Типологія та психологічні особливості особи злочинця

Реферат

План

Вступ

Злочинність та її окремий прояв — злочин — не можуть бути достатньою мірою вивчені, а тим більше пояснені без звернення до того, хто їх вчиняє. Вихідною одиницею аналізу тут виступає людина як носій розуму і представник суспільства.

У загальноправовому контексті людина виглядає особою — суб'єктом злочину, а в психологічному контексті — особистістю, що вчинила злочин.

Пізнаючи дійсність, оволодіваючи різними видами діяльності, спілкуючись з іншими, людина соціалізується і набуває інтегральної соціальної властивості бути особистістю.

Засновник психоаналізу З. Фрейд вважав, що в основі особистості лежать дві фундаментальні інстинктивні потреби — біологічного самозбереження й агресії. Свідомість обслуговує їх, надаючи прийнятні для суспільства, соціалізовані форми. Але людину як соціальну істоту визначають, передовсім, не природні, органічні потреби, а соціогенні, тобто породжені соціальним середовищем і такі, що обумовлюють її суспільну сутність.

Одна з фундаментальних соціогенних потреб людини — бути особистістю, сформуватись і реалізуватись як особистість. У цій потребі вигадливо поєднується соціально-типове (відповідати соціальним нормам, бути таким, як інші) та індивідуальне (відрізнятися від оточення своєрідністю, неповторністю).

Вивчення психології особистості як суб’єкта злочину стоїть на одному з перших місць в методах попередження злочину; допомагає юристам глибше зрозуміти мотиви вчинків правопорушників, регулювати взаємовідносини з ними, виявляти індивідуальність особистості. Тому висвітлення даної теми є досить актуальним.

1. Психологічні особливості особи злочинця

Людина, яка скоїла злочин, є об'єктом активного вивчення юриспруденції та психології. Обидві науки спираються на спільне вихідне розуміння людини як особи, котра поєднує в собі біологічне, природне та соціальне.

Стосовно до злочину юриспруденція вирізняє в особі два пріоритетні аспекти, які виступають предметом вивчення відповідно кримінального права і кримінології. У першому випадку — це особа, яка підлягає кримінальній відповідальності, у другому — особа злочинця.

Особа злочинця у кримінологічному вимірі являє собою сукупність соціально значимих властивостей, зв'язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з неособистими умовами та обставинами, що впливають на злочинну поведінку [9].

Характеризуючи особу злочинця, кримінологи традиційно класифікують чотири групи ознак:

1) соціально-демографічні;

2) кримінально-правові;

3) статусно-рольові;

4) морально-психологічні.

Статусно-рольові характеристики репрезентують реальне місце та суб'єктивні переваги особи у психологічно структурованому середовищі, її ставлення до різних ролей та індивідуальний стиль виконання ролей. Фактично йдеться про соціально-психологічну характеристику особистості, яка вчинила злочин.

Морально-психологічні ознаки представлені переконаннями, установками, ціннісними орієнтаціями особи, особливостями її інтелектуальної, емоційної, вольової сфер.

Для юридичної психології, зокрема кримінальної, суб'єкт злочину — це завжди особистість. Відомий вітчизняний кримінолог А. Ф. Зелінський образно зазначає, що «особистість злочинця — альфа і омега кримінальної психології, її наріжний камінь» [10].

Особистість — це певний рівень соціального, психічного розвитку людини, який забезпечує її становище у суспільстві та стосунки з іншими людьми. Це обов'язково індивідуальність, себто наявна своєрідність поєднання між собою окремих психологічних якостей та їх прояву у поведінці та діяльності [11].

Загальними, нормативними ознаками особистості є такі: свідомість, активність, рольова поведінка, система стосунків і наявність певної психологічної структури. Отже, особистість — активний суб'єкт свідомості, який має індивідуально-типову структуру якостей, виконує соціальні ролі на основі вибіркового ставлення до них і навколишньої дійсності в цілому.

Численні психологічні дослідження свідчать, що свідомість та її стрижень — самосвідомість у віці 14—16 років досягають рівня, достатнього для ефективного контролю та управління власною активністю.

Активність — це загальний спосіб взаємозв'язку людини з навколишнім світом, який забезпечує функціонування людини як живої істоти та носія психіки.

Витоки активності лежать у зовнішньому середовищі та в самій людині. У першому випадку активність має вигляд реакцій і здійснюється за схемою: зовнішній стимул — відповідна реакція. У другому випадку активність має вигляд поведінки й діяльності та здійснюється за схемою: внутрішнє спонукання — вчинок або дія.

Визначальною характеристикою активності людини як особистості є її усвідомлюваний характер і наявність заздалегідь передбачуваної мети.

У цілому активність обумовлюється мотиваційною сферою особистості та реалізується через таку підструктуру особистості, як спрямованість. До спрямованості також входять інтереси особистості.

Рольова поведінка полягає у виконанні особистістю сукупності вимог і очікувань, які покладаються на неї суспільством у зв'язку із певними функціями. Ці функції охоплюють головні сфери способу життя особистості: професійну, громадсько-політичну, сімейно-побутову та ін. Вони характеризують особистість як члена різноманітних соціальних груп, до яких вона входить за власним бажанням або вимушено.

Чинне кримінальне законодавство передбачає відповідальність за «довільну» рольову поведінку особистості у двох випадках. По-перше, за неналежне виконання певних ролей — професійних (лікар, підприємець, капітан судна тощо), управлінських (начальник, підлеглий), сімейно-родинних (мати, батько). По-друге, за ухилення від виконання як ролі в цілому, так і окремих її вимог (військовослужбовець, опікун тощо).

Третім, самостійним варіантом є відповідальність за виконання особистістю специфічної групи ролей. Ці ролі можна назвати кримінальними, оскільки вони характеризують співучасть особистості у груповому злочині (виконавець, організатор, підбурювач, посібник) чи саму злочинну діяльність, притаманну ролі (проституція, звідництво, сутенерство тощо).

Система ставлень як загальна обов'язкова ознака особистості являє собою сукупність притаманних тільки певній людині ставлень. Ставлення — це вибіркова, суб'єктивно-оцінна позиція особистості до чогось або когось, зокрема до себе. Важливими характеристиками ставлення є його спрямованість (позитивна, негативна, байдужа), стійкість (постійність прояву в часі та різних ситуаціях), емоційне забарвлення й усвідомлюваність.

У кримінальному плані особливе значення мають ставлення особистості до соціальних ролей та міжособистісні відносини або взаємостосунки. Останні — це ставлення особистостей одна до одної.

Чинне кримінальне законодавство бере до уваги низку ставлень особистості як суб'єкта злочину. Це — недбалість і несумлінність, ставлення до вчиненого злочину (визнання вини, каяття, активне сприяння розкриттю злочину), ставлення до об'єкта злочину (жорстокість і особлива жорстокість до потерпілого, явна неповага до суспільства і т. д.).

Психологічна структура особистості полягає у наявності певної сукупності взаємопов'язаних і взаємопідпорядкованих якостей. Виникаючи та формуючись у процесі життєдіяльності людини, ці якості утворюють своєрідну внутрішню призму, яка опосередковує зовнішні впливи на людину.

Основну структуру особистості утворюють чотири однорядні підструктури: біопсихічні якості, психічні процеси та стани, досвід, спрямованість. До біопсихічної підструктури, яка в цілому обумовлена природно, біологічно, входять: темперамент, статеві, вікові, патологічно і фармакологічно обумовлені якості.

З названої підструктури чинне кримінальне законодавство враховує: фармакологічні якості та стани особистості (алкогольне сп'яніння і стан, викликаний вживанням одурманюючих засобів), спадково-генетичні та набуті протягом життя патології (недоумство, хронічне психічне захворювання, розлад психічної діяльності). Крім цього, у більш загальному вигляді враховуються статево-вікові особливості, пов'язані зі статевими зносинами й осудністю.

До підструктури психічних процесів і станів, яка обумовлена переважно соціальними факторами, входять: відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, емоції та почуття, воля.

З означеної підструктури особистості кримінальне законодавство бере до уваги: волю як визначальний чинник управління поведінкою (визнання осудності та обмеженої осудності, скоєння дій під впливом примусу), стан сильного душевного хвилювання (обставини, що пом'якшують покарання) та загальний психічний стан на час скоєння злочину.

До підструктури досвіду особистості, яка майже повністю соціально обумовлена, входять: звички, уміння та навички, знання. Чинним кримінальним законодавством названі якості в узагальненому вигляді враховуються у встановленні готування до злочину, ризику під час вчинення злочину, виконанні військових і професійних обов'язків (експлуатація транспорту тощо), злочинів, учинених організованою групою чи злочинною організацією.

До підструктури спрямованості особистості, в якій природного, біологічного майже немає, входять: бажання, схильності, інтереси, ідеали, переконання, світогляд. Чинне кримінальне законодавство враховує вказану підструктуру у вигляді мотиву та мотивації злочину.

На основну структуру особистості за ієрархічним принципом «накладаються» два більш загальних утворення — здібності й характер. В аналізі особистості, як суб'єкта злочину, важливе значення має характер, який інтегрує в собі окремі якості основної структури особистості, утворює, образно кажучи, її каркас. Цей каркас має вигляд відносно стійких, загальних рис, які не випадково, а закономірно проявляються у поведінці та діяльності.

Найбільш тісно характер пов'язаний із темпераментом (риси збудливості, рухливості, енергійності), волею (риси мужності, рішучості, принциповості), емоціями та почуттями (риси запальності, життєрадісності, образливості), інтелектом (риси розсудливості, акуратності, зосередженості).

Як зазначає С. Д. Максименко, формуючись і вдосконалюючись протягом усього життя, характер поступово, але дедалі суттєвіше визначає типові вчинки і дії особистості у типових життєвих ситуаціях [12]. У характері традиційно вирізняються такі ознаки, як повнота, цілісність, індивідуальність, стабільність та інтенсивність прояву.

До негативних рис характеру відносять агресивність, авантюризм, брехливість, бентежність, боягузтво, властолюбство, ворожість, жадібність, жорстокість, заздрість, зухвалість, збудливість, конфліктність, комформність, мстивість, пихатість, цинізм, чванливість тощо.

Із наведеного переліку чинне кримінальне законодавство бере до уваги, зокрема, жорстокість, легкодухість чи боягузтво, недбалість, зухвалість, цинізм.

2. Акцентуація характеру та особистості

Проблема характеру дотична до злочину не вичерпується окремими негативними рисами. Кримінально-психологічний підхід передбачає з'ясування ролі акцентуації характеру, яка стоїть близько до психічної аномалії, але не тотожна їй. У юридичній психології накопичено різноманітні матеріали щодо впливу на злочин психічних аномалій особистості: неврозів, психопатій, психозів тощо. Одночасно на більш складне за психологічною сутністю питання акцентуації характеру і, відповідно, акцентуації особистості звертається недостатньо уваги.

Акцентуація — це надмірне вираження, загострення окремих рис характеру та їх поєднань, що є крайнім варіантом норми і спричиняє до відхилень у поведінці та діяльності. Найчастіше вона виникає у підлітковому віці, може переходити у приховану (латентну) форму та компенсуватися за рахунок інших рис.

Акцентуація обумовлює підвищену чутливість і вразливість особистості до психотравмуючих ситуацій, що проявляється у психічних зривах і неадекватних діях.

Численними дослідженнями виявлено 11 основних акцентуацій характеру, які отримали загальну назву «тип акцентуації». Це гіпертимний, циклоїдний, лабільний, астеноневротичний, сензитивний, психостенічний, шизощний, епілептоїдний, істероїдний, нестійкий і конформний типи. Супутнім чинником скоєння злочину найчастіше виступають епілептоїдний, нестійкий, гіпертимний, істероїдний типи.

Епілептоїдному типу акцентуації характеру показові егоїстичність, властолюбство у поєднанні з недоброзичливим ставленням до оточення. В основі недоброзичливого ставлення лежать дріб'язковість, образливість і дратівливість.

Нестійкому типові акцентуації властиві навіюваність, пасивна підкорюваність, недисциплінованість, балакучість та соціальна незрілість. Остання проявляється в поверховості і квапливості суджень, легковажності вчинків, наївності й довірливості. Поведінка спрямована на отримання свіжих вражень, ситуативних задоволень.

Особистість із нестійким типом акцентуації характеру схильна до вчинення групових злочинів у ролі виконавця, крадіжок, кримінальних розваг із погано передбачуваними наслідками.

Гіпертимний тип відзначається життєрадісністю, комунікабельністю, пошуком нових вражень, людей, ситуацій. Ініціативність і енергійність поєднуються з хаотичністю, поверховістю інтересів, діловитість — із поганою дисциплінованістю й цілеспрямованістю.

Істероїдний тип акцентуації характеру відзначається егоїзмом, демонстративністю, брехливістю, інфантилізмом (вередуванням), намаганням накинути оточенню визнання власної винятковості. Це обумовлює прояви дратівливості, нетерпимості до тих, хто не визнає істероїда, та уважність, піклування до тих, хто підтримує і захоплюється ним. Особистість істероїдного типу схильна до різноманітних симуляцій самовбивства, демонстративних членоушкоджень, скоєння злочинів як засобу привернення уваги до себе, висування вимог, викликання почуття жалю, несправедливості та співчуття.

Застрягаюча особистість відзначається таким комплексом рис: цілеспрямованість, упертість, егоїстичність; яскраво виражене честолюбство, самовпевненість у поєднанні з образливістю; сильні, несподівано спалахуючі емоції та почуття (до рівня афекту), які переживаються тривалий час і періодично повторюються.

Застрягаюча особистість схильна до скоєння злочинів за мотивами відчуження, розрядки й компенсації негативних емоцій і почуттів.

Демонстративна особистість відзначається таким комплексом рис: висока адаптивність, схильність до перевтілень, авантюризму; емоційна чутливість, глибокі та яскраві емоційні переживання; легке витручення зі свідомості та швидке забування неприємних ситуацій із власного життя; впадання у психопатоподібні стани (образливість, істерика, скандалізм).

Демонстративна особистість схильна до скоєння злочинів за мотивами ствердження і самоствердження та ризику.

Педантична особистість відзначається таким комплексом рис:

— нерішучість, боязкість, ретельне обдумування та перевірка своїх вчинків;

— нав'язливі психічні стани та ідеї (дріб'язковість, страхи, перебільшення погроз, іпохондрія — зануреність у стан власного здоров'я);

— тривале переживання неприємних подій, погане витручення їх із свідомості.

У разі несприятливого соціального розвитку педантична особистість:

— всіляко намагається уникнути невизначеності, небезпеки, динамічних і малопрогнозованих ситуацій;

— є надвимогливою до себе та оточення (підлеглих, членів сім'ї тощо) щодо виконання обов'язків, порядку, акуратності;

— посилено піклується про власне здоров'я, боїться хвороб, перебільшує тяжкість наявних хвороб.

Для педантичної особистості злочин — це наслідок відставання в чомусь від інших, пасивності, несвоєчасних і помилкових дій.

Збудлива особистість відзначається таким комплексом рис: підвищена чутливість, запальність, дратівливість; посередній інтелект, уповільнене мислення (тугоумство), знижена моральна і правова регуляція поведінки; різка зміна емоційних станів (похмурість — гнів; похмурість — радість), бурхливих за силою виразу і нетривалих у часі.

Збудлива особистість схильна до скоєння злочинів за аморальними, збоченими мотивами та мотивами розрядки і компенсації негативних емоцій.

Злочин — це складна, ієрархічно і поліпричинно обумовлена активність особи. У комплексі чинників представлені соціально-психологічні, особистісні, спадково-біологічні детермінанти.

3. Типологія особи злочинця

З'ясування ролі особистості у детермінації злочину виступає основою для вирішення двох практичних питань: Чим відрізняється особистість, як суб'єкт злочину, від нормослухняної особистості? Що поєднує і відрізняє особистостей як суб'єктів злочину?

Всі намагання дослідників — психологів, соціологів, психіатрів — відшукати у особистості «злочинне першоджерело», рису чи якість, притаманну лише тим, хто скоїв злочин, закінчувалися провалом. Тому доцільно прийняти за аксіому, що скоювати злочини може цілком нормальна людина.

Поряд із цим, численними кримінально-психологічними дослідженнями встановлено, що особистість злочинця має особливий психічний склад.

Формально-юридично і навіть семантично поняття особи, яка вчинила злочин, та особи злочинця є тотожними. Але якщо розглядати їх у психологічному, тобто особистісному, вимірі, буде доцільним у загальному родовому понятті «особистість як суб'єкт злочину» вирізнити видові (спеціальні) поняття «особистість, яка вчинила злочин» і «злочинна особистість» (особистість злочинця).

При такому поділі до першої категорії можна віднести осіб, які скоїли злочини з необережності, в умовах невиправданого ризику, зі службової недбалості, із перевищенням меж необхідної оборони, за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання. Для такої категорії злочин — це трагічна випадковість, несприятливий збіг обставин, раптове зниження усвідомлюваності та керованості власними діями. Особистість, яка вчинила злочин, найчастіше визнає вину повністю і щиро кається у вчиненому, їй не характерні повторність чи сукупність злочинів.

До другої категорії, тобто злочинних особистостей, можна віднести осіб, які скоїли злочин з умислом, за попередньою змовою, у складі організованої групи чи злочинної організації (особливо у ролі організатора чи підбурювача), за наявності кількох обставин, що обтяжують покарання. Для такої категорії злочин — це складова способу життя, своєрідна професія, закономірний наслідок криміногенної спрямованості особистості. Злочинна особистість вини у скоєному злочині не визнає або робить це вимушено і не кається у скоєному, для неї характерна повторність і сукупність злочинів.

Найбільш важливі поєднуючі та відрізняючі ознаки злочинних особистостей можна з'ясувати за допомоги методу типологізації. Застосування типологізації дозволяє порівняти різні типології чи розробити узагальнену або нову типологію.

Типологізація, як і класифікація, являє собою упорядкування вихідного наукового матеріалу за певними ознаками. Власне упорядкування здійснюється способом розчленування сукупності явиш, характеристик тощо і подальшого їх поєднання у групи чи підмножини. У формально-математичному плані такі групи повинні доповнювати одна одну і в той же час взаємно не перетинатися.

Типологія є складнішим, вищим рівнем пізнання та узагальнення, за якого злочинні особистості якісно відрізняються одна від одної за істотними ознаками. У побудові типології злочинних особистостей можливі два основні напрямки. Перший — закрита типологія, яка спирається на певний набір наперед визначених ознак і остаточну кількість вирізнених типів. За таким принципом, зокрема, побудовано типологію типів нервової системи І. П. Павлова і пов'язану з нею типологію темпераментів. Другий — відкрита або прогресивна типологія, в якій відсутній остаточний набір наперед визначених ознак, що вичерпно характеризують окремі типи.

Тип особистості — це певна сукупність якостей і рис, що перебувають у стійких взаємозв'язках і суттєво відрізняють конкретну особистість від особистості іншого типу чи типів.

Злочинна особистість (особистість злочинця) характеризується комплексом соціально значущих криміногенних якостей і рис, які утворюють суб'єктивно-психологічну основу злочину.

Тип злочинної особистості (особистості злочинця) характеризується наявністю певної (притаманної конкретній особистості), стійко взаємозв'язаної сукупності соціально значущих криміногенних якостей і рис.

У сучасній кримінології широкого визнання набула типологія, яка розмежовує типи за характером взаємодії ситуації та особистості. В означеній типології вирізняють послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний, ситуативний типи.

Послідовно-криміногенний тип формується в аморальному, протиправному мікросередовищі, він характеризується стійкою антисуспільною спрямованістю, а злочин виступає елементом способу життя і звичної поведінки. Названий тип активно підшуковує та створює сприятливі умови для вчинення злочину і готовий до нього навіть усупереч ситуації.

Ситуативно-криміногенний тип формується в суперечливому середовищі з неналежним, але не обов'язково протиправним виконанням соціальних ролей; злочин виступає переважно похідною несприятливої ситуації (міжгрупові конфлікти, вплив криміногенної групи тощо), яка посилюється антисуспільним способом життя такого типу.

Ситуативний тип формується в середовищі переважно аморальної спрямованості з проявами брутальності, цинізму, неповаги і т. ін. Злочин вчиняється під вирішальним впливом ситуації (провокуючої, конфліктної, невизначеної) та незнання правомірних способів її вирішення. Але, на відміну від особистості, що вчинила злочин, ситуативний тип своєї вини не визнає, перекладає її на ситуацію чи інших людей.

В основу ще однієї кримінально-психологічної типології покладено індивідуальні особливості формування й підтримання готовності до злочину та систематичність злочинної діяльності. На цій підставі вирізняють шість типів криміногенності особистості.

Перший тип характеризується стійким кримінальним потягом, спрямованим не тільки на результат, а й на процес злочину.

Другий тип характеризується первісною схильністю до злочинного способу задоволення потреби, що не обов'язково є протиправною, чи вирішення проблемної ситуації.

Третій тип характеризується прийняттям злочинних мети і способу її досягнення за вкрай сприятливих зовнішніх умов і максимальної особистої безпеки. У випадку невизначеності ситуації, наявності елементів ризику цей тип уникає вчинення злочину.

Четвертий тип характеризується внутрішнім, небезсумнівним прийняттям злочинного способу дій з огляду на обставини, які змушують діяти саме так, суб'єктивною оцінкою ситуації як безвихідної, переживанням власної потреби у чомусь як непереборної. Цей тип розглядає злочин у вигляді ризикованого, але допустимого діяння.

П'ятий тип характеризується схильністю до імпульсивних, реактивних злочинних дій, які вчиняються на тлі як нормального, так і зміненого (збудження, стрес) психічного стану, а також у стані сп'яніння й одурманення.

Шостий тип характеризується конформністю, легкою навіюваністю, прийняттям злочинних мети чи способу під вирішальним впливом референтних осіб чи групи.

Існування різних типологій особистості злочинця (злочинної особистості) є цілком закономірним явищем. Спираючись на неоднакові вихідні ознаки, вони сприяють всебічному розкриттю сутності особистості злочинця. Глибина розкриття забезпечується тим, що вирізнені типи одночасно виступають одиницями подальшого вивчення і пояснення. Враховуючи це, можна запропонувати типологію злочинної особистості, що базується:

— по-перше, на відкритій типології за дихотомічним принципом;

— по-друге: на визначенні базової психологічної риси, яка обумовлює загальну спрямованість особистості й відповідні злочинні мотиви.

Відповідно до цих положень можна вирізнити два загальні типи злочинної особистості: насильницький, базовою рисою якого є агресивність, і корисливий, загальною рисою якого є корисливість (користолюбство).

Висновки

Особа злочинця у кримінологічному вимірі являє собою сукупність соціально значимих властивостей, зв'язків і відносин, які характеризують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з неособистими умовами та обставинами, що впливають на злочинну поведінку Психологічна структура особистості полягає у наявності певної сукупності взаємопов'язаних і взаємопідпорядкованих якостей. Виникаючи та формуючись у процесі життєдіяльності людини, ці якості утворюють своєрідну внутрішню призму, яка опосередковує зовнішні впливи на людину.

На основну структуру особистості за ієрархічним принципом «накладаються» два більш загальних утворення — здібності й характер. В аналізі особистості, як суб'єкта злочину, важливе значення має характер, який інтегрує в собі окремі якості основної структури особистості, утворює, образно кажучи, її каркас. Цей каркас має вигляд відносно стійких, загальних рис, які не випадково, а закономірно проявляються у поведінці та діяльності.

Акцентуація — це надмірне вираження, загострення окремих рис характеру та їх поєднань, що є крайнім варіантом норми і спричиняє до відхилень у поведінці та діяльності. Найчастіше вона виникає у підлітковому віці, може переходити у приховану (латентну) форму та компенсуватися за рахунок інших рис.

Численними дослідженнями виявлено 11 основних акцентуацій характеру, які отримали загальну назву «тип акцентуації». Це гіпертимний, циклоїдний, лабільний, астеноневротичний, сензитивний, психостенічний, шизощний, епілептоїдний, істероїдний, нестійкий і конформний типи. Супутнім чинником скоєння злочину найчастіше виступають епілептоїдний, нестійкий, гіпертимний, істероїдний типи.

Найбільш важливі поєднуючі та відрізняючі ознаки злочинних особистостей можна з'ясувати за допомогою методу типологізації. Застосування типологізації дозволяє порівняти різні типології чи розробити узагальнену або нову типологію.

Література

1. Медведєв В. С. Кримінальна психологія: Підручник. — К.: Атіка, 2004. — 368 с.

2. Бандурка А. М. и др. Юридическая психология. Ученик. — Харьков: Изд-во ун-та внут. дел., 2001. — 415 с.

3. Коновалова В. О. Юридична психологія. Академ. курс. Підр. для студ. вузів. К.: Концерн "Вид. дім Ін Юре", 2004. — 424 с.

4. Юридична психологія: Навч. посіб. / Під ред. Кондратьєва Я. Ю. К.: Юрінком, 2000. — 345 с.

5. Копець Л. В. Психологія особистості: Навч. посіб. — К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія" 2008. — 428 с.

6. Ліфарєва Н. В. Психологія особистості: Навч. посіб. К.: ЦНЛ, 2003. — 240 с.

7. Конфліктологія: Підр. для студ. вузів. / Л. М. Герасіна і ін.. — Харків: Право, 2002. — 256 с.

8. Столяренко А. М. Психологические приемы в работе юриста: Практ. пособ. М.: Юрайт, 2000. — 288 с.

9. Курс кримінології. Заг. частина. / За ред. О. М. Джужи. — К.: 2001. — 441 с.

10. Зелінський А. Ф. Кримінальна психологія. — К.: 1999. — 319 с.

11. Професійна психологія в органах внутрішніх справ: Курс лекцій. — К.: 1995. — 398 с.

12. Загальна психологія: Підручник. / За ред. С. Д. Максименка. — К.: 2000. — 485 с.