Перший східнослов’янський буквар

Багато десятиріч вважали, що Апостол 1574 р. — це єдине львівське видання Івана Федорова. Правда, ще в 1836 р. український історик Денис Зубрицький висловив впевненість, що мусили бути й інші книги, надруковані у Львові, які до наших днів не дійшли. Але тільки в 1954—1955 pp. науковцям і громадськості стало відомо про існування ще одного першодруку — Букваря, виданого у Львові 1574 р.

Богослужбові видання великого формату були в свій час дуже дорогими. Тому вони пильно оберігалися сучасниками і завдяки цьому дійшли до нас у значній кількості примірників. Навпаки, навчальні книжки, невеликі за обсягом, були порівняно дешеві. Після того, як така книжка була зачитана до дір, вона вже мало кого цікавила. Ось чому вдалося знайти дуже мало примірників старовинних букварів, хоч вони видавалися переважно значно більшими тиражами, ніж інші книги. Найкраще збереглися ті окремі примірники, які незадовго після надрукування попали за кордон: їх цінували там як рідкісні зразки писемності далеких країн. Отже, недивно, що весь тираж львівського Букваря, відслуживши свою службу на ниві народної освіти, не дійшов до наших днів, крім того примірника, який в XVII ст. був перевезений з України до Італії. Лише в XX ст. на нього звернули увагу колекціонери, від яких ця унікальна книжечка була придбана бібліотекою Гарвардського університету. Після публікації репродукцій пам’ятки стало можливим всебічне вивчення першого на Україні друкованого букваря — унікальної пам’ятки в історії культури й освіти.

Титульного аркуша книжка не має. На особу друкаря й місце видання вказує видавнича марка в нижній частині останньої сторінки. Вона складається з розташованих поруч гербів м. Львова і особистого герба першодрукаря, облямованих однаковими прямокутними рамками. На щиті герба Івана Федорова розміщено літери І О А Н, під гербами є шрифтовий напис: «Вы́друковано во Лвові року 1574».

Як видно із змісту та з післямови, книжка призначалася для дітей, які вивчали кириличну писемність, що однаковою мірою використовувалася у пам’ятках церковнослов’янських і у пам’ятках, складених мовами східнослов’янських, східнороманських і південнослов’янських народів. Хоч приклади відмінювання і навчальні тексти було складено церковнослов’янською мовою, оволодіння ними давало учням змогу читати й писати також українські і білоруські тексти. Сама церковнослов’янська мова розглядалася тоді як «високий стиль» рідної мови. Ось чому Буквар, виданий у Львові для потреб місцевих українських школярів, цілком заслуговує назви першого друкованого на Україні підручника.

Слід спинитися на визначенні «жанрової приналежності» книжки, оскільки в науковій літературі точиться полеміка з цього питання. Деякі автори вважають, що навчальний посібник Івана Федорова — це граматика. Але досить порівняти львівське видання 1574 р. зі справжніми граматиками кінця XVI — початку XVII ст. (подана до друку Острозькою школою віленська Граматика 1586 p., «Аделфотис» львівського видання 1591 p., Граматика М. Смотрицького), щоб переконатися, що львівський підручник лише незначною мірою виходить за межі початкового ступеня навчання. Отже, це не граматика, а буквар. В. І. Лук’яненко свого часу настоювала, що назва «буквар» для книг кінця XVI ст. є неприпустимою модернізацією, бо це слово на титульному аркуші з’явилося щойно в першій половині XVII ст. Але треба мати на увазі, що назви для книжок цього виду спершу були неусталеними. Видання 1574 р. в післямові Іван Федоров називає «от грамматикіи мало нічто» («азбукою» тут названо один з розділів книжки, а не цілу книжку). 1578 р. Іван Федоров аналогічне видання найменував «книжка по греческій альфавита, а по рускій аз-буки». З другого боку, подібний за змістом острозький Буквар 1598 р. названо «книжка словенская рекше грамматика», а віденські видання Мамоничів 1618 і 1621 р. на титульних аркушах позначено: «Грамматика албо сложеніє писмена хотящимся учити словеньскаго языка молодолітным отрочатом». Пізніше Львівське братство для книжок, що значною мірою нагадували підручник Івана Федорова, вживало однаковою мірою назви «Буквар» і «Граматика». На Україні «граматками» (граматиками) називали букварі в XVI—XVIII ст. і пізніше. П. Куліш згідно з давньою традицією назвав «Граматкою» свій відомий буквар 1857 р. (друге видання 1861 p.). В наш час, однак, слово граматика на позначення початкового підручника вийшло з вжитку. При бібліографічних описах окремих видань слід подавати назву з їх титульних аркушів, якщо такі є, але водночас всі посібники для навчання грамоти можна називати спільним для видань такого типу визначенням «буквар». Це не буде модернізацією, як не є нею застосування в науковій літературі щодо видань Фіоля визначень «октоїх» і «тріодь», хоч у кінці XV ст. видавці назвали їх «осьмогласник» та «трипіснець». Називати видання 1574 р. (і аналогічні) граматиками не бажано, бо це може породити хибну уяву про зміст і призначення книжки.

Львівський Буквар — книжечка формату вісімки, що складається з п’яти зошитів (40 аркушів). Сигнатур зошитів і пагінації нема. Папір з водяним знаком «Тупа підкова», який у Львівському Апостолі виступає в першій частині книги і в самому кінці. Шрифт — такий самий, як у попередніх виданнях Івана Федорова, повна сторінка складається з 15 рядків.

Цікаве орнаментальне оформлення Букваря. П’ять заставок, кожна з іншої дошки, є неначе мостом між ранішими заставками Івана Федорова і майбутніми острозькими. Всі три кінцівки Букваря повторено в острозькій Біблії.

У заставках львівського Букваря, зокрема, вміщених на стор 9 і 23, дослідники історії мистецтва відзначають творче використання стилістичних особливостей тогочасних українських рукописних книг, таких, як пересопницьке Євангеліє, загорівський Апостол, Євангеліє № 97 ставропігійської збірки та інші. У вказаних заставках переплітаються колами стебла з гронами й квітами, як у обрамленні мініатюр євангелістів пересопницького Євангелія. Для стилізованих зображень тюльпанів у заставках львівського Букваря знайдено прообраз у заставці рукописного Псалтиря XV ст. у Закарпатському краєзнавчому музеї. Певні мотиви заставок Букваря, як гадають, перегукуються з різьбленим на камені орнаментальним оформленням деяких архітектурних пам’яток, що споруджувалися у Львові під ту пору.

Аналізуючи орнаментику Букваря, мистецтвознавці доходять висновку, що в роки діяльності Івана Федорова на Україні зміцнюється його зв’язок з народною творчістю.

Іван Федоров займався не лише оформленням книжки і керував виробничим процесом, йому належить головна заслуга і в упорядкуванні змісту. Про свою працю над підготовкою тексту й мотиви, якими він керувався, видавець пише у післямові (стор. 39—40): «Възлюбленый честный хрістіяньскій рускій народе, греческаго закона. Сія, еже писах вам, не от себе, но от божественых апостол и богоносных святых отец ученія и преподобного отца нашего Іоанна Дамаскина от грамматикіи мало нічто, ради скораго младенческаго наученія въмале съкратив, сложих. И аще сій труды моя благоугодны будут ваши любви, пршміте сія с любовію, а я и о иных писаніих благоугодных с въжделініем потрудитися хощу...» Поклик на авторитет «отців церкви» мав свідчити про правовірність видання, але слова про скорочення тексту стверджують творчий характер використання Іваном Федоровим названих ним джерел. До речі, граматичний твір «про вісім частин слова» приписувався Іоаннові Дамаскинові цілком безпідставно; найбільш ймовірно, він складений за грецькими зразками у Сербії в першій половині XIV ст., а до східних слов’ян прийшов з Болгарії.

Перша сторінка львівського Букваря містить абетку у звичайній послідовності, на другій сторінці її подано у зворотному порядку, а тоді — у розподілі на вісім вертикальних стовпчиків. Далі йдуть склади з двох літер («двописьмені», за термінологією пізніших друкованих букварів) і з трьох літер («триписьмені»). Подібний добір дволітерних і трилітерних складів був типовим не лише для східнослов’янських навчальних посібників, але й для західноєвропейських пам’яток. Характерна риса львівського видання, як і всіх пізніших українських та білоруських букварів, — відсутність складів з «ъ» та «ь».

Оригінальною рисою львівського підручника було те, що вся перша його частина розподілена на параграфи, позначені на полях цифрами (кириличними літерами під титлами) від 1 до 99, а далі — сотнями від 100 до 500. Внизу 48-ї сторінки завершено перелік сотень і подано числа на позначення однієї, двох і трьох тисяч. Звідси видно, що й попередня нумерація була впроваджена для вивчення числового значення літер.

Після складів йде розділ «А сія азбука от книги осмочастныя сирічь грамматикіи», де подано слов’янські назви літер від А до Щ і при них упорядковані за алфавітом зразки дієвідміни. У наступному розділі «по прозодіи» наведено слова, відмінні лише наголосом, зокрема дієслівні форми, у яких наголос дає змогу розрізняти дійсний і наказовий спосіб (хва́лите—хвали́те). Врешті розділ «по ортографіи» містить розміщені знову-таки за абеткою найбільш вживані скорочення, які позначалися титлами, при цьому приклади підібрано так, щоб вони одночасно давали зразки відмінювання іменників і прикметників. Для складення цих розділів були використані відомі за різними списками XVI—XVII ст. граматичні статті, в тому числі й ті, що увійшли до збірника «Книга глаголемая буквы».

Як перший суцільний текст для читання надруковано «абетковий акростих»: підбірку речень релігійно-моралістичного змісту, перші літери яких знову повторювали послідовність літер в абетці. Первісний варіант цього твору укладено ще в кирило-мефодіївську добу. Своєрідного віршованого характеру текстові надають паралелізм у побудові речень, попарне з’єднання рядків. У старослов’янських зразках акростиха перші слова речень відтворювали назви літер; у львівському Букварі ця засада порушується. Однак в цілому упорядкування граматичного матеріалу у всіх розділах першої частини за абеткою свідчило про розуміння упорядником значення повторення для кращого запам’ятовування учнями послідовності літер.

Друга частина Букваря містить тексти для читання, від порівняно простих до складніших. Спершу подано найголовніші молитви, які вважалися в ту добу основою всякого навчання. Їх розміщено, в основному, в тій послідовності, що й у стародрукованих часовниках. Далі йдуть більші за обсягом витяги з різних місць Часослова, в тому числі «Символ віри», так звана молитва Володимира Мономаха (приєднана в літописі до його Повчання), молитви Василя Великого і царя Манасії.

Останні сторінки Букваря містять уривки з 22—24 притч Книги притч Соломонових (про необхідність навчання, пошани батьків, моралістичні сентенції типу «не сътвори насилїя убогому»). Після того йде звертання до батьків у формі досить логічно скомпонованої компіляції з різних розділів Книги притч (наприклад, фраза «Дітищу, иже дают волю его, напоследок посрамотит матерь свою» перероблена з притчі 29: «Дитя, ему ж допущають воли его, посрамотить потом матер свою»). За фрагментами притч надруковано уривки Послання апостола Павла до ефесіян (зачало 232). Послання до колосеїв (зачало 258) і Послання до солунян (зачало 273). Якщо в уривках з Книги притч рекомендувалося суворе ставлення до дітей, то у заключних уривках, неначе на противагу цьому, висуваються засади гуманних взаємин між людьми.

Ряд правописних норм, характерних для львівського Апостола, простежується й у Букварі. Так, на початку слів зустрічаємо лише «оу», йотоване «а» і широке «он», в інших випадках — лігатурне «ук», малий юс і вузький варіант літери «он». «Омега» вживається тільки з надрядковим «Т», великий юс не вживається зовсім. «І» трапляється також і перед приголосними, особливо у словах іншомовного походження. Після «л» м’який знак нерідко пропускається, великі літери вживаються тільки на початку підрозділів. Наголошені голосні в середині і на початку слова позначені оксією, в кінці слова — варією. Останнє допомагало впізнати кінець слова у тих випадках, коли не витримувався інтервал між словами.

У парадигмах (зразках відмінювання) помітно сліди середньоболгарських впливів (наприклад, закінчення — а в першій особі однини теперішнього часу). Є й риси, що йшли від живої народнорозмовної мови. Зокрема, займенник «той», архаїчні наголоси на закінченні в другій особі теперішнього часу дієслів IV класу (типу «стоите́»), які дотепер збереглися в українській мові.

Редакція уривків з Книги притч у Букварі відмінна від тієї, яка була пізніше запозичена острозькою Біблією з новгородської Геннадіївської Біблії. Так, реченню «Непрелагай предел вечных, въ стяженіе сиротам невниди» острозької Біблії тут відповідає: «Не дотыкайся межей чужих и на поле сироты не въступуй». Як довела В. І. Лук’яненко, ці уривки запозичено з видання Скорини або іншого білорусько-українського перекладу, пов’язаного з чеськими джерелами. Фрагменти з послань Павла подано не у редакції Апостола, а у старшій, взятій з якогось збірника текстів на теми виховання.

Отже, текст Букваря опрацьовано на основі творчої переробки досить широкого кола джерел вже під час перебування друкаря у Львові; це видно хоча б з того, що один з розділів зредагований на основі заблудівського Часослова. Те, що уривки з Апостола подано не у федоровській редакції, може вказувати на участь у складанні оригіналу іншої особи або принаймні на те, що Іван Федоров враховував поради тих, хто знав місцеву рукописну традицію.

Буквар 1574 р. став зразком для численних пізніших посібників для початкового навчання, мав вплив і на праці з граматики східнослов’янських мов. Деякі його розділи повторені у болгарських друкованих букварях другої-третьої чверті XIX ст.

Укладення і надрукування Федоровим у Львові Букваря пов’язане з освітніми планами міщан, які поступово піднімали рівень своїх шкіл. У 1572 р. «представники всієї української громади та переміщан» Львова домоглись від королівської влади визнання за українським населенням права посилати синів до гімназій та шкіл для вивчення «вільних мистецтв», а у квітні 1575 р. добилися підтвердження цього дозволу. Видавши Буквар, Іван Федоров зробив величезний внесок у справу здійснення широкої програми культурно-освітніх заходів, наміченої міщанами Львова та інших міст.