Правове положення іноземців в Україні

Реферат

План

1. Поняття іноземців і іноземних громадян

До складу населення України як сукупності людей, що проживають у межах території України і підлягають її юрисдикції, крім громадян України входять також іноземці та особи без громадянства (апатриди).

Конституція України чітко розмежувала поняття "іноземець" та "особа без громадянства", відносячи до перших лише іноземних громадян [ст. 26, 1]. Відповідно до конституційних положень у законах України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» [ст. 1, 2] та «Про громадянство України» [ст.1, 3] дається нормативне визначення іноземців та осіб без громадянства: іноземець — особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати па її території.

Під імміграцією розуміється прибуття в Україну чи залишення в Україні в установленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.

Квота імміграції — гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надавати дозвіл на імміграцію в Україну протягом календарного року — встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку за категоріями іммігрантів:

1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України;

5) особи, які раніше перебували в громадянстві України;

6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

7) особи, які безперервно прожили па території України протягом трьох років од дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом із ними.

Пропозиції стосовно осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України, а також тих, що раніше перебували в громадянстві України, та батьків, чоловіка (дружини) іммігранта, його неповнолітніх дітей готуються безпосередньо Державним департаментом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;

2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України;

5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України.

Водночас дозвіл на імміграцію не надається:

1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашено і не знято в установленому законом порядку;

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено;

3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я. Зокрема, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 жовтня 2001 р. № 415 Перелік інфекційних хвороб, захворювання на які є підставою для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, включає такі хвороби: туберкульоз (активну форму); ВІЛ-інфекцію; інші інфекційні захворювання, що перебувають у стадії загострення;

4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України.

Крім того, згідно з перехідними положеннями Закону України «Про імміграцію» вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну:

а) іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України «Про імміграцію» і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні;

б) іноземці та особи без громадянства, які змушені були залишити місця постійного проживання в Автономній Республіці Абхазія Грузії, прибули в Україну, одержали в установленому порядку тимчасову довідку і прожили в Україні не менш як п'ять років, а також їх повнолітні діти, які прибули в Україну разом з ними до досягнення повноліття, і звернулися із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні;

в) іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні;

г) іноземці та осіби без громадянства, які прибули в Україну дітьми-сиротами у зв'язку із збройними конфліктами у місцях їх постійного проживання і виховуються або виховувалися у державних дитячих закладах чи в дитячих будинках сімейного типу або над якими встановлено чи було встановлено опіку або піклування громадян України.

Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців та осіб без громадянства, визначається Законом України «Про імміграцію».

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої паспортні документи, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

Якщо іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають в Україні, змінюють місце проживання, вони зобов'язані повідомити про це органи внутрішніх справ, у яких зареєстровано їх паспортні документи.

2. Міжнародно-правове регулювання положення іноземців

Іноземцем визнається особа, яка проживає на території даної держави, не є її громадянином, але має достатньо доказів належності до громадянства іншої держави. Є й інші визначення цього поняття, призначені в деяких випадках для "внутрішнього", а в інших — для міжнародно-правового використання. До "достатніх доказів" належності до громадянства іншої держави належить паспорт (закордонний паспорт) або інше законне посвідчення особи, що не втратило придатності. За відсутності документів людина може бути визнана особою без громадянства, загальновизнано, що до іноземців прирівнюються особи без громадянства.

Поняття "іноземний громадянин" й "іноземець" мають відмінності. Перше означає, що у даної особи є батьківщина, громадянином якої батьківщина (держава) визнає її (особу) своїм громадянином. Іноземець — це не тільки іноземний громадянин, але й особа без громадянства. Допущення іноземців на свою територію, так само як і визначення обсягу їхньої дієздатності (режим), належить до виключної компетенції держави. Однак сучасне міжнародне право надто негативно ставиться до будь-яких форм дискримінації іноземців, і держави негайно вживають відповідних заходів до тих, хто обмежує права їхніх громадян.

Тому слід ураховувати, що режим іноземців визначається не тільки внутрішнім законодавством, а й нормами міжнародного права, у тому числі й двосторонніми договорами держав, у яких сторони встановлюють стан своїх громадян в іншій державі.

Правовий стан іноземців подвійний. З одного боку, вони є громадянами своєї держави і залишаються під її юрисдикцією. З іншого — вони мають підкорятися законам країни перебування, у тому числі підпадають під юрисдикцію приймаючої держави. Але це не позбавляє іноземця права на дипломатичний захист своєї країни. Тут нерідко виникають колізії, наприклад, у зіткненні місцевого закону про націоналізацію власності й захист власності іноземця, коли такий захист може бути розцінений як втручання у внутрішні справи і порушення суверенітету країни.

Мінімальний міжнародний стандарт визначався як сукупність певних прав, які повинен мати іноземець у даній державі. Практика визначання цієї сукупності виявилася достатньо складною через те, що нерідко виникали невідповідності між питанням про зміст стандарту і метод його реалізації, наприклад, погано працююче правосуддя зводило нанівець наданий іноземцю обсяг судового захисту. Недоліком також виявлялася відсутність єдиного стандарту, тому держави не могли виходити з принципів взаємності: уявлення про належне в одній країні не збігалися з таким уявленням в іншій. Спроби уточнення стандарту шляхом введення додаткових визначень ("розумна турбота" або "належна дбайливість" про іноземця, потім "основні права людини") хоча й допомогли зрушити з місця вирішення проблеми, але залишились недостатніми і вимагали якісно іншого вирішення.

Найбільш поширеними сьогодні є режим найбільшого сприяння й національний режим, причому режим найбільшого сприяння дедалі більше витісняється національним. Режим найбільшого сприяння — це режим, при якому громадянам даної держави в країні перебування надаються ті самі права, якими користуються на її території громадяни країни, з якою країна перебування підтримує найбільш дружні відносини. Ці права служать свого роду еталоном, за яким вирівнюється режим інших іноземців.

Щодо національного режиму, то його можна визначити як зрівнювання іноземців з правовим статусом власних громадян, за деякими, природно, винятками. Звичайно, іноземцям не надано прав обирати і бути обраними в органи державної влади (хоча в інші представницькі органи, наприклад, у склад місцевого профспілкового органу обрання можливе), служити в збройних силах, вони можуть бути позбавлені права придбання деяких об'єктів права власності (наприклад, землі) і мати ряд інших обмежень. У всіх інших випадках іноземців прирівняно до власних громадян. В Україні щодо іноземців діє національний режим. Правові підстави перебування іноземців в Україні визначаються Конституцією України та іншими нормативними актами України. Вони зводяться до рівності перед законом, єдності прав, свобод і обов'язків. Так, у ст. 26 Конституції встановлено, що іноземці й особи без громадянства, які перебувають в Україні на законній підставі, користуються тими самими правами і свободами й виконують ті самі обов'язки, що і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України.

Разом з тим треба враховувати, що статус іноземців певною мірою залежить від часу їхнього перебування в Україні (це, проте, стосується й інших держав). Такими, що постійно проживають в Україні, вважаються іноземці, які отримали на те дозвіл і посвідку на проживання, видану компетентними органами. Іноземці, які перебувають в Україні на інших підставах, вважаються такими, що тимчасово перебувають на території України і зобов'язані виїхати у встановлений для них термін (навчання, культурний обмін, туризм тощо). Крім того, іноземці підрозділяються на осіб, підлеглих юрисдикції країни перебування, обмежено підлеглих (консульський персонал, екіпажі військових суден та ін.) і звільнених від юрисдикції країни перебування (дипломатичні представники та інші особи, які користуються дипломатичним імунітетом).

Надання притулку — традиційний інститут міжнародного права. Він однаково регламентований нормами міжнародного права й нормами внутрішньодержавного права, звичайно на конституційному рівні. В Україні це право закріплене в ч. 2 ст. 26 Конституції.

До міжнародно-правових актів належить насамперед Загальна декларація прав людини від 10 січня 1948 p., п. 1 ст. 14 якої говорить: "Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком". Аналогічні приписи є і в інших актах, у тому числі в Декларації ООН "Про територіальний притулок" від 14 грудня 1967 p., а також у Декларації про територіальний притулок, яку прийнято Радою Європи у 1977 р. Як зазначається в останньому документі, право притулку надається будь-якій особі, яка має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом щодо будь-якої держави.

Відповідно до Резолюції Інституту міжнародного права, прийнятої на 44-й сесії 5—12 вересня 1950 p., термін "притулок" означає піклування, яке держава надає на всій території або в іншому місці, що підвідомче яким-небудь органам цієї держави, особі, котра шукає такого піклування. Іноді право притулку називають правом політичного притулку, що не зовсім точно. З наведеної Декларації випливає, що притулок надається не тільки з політичних мотивів, але й з будь-яких інших гуманних причин: расових, релігійних тощо. Разом з тим назва "політичний притулок" зустрічається в міжнародних актах.

Право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і законного там перебування. Особа, яка отримала притулок, за своїм статусом прирівнюється до іноземця, але відмінність від іноземця полягає у тому, що її час перебування не обмежений і, головне, той, хто отримав притулок, не може бути висланий із країни і не може бути виданий іноземній державі. Не видавати — головний і, мабуть, єдиний обов'язок держави, яка прийняла, щодо такої особи.

Очевидно, що притулок надається лише тим, хто не скоїв звичайних чи міжнародних злочинів. У ряді випадків перелік причин і умов, за яких може бути наданий притулок, обмежується. Так, в Конституції РФ указано, що притулок надається іноземцям, котрі переслідуються за свою діяльність на користь свободи і позбавлені в своїй країні основних прав і свобод. У згаданій ст. 14 Загальної декларації установлено, що право притулку не може бути використане у разі переслідування за скоєння неполітичних злочинів чи дій, що суперечать цілям і принципам ООН.

Конституція України яких-небудь обмежувальних умов для надання притулку не передбачає, хоча очевидно, що притулок не може бути надано кримінальним злочинцям, так саме як і особам, котрі переслідуються за фашистську й іншу діяльність подібного роду або людиноненависницьку пропаганду. Разом із тим, згідно зі ст. 3 Закону України "Про біженців" статус біженця не надається особі, яка до прибуття в Україну перебувала в державі, де могла в установленому порядку отримати притулок чи оформити статус біженця.

Розрізняють територіальний і дипломатичний притулок. Перший передбачає надання притулку на території країни, другий — на території дипломатичного представництва даної держави. Дипломатичний притулок має поширення в країнах Латинської Америки, хоча яких-небудь конвенційних норм міжнародного права щодо цього не існує. Посередньо право дипломатичного притулку визнавалося ст. 1 Конвенції про право політичного притулку, де говорилося: "Державам не дозволяється надавати притулку в посольствах, на військових кораблях, у військових таборах і на військових повітряних суднах особам, які звинувачуються в загальнокримінальних злочинах, переслідуються належним чином, або засудженим звичайними судами, а також дезертирам із сухопутних або військово-морських збройних сил". З цього випливало, що особам, які не скоїли перелічені діяння, дипломатичний притулок може бути надано.

Видача злочинців (екстрадиція) існує лише на основі внутрішнього законодавства та угод між державами, за винятком військових злочинців, котрі видаються й на основі принципів звичайного права. Слід відокремлювати відмову в притулку від видачі злочинця.

Згідно з угодами держави зобов'язуються видавати злочинців, які перебувають на їхній території, для притягнення до кримінальної відповідальності або для відбуття покарання. У видачі відмовляють, коли є підстава припускати, що вимога про екстрадицію має на меті покарати особу за політичні, расові, релігійні чи національні переконання. Держави, як правило, не видають своїх громадян.

В останні роки на підставі багатосторонніх конвенцій держави зобов'язались видавати осіб, які скоїли злочини міжнародного характеру (тероризм, захоплення заручників тощо).

На підставі ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі.

3. Регулювання статусу іноземців в Україні

Правовий статус іноземців в Україні визначають Конституція України, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 p. [2], Закон України «Про біженців» у редакції Закону від 21 червня 2001 p., Конвенція про статус біженців 1951 року, яка була ратифікована Верховною Радою України 10 січня 2002 року, Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів, яка була ратифікована Верховного Радою України 16 березня 2007 року, інші нормативні акти і міжнародні договори України.

Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців в Україні, закріплено у ст. 26 Конституції [1]: Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Цим Конституція України закріплює національний правовий режим іноземців в Україні. Цей режим характеризується такими рисами.

1. Він має загальний (неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на всі категорії іноземців, хоча правовий статус окремих із них може мати певні особливості.

2. Іноземці користуються тими ж правами і виконують ті ж обов'язки, що й громадяни України. Так, Конституцією та законами України іноземцям та особам без громадянства гарантуються особисті (громадянські) права, що належать до загальновизнаного переліку природних прав: право на життя та його захист; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на шлюб і сімейні відносини; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх переконань; право на свободу віросповідання.

Іноземці та особи без громадянства користуються в Україні численними економічними, соціальними та культурними правами і свободами. Як суб'єкти права приватної власності вони можуть володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У їхній власності можуть перебувати житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, засоби виробництва, кошти тощо. Вони також є суб'єктами свободи підприємницької діяльності, права на працю, права на страйк, права на відпочинок, права на соціальний захист, права на житло, права на достатній життєвий рівень, права на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, права па сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку.

У літературі виділяють три види правових режимів іноземців — національний, спеціальний та найбільшого сприяння.

Іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їхніх особистих, майнових та інших прав. Зокрема, за статтями 147, 150 Конституції України, статтями 13, 42, 43, 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» вони, як і громадяни України, можуть звертатися з письмовими клопотаннями до Конституційного Суду України за необхідності тлумачення Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту своїх конституційних прав і свобод. Національним режимом у галузі цивільного процесуального права іноземці та особи без громадянства користуються відповідно до положень статей 423, 424 Цивільного процесуального кодексу України незалежно від їх перебування на території України.

3. Дія національного режиму щодо іноземців має певні межі: вони повністю не прирівнюються у правах та обов'язках до громадян України.

Так, іноземці не користуються в Україні більшістю політичних прав (не можуть об'єднуватися в політичні партії; не беруть участі в управлінні державними справами; не мають виборчих прав; не можуть брати участі в референдумах; не мають права рівного доступу до державної служби; не можуть створювати профспілки тощо), мають дещо менший порівняно з громадянами України обсяг економічних, соціальних і культурних прав (не мають права користуватися об'єктами права державної та комунальної власності, права па захист від незаконного звільнення, нрава на соціальний захист, права безоплатно здобути вищу освіту тощо); на них не поширюється обов'язок відбувати військову службу.

4. Національний правовий режим має безумовний характер — він поширюється на іноземців та осіб без громадянства незалежно від того, мають чи ні громадяни України подібні права у відповідних країнах.

Положеннями ст. 24 Конституції України [1] та ч. 2 ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» [2] закріплено принцип недискримінації іноземців та осіб без громадянства: вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Водночас Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» [ч. 3 ст. 2, 2] передбачає можливість реторсії — обмежувальних заходів, що застосовуються Україною щодо громадян іншої держави у відповідь на несправедливі, недружні (але правомірні під кутом зору міжнародного права) дії цієї держави стосовно громадян України: «Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято».

Правовий статус різних категорій іноземців в Україні має певні особливості. Це, зокрема, стосується:

— іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання;

— іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового працевлаштування — трудящих-мігрантів;

— політемігрантів (іноземців, яким надано притулок на території України);

— біженців;

— осіб, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами;

— іноземців, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці інших держав);

— нелегальних мігрантів тощо.

Особливий статус на території України мають біженці.

Біженець — особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом унаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Правовий статус біженців в Україні визначається Законом України «Про біженців» [4] та міжнародно-правовими документами, найважливішими з яких є Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. та Протокол щодо статусу біженців 1967 p., які були ратифіковані Україною 10 січня 2002 р. Правовий статус цієї категорії іноземців та осіб без громадянства в Україні характеризується такими особливостями.

1. Вони не можуть бути вислані або примусово повернуті до країни, з якої вони прибули та де їхньому життю або свободі загрожує небезпека.

2. Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців.

3. Біженці мають рівні з громадянами України права на:

— пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом;

— працю;

— підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

— охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

— відпочинок;

— освіту;

— свободу світогляду і віросповідання;

— направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;

— володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

— оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

— звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

— правову допомогу.

Особи, яким надано статус біженця в Україні, мають також рівні з громадянами України права у шлюбних і сімейних відносинах.

4. Біженці мають право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.

5. На біженців покладаються обов'язки:

— повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;

— у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;

— проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за місцем проживання.

За загальним правилом, установленим Законом України «Про біженців», особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули державний кордон України у порядку, встановленому законодавством України, повинні протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.

Особи, які не є громадянами України та на законних підставах тимчасово перебувають на території України і під час такого перебування в країні їх громадянської належності чи постійного проживання виникли умови, внаслідок яких вони не можуть повернутися до країни свого походження і мають намір набути в Україні статусу біженця, повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на перебування в Україні.

Якщо державний кордон України перетинає чи перетнула дитина, розлучена з сім'єю, і заявляє про намір набути статусу біженця, або про це повідомили інші особи, які не є законними представниками неповнолітньої особи, посадові особи Державної прикордонної служби України повинні невідкладно повідомити про це орган міграційної служби та орган опіки і піклування.

Орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про падання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб.

Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено в наданні статусу біженця.

Закон України «Про статус біженців» [ст. 10, 4] установлює заборону щодо надання статусу біженця особі:

— яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

— яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

— яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

— стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим ст. 1 цього Закону, відсутні;

— яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

— яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. При цьому під третьою безпечною країною в Законі розуміється країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна:

— дотримується міжнародних стандартів із прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, зокрема норм про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

— дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 р. та Протоколу про статус біженців 1967 p., враховуючи принцип невислання;

— має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок;

— забезпечить особі ефективний захист проти вислання та можливість звертатися за притулком і користуватися ним;

— погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання притулку.

Статус біженця надається на період дії обставин, що стали підставою для отримання статусу біженця.

Юридичним документом, що підтверджує надання статусу біженця, є посвідчення біженця, яке видається іноземцеві чи особі без громадянства, які досягли 16-річпого віку на підставі відповідного рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції.

Іноземці та особи без громадянства можуть в'їжджати в Україну за дійсними паспортними документами. При цьому іноземці та особи без громадянства повинні одержати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України.

Виїзд з України іноземця та особи без громадянства може бути відкладено до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.

Іноземці та особи без громадянства на території України несуть цивільно-правову, кримінальну та адміністративну відповідальність на загальних підставах.

Іноземець зобов'язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення, але не пізніше ніж через 30 днів після прийняття вказаного рішення. У разі прийняття рішення про видворення іноземця за межі України у нього негайно анулюється віза та вилучаються інші документи на право перебування в Україні.

Орган внутрішніх справ чи орган охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця або особу без громадянства тільки на підставі постанови адміністративного суду.

Рішення органів внутрішніх справ або Служби безпеки України про видворення іноземця з України може бути оскаржено до суду.

Іноземці, які підлягають видворенню, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням, у порядку, встановленому законом.

Фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали цих іноземців, влаштовували їхні незаконний в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяли в ухиленні від виїзду після закінчення терміну перебування, в порядку, встановленому законом, відшкодовують витрати, завдані державі видворенням зазначених іноземців.

Водночас не допускається колективного видворення іноземців.

Іноземцеві, який порушує законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено термін перебування в Україні.

Закон України «Про імміграцію» передбачає ще одну специфічну форму відповідальності іноземців та осіб без громадянства — скасування дозволу на імміграцію.

Література

1. Конституція України. // ВВР України. — 1996. — № 30.

2. Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" // ВВР України. — 1994. — № 23.

3. Закон України "Про громадянство України" // ВВР України. — 2001. — № 13.

4. Закон України "Про біженців" // ВВР України. — 2001. — № 47.

5. Черкес М. Ю. Міжнародне право: Підручник. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2001. — 284 с.

6. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний посібник. — Вид. 6-те, виправ. та допов. — К.: Атіка, 2009. — 608 с.

7. Колодій А. М. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 336 с.

8. Міжнародне право. Підручник // Г. О. Анцелевич. — К.: Алерта, 2003. — 410 с.

9. Туском Жан. Міжнародне право: Підручник. — К.: АртЕк, 1998. — 416 с.

10. Конституційне право України: Підручник для студентів вузів // За ред. Ю. М. Тодика. — К.: Вид. Дім "Ін Юре", 2002. — 544 с.

11. Міжнародне право: Навч. посібник // За ред. М. В. Буроменського. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 336 с.