Продовжувачі справи Івана Федорова

Безпосередніми наступниками львівської та острозької друкарень Івана Федорова були друкарня Львівського братства і друкарня в Острозі, яка залишилася власністю К. К. Острозького. Спершу обидві ці друкарні не змогли втримати на належному рівні технічне виконання своїх видань, зате значно урізноманітнили їх тематику. Львівська братська друкарня, яка діяла з 1591 р. аж до скасування братства в 1787 р., наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. опублікувала цінні пам’ятки письменства: граматику грецької і церковнослов’янської мов, ряд віршів і драматичних творів. Друкарня Львівського братства протягом тривалого часу була справжньою школою майстерності для цілої плеяди працівників друкарської справи. Вже в перших виданнях братства були спроби застосувати, щоправда, лише в заголовках і великих літерах у тексті, спрощений шрифт, значно подібніший до сучасного українського і російського шрифту, ніж «гражданка» доби Петра І. Цей шрифт і вважають одним з джерел пізніших «гражданських» шрифтів».

Діяльність Острозької друкарні відновилася в другій половині 80-х років XVI ст. Крім навчальних і богословських книг видано цілу низку публіцистичних творів. Найвідоміший серед них український текст «Апокрисиса», видрукуваний близько 1598 р. в Острозі (польський текст вийшов у краківського друкаря Олекси Родецького, який часто виконував замовлення протестантів). Автор книги, що виступає під псевдонімом Христофор Філалет, гостро засуджував церковну унію, закликав до боротьби проти наступу католицизму на Україні і в Білорусії.

В Острозі надруковано також «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького і «Книжицю», куди увійшов і лист Івана Вишенського «До всіх православних християн» — єдина прижиттєва публікація твору знаменитого письменника. Протягом деякого часу Острозька друкарня діяла в недалекому Дерманському монастирі, де видавничою справою керував рідний брат Северина Наливайка Дем’ян Наливайко.

В 1604—1606 pp. в Стрятині (поблизу Рогатина), а в 1606 p. - в Крилосі (поблизу Галича) діяли друкарні Федора та Гедеона Балабанів. У крилоському виданні вперше в практиці східнослов’янського книгодрукування з’явилися сюжетні ілюстрації, вмонтовані в текст книги (перед тим вживалися лише орнаментальні прикраси і нечисленні портретні гравюри на всю сторінку).

Засновником друкарні в Києві став син дяка львівської Успенської церкви Хоми з Рогатина Єлисей Плетенецький, довголітній архімандрит Києво-Печерської лаври. Він купив «припале пилом» обладнання Стрятинської друкарні, влаштував для потреб друкарні папірню в м. Радомишлі.

Першими виданнями Києво-Печерської друкарні були Часослов для потреб школи (1616—1617), твір Олександра Мигури «Візерунок цнот» — панегірик на честь Плетенецького, врешті монументальний «Анфологіон» (1619) — збірник святкових служб. Над перекладом «Анфологіона» з грецької мови і редагуванням працювали визначні науковці й письменники Іван Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. Публікація цієї книги, розкішно оформленої, насиченої матеріалами про свята і традиції східної церкви, мала цілком виразне антикатолицьке спрямування. Згодом виходять полемічна «Книга о вірі», упорядником якої був Захарія Копистенський, монументальні Бесіди Іоанна Золотоустого на 14 послань апостола Павла (1629), його ж Бесіди про діяння апостольські (1624), «Толкування на Апокаліпсис» Андрія Кесарійського. Не лише зміст цих книг, але й мова (церковнослов’янська з численними українізмами), багате художнє оформлення мали на меті дати гідну відсіч публікаціям прибічників католицизму. Тріодь пісна 1627 р. містила, крім церковнослов’янського тексту, «синаксарі» українською літературною мовою, що їх переклав Тарас Земка безпосередньо з грецького оригіналу. Ця Тріодь, як і видання наступних років (Тріодь цвітна 1631 p., Євангеліє учительне 1637 p.), має численні дереворитні ілюстрації, деякі з них відображають реальні сценки з тодішнього життя. До найцінніших київських видань належать - знаменитий «Лексикон славенороський» Памва Беринди, «Тератургіма» Афанасія Кальнофойського, в якій вміщено також плани Києва, врешті «Літос» Євсевія Пимина (вважають, що це псевдонім Петра Могили), ряд панегіриків політичним і культурним діячам. Зосередивши навколо себе визначних діячів, друкарня Киево-Печерської лаври стала найважливішим видавничим осередком України.

Лаврська друкарня не була єдиною в Києві. У 1624—1628 pp. тут працювала ще друкарня київського міщанина, товариша Війська Запорізького Тимофія Вербицького, а в 1628—1630 pp. — друкарня Спиридона Соболя, за походженням білоруса з м. Могильова.

Цікавим явищем у культурному житті України були мандрівні друкарні. Відомий письменник і освітній діяч Кирило Транквіліон Ставровецький 1618 р. видав власним коштом у Почаєві свою працю «Зерцало богословії», а в 1619 р. опублікував складене ним же Учительне євангеліє вже у Рохманові, куди переїхав разом з друкарнею. Останню свою книгу — збірку віршів «Перло многоцінноє» Ставровецький видав 1646 р. у Чернігові. В різних селах і містах випускав книжки також мандрівний чернець-друкар Павло Домжив Люткович Телиця: в Угорцях (тепер Нагірне) поблизу Самбора (1618—1620), в с. Четвертні Луцького повіту (1625), далі в Луцьку (1628) і в с. Чорній біля Рівного (1629). Спільник Телиці — ієродиякон Сильвестр згодом передав цю друкарню Луцькому братському монастирю. У Крем’янці в 1638 р. діяла друкарня, яка видала навчальну граматику церковнослов’янської мови.

У Львові, крім братської, в 1638—1667 pp. працювала друкарня Михайла Сльозки — талановитого і різнобічного майстра. Він мав неабиякий літературний хист, сам умів вирізувати шрифти, оправляти книжки, успішно торгував ними на ярмарках. Крім творів українських письменників і літургічних церковнослов’янських видань, Сльозка друкував також книжки латинською і польською мовами. Незважаючи на те, що він мав конфлікти з братчиками на ґрунті конкуренції з їхньою друкарнею, Михайло Сльозка співпрацював з Львівським братством, брав участь у його суспільно-політичній діяльності. В 1645—1646 pp. книги друкувалися ще в друкарні єпископа Арсенія Желиборського при львівській церкві Юра.

Таким чином, характерною рисою видавничої справи на Україні була децентралізованість, наявність одночасно діючих друкарських центрів у різних частинах краю. Змагання між друкарнями і видавцями сприяло піднесенню рівня видавничої справи, створювало сприятливі умови для діяльності митців і літераторів.

Друкування латинським шрифтом на Україні почало розвиватися дещо пізніше, ніж кириличне. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. у Львові змінили одна одну кілька польських друкарень, але кожна з них діяла дуже недовго. Лише близько трьох років (1608—1611) працювала кальваністська друкарня в Панівцях на Поділлі. Проте перша постійна польська друкарня з’явилася тільки через півстоліття після першої постійної української друкарні. Це — друкарня Львівського єзуїтського колегіуму (1042—1773). Її видання, спрямовані на окатоличення й полонізацію православного населення, не відіграли істотної ролі в культурному житті українського народу.

Деякий час у Львові існувала і вірменська друкарня Говганеса Карматенянца (Івана Муратовича), який видав вірменський «Псалтир» (1616) і Молитовник (1618) — єдину друковану книгу вірмено-половецькою мовою. Дуже можливо, що Карматенянц оволодів друкарською справою в одній з українських друкарень Львова. Всього на Україні до 1648 р. діяло 25 друкарень (в 17 місцевостях), із них 17 належали українцям і видавали книжки переважно церковнослов’янською та українською мовами.

Українським і вірменським друкарням доводилося діяти в умовах жорстокого національно-релігійного гніту, проти них не раз спрямовувалися репресії з боку державної та церковної влади. 1636 р. Сльозка опублікував панегірик на честь православного єпископа Єремії Тисаровського. Католицька консисторія визнала цю книгу шкідливою для папського престолу, прилюдно спалила один примірник і наказала знищити весь тираж. Сльозку оштрафували і суворо заборонили йому друкувати щось подібне. В 1651 p., після Берестецької битви, король конфіскував і подарував учасникові цієї битви ротмістрові Студзінському львівські друкарні (братську і Сльозки). В судових актах це безприкладне насильство пояснювалося тим, що все, що друкувалось церковнослов’янською або українською мовами, містить схизму і єресі. Студзінський та інші польські феодали підкреслювали визначну роль українських друкарень в ідеологічній підготовці, визвольної боротьби українського народу: «Таке велике повстання в державі показало тепер наслідок діяльності їх друкарень, що сіють часто і густо схизму». На вимогу Студзінського магістрат опечатав братську друкарню. І хоч братству вдалось добитися зняття секвестру, воно, боячись дальших переслідувань, мусило значно звузити тематику своїх видань.

Вже в перші місяці визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького на значній частині України було ліквідовано національно-релігійний гніт. Це, як і формування в ході війни елементів української державності, створювало сприятливі умови для розвитку української культури. Арабський мандрівник Павло Халебський писав у той час, що «кількість письменних особливо збільшилася з часу появи Хмеля (дай боже йому довго жити!), який звільнив ці краї й визволив ці мільйони православних від ярма ворогів віри, ляхів». Гостя з далекої Сірії вразило, що на Україні вміють читати не лише чоловіки, але навіть більшість жінок і дочок мешканців «країни козаків» (так він називав Україну).

Поширення письменності було одним з наслідків праці друкарень. Навіть у суворі воєнні роки Києво-Печерська друкарня зберегла славу визначного видавничого осередка. Той же Павло Халебський, відвідавши цю друкарню 1653 p., писав про неї як про чудовий і знаменитий друкарський будинок, з якого виходять книги «різного вигляду і кольорів» і «малюнки на великих аркушах» — станкові дереворити. Після недовгої затримки Київська друкарня в другій половині XVII ст. стає найважливішим центром публікації оригінальних публіцистичних і літературних творів. Досить назвати такі широко популярні не тільки на Україні, але й поза її межами видання, як «Ключ розумінія» Йоаникія Галятовського (1659), перше старослов’янське видання Києво-Печерського патерика (1661), «Меч духовний» Лазаря Барановича (1666), «Мир с богом человіку» Інокентія Гізеля (1669) і «Синопсис» того ж автора (перше видання 1674 p.).

Дуже високого рівня в другій половині XVII — на початку XVIII ст. досягло оформлення київських видань, у якому поєднуються народні традиції із загальноєвропейськими стилістичними рисами доби розвиненого барокко. Особливо багаті київські друки на майстерно виконані сюжетні гравюри, вмонтовані в текст.

Протягом 1674—1679 pp. діяла друкарня в Новгороді Сіверському. Вона була заснована чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем головним чином для публікації літературних творів, а не для розмноження літургічних текстів. З 20 відомих нині безсумнівно новгородсіверських видань 15 — це твори тогочасних українських письменників: самого Барановича, Йоаникія Галятовського, Дмитра Туптала-Ростовського, опубліковані українською, церковнослов’янською та польською мовами.

З 1679 р. друкарня працювала у Чернігові. І далі значне місце в її продукції займали твори тогочасних авторів: Барановича, Галятовського, Туптала, Петра Армашенка, Івана Величковського та інших. У чернігівській друкарні застосовувалися різноманітні шрифти — кириличні (інші для українських видань, інші для церковнослов’янських) та латинські. У 1683 р. тут вжито мідерит для ілюстрування книжки. Автором гравюри був талановитий митець Інокентій Щирський, який швидко став одним з найвизначніших майстрів книжкової графіки. 1676 р. Перемишльське трієцьке братство купило друкарню від мешканця Перемишля Андрія Миколайовича П’ятисотника. Друкарі Сидір і Василь виготовляли в ній «образки» (станкові дереворити). 1683 року цю друкарню купило Львівське Ставропігійське братство.

Не маючи змоги докладніше охарактеризувати все розмаїття книжкової продукції друкарень України другої половини XVII—XVIII ст., відзначимо лише, що аж до кінця XVIII ст. стародруки зберігають ряд елементів оформлення, які були ще у виданнях Івана Федорова. Це, насамперед, титульні аркуші з дереворитними рамками, в’язь, заставки, кінцівки, виливні складані прикраси. Істотні риси стилю Івана Федорова проникали і до композиції оздоб, створених на інших стилістичних основах.

Діяльність Івана Федорова була яскравим виявом впливу російського книгодрукування другої половини XVI ст. на українське. Водночас і українське книгодрукування XVII — початку XVIII ст., як підкреслювали В. В. Стасов, О. О. Сидоров та інші дослідники, мало позитивний вплив на російське друкарство. Взаємокорисні творчі зв’язки встановилися і між українським і білоруським друкарством, що знайшло, зокрема, відображення у праці білорусів С. Соболя і М. Сльозки на Україні та у виданні білоруськими друкарнями праць українських письменників Стефана і Лаврентія Зизаніїв, М. Смотрицького, П. Беринди. Українські видання того часу були популярними і на Балканах і сприяли зміцненню культурних взаємин України з південнослов’янськими і східнороманськими народами.

Таким чином, посіяні визначними слов’янськими першодрукарями зерна впали на добрий ґрунт. Їх праця, як і праця продовжувачів їхньої справи, сприяла тому, що книгодрукування кінця XVI—XVIII ст. стало однією з яскравих сторінок української культури, відіграло важливу роль у міжнародних культурних зв’язках.