слід застерегти, що й після виникнення друку він не витіснив книгописання. Рукописна книжка довго співіснувала з друкованою і багато чим її доповнювала. Ось чому адекватну уяву про роль книги у культурному житті феодальної і ранньокапіталістичної доби можна здобути лише внаслідок комплексного вивчення суспільного функціонування друкованого і рукописного різновидів книги, які взаємно доповнювалися і збагачувалися.