Основні віросповідні принципи ісламу

Реферат

Віровчення ісламу формулюється просто й дохідливо: Бог єдиний і всемогутній, він подарував людям своє одкровення — Коран, який передав через чоловіка на ім'я Мухаммед.

Єдинобожжя. Першим і основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога («Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед— пророк його») і його посланця — Мухаммеда. Важливим у принципі єдинобожжя є не тільки те, що Аллах є і що немає Бога, крім нього, але також і те, що Аллах є один великий Творець. Він владика небес, землі та всього, що є на них. Чітка системність і регулярність, що спостерігається у Всесвіті, підпорядкована його волі. Він мудрий і всемогутній. Людське життя має сенс тільки в тому випадку, якщо воно цілком присвячене щирому поклонінню і служінню Аллаху. Людина відповідає перед Господом за всі свої добрі й погані вчинки на цьому світі. Суд і відплата будуть здійснюватися не в цьому, а в іншому, потойбічному житті. Земне життя дано людині заради перевірки. Іспит людини відбувається через усі її справи і скрізь: на землі, у воді, в повітрі чи в космосі. І Богу відомі не лише її почуття, думки чи фізичні можливості, а й найменші порухи душі. За непослух він може покарати як за життя, так і після смерті.

Правдиве трактування мусульманської віри — це «віра у вчення Пророка і поклоніння Аллахові відповідно до того шляху, який вказав Пророк». Той, хто не ступить на цей праведний шлях, ніколи не зможе пізнати Аллаха і його Закону. Така людина не є мусульманином, навіть якщо проголошує себе покірною Всевишньому і слідує його Закону. Перше і найважливіше з того, що заповідав мусульманам пророк, це: «Немає Бога, крім Аллаха» («Ла іляха ілла-ллах»). Це означає, що у всьому Всесвіті тільки Всевишній Аллах гідний поклоніння, покори і немає владики і царя, окрім нього. Мусульмани впевнені, що за ними сила Господа небес і землі, яка підтримає їх у всіх випадках. Все і вся мають потребу в ньому і покладаються на нього. Він поза людськими почуттями, і людський розум не в змозі осягнути його сутності.

«Немає Бога, крім Аллаха», з точки зору апологетів мусульманства, є останньою і найвищою сходинкою в пізнанні єдинобожжя. Всі атрибути божественності втілено в одній божественній сутності як такій, вважають вони. Дві божественні сутності не можуть поєднати їх у собі з однаковою повнотою. Всеперемагаючий і правлячий усім може бути тільки один. Неможливо, щоб ці атрибути були поділені між різними божествами. Якби один був мудрим, другий — всевидячим, третій — тим, що дарує блага, і всі вони були б різними особами, то землю охопили б руйнація і хаос. Відповідно до ісламу ідея єдинобожжя близька і зрозуміла віруючим, адже вона породжує в людині благородство і силу духу. Віра в те, що «немає Бога, крім Аллаха» збільшує силу віруючого, його почуття власної гідності та задоволення. Його серце очищується від жадібності, злості, заздрості й інших негативних рис та побажань. Адже немає інших сили, влади, впливу, перемог, ніж від Аллаха. Успіх і поразка — все в руках одного Аллаха. Не дарує він, заборонивши, і не забороняє, подарувавши.

Вшанування пророка Мухаммеда. Другий догмат вимагає вшанування головного й останнього пророка істинної віри — Мухаммеда. Розповідають, що коли він перебував у печері Хіра, під Меккою, йому з'явився ангел із наказом нести людям істинне слово — слово Аллаха (Коран, сура XCVI). Ісуса Христа іслам також визнає великим пророком. Його буде покликано вершити Страшний суд. Тому мусульмани не вірять в те, що Ісус Христос був страчений. Водночас вважається, що християни помиляються, сприймаючи Христа як сина Божого. Христос — заступник, утішитель, а не божественна особа.

Кожен мусульманин зобов'язаний вірити Мухаммеду, тому що:

1) він — істинний посланець Аллаха;
2) шлях його правдивий, без недоліків і помилок;
3) він — останній пророк, який прийшов до людей від Всевишнього, до дня Страшного суду.

Мухаммед заповів вірити в Судний день. Це значить, що:

1) Аллах знищить цей світ і всі створіння в день воскресіння з мервих;
2) потім Аллах оживить їх і збере в одному місці;
3) на суд Аллаха буде виставлено всі діяння людей, добрі й погані;
4) Аллах зважить добрі й злі вчинки кожного. Той, у кого добро переважить, буде прощеним; той, у кого переважать злі діяння, буде покараним;
5) прощені увійдуть у рай, покарані потраплять у пекло.

Коран — Святе Письмо ісламу. Третій догмат — шанування Святого Письма — Корану (араб., досл. — читання), що є головною священною книгою мусульман. За ісламською традицією, Коран є «копією» «матері-книги», яка існує на небі одвічно. У ній записано всі Божі веління та всі події, що відбуваються і мають відбутися. Архангел Джебраїл (Гавриїл) переповів цю книгу Мухаммеду частинами, що мали стосунок до певних подій. Складається Коран із промов, проповідей, пророцьких одкровень, історико-релігійних оповідей, притч, етико-правових та правових приписів, що були виголошені упродовж 610— 632 pp. Через те що всі вони переповідалися усно, після смерті Мухаммеда виникла загроза втратити Святе Письмо. Ось чому при першому халіфі Абу-Бакрі (роки правління 632— 634) особистим секретарем Мухаммеда Зайд ібн Сабітом було складено перший збірний текст Корану. За третього халіфа Османа (роки правління 644—656) з'явилася друга редакція Корану, який визнано канонічним. Орфографія, правила читання і структура тексту остаточно канонізовано офіційним виданням Корану в Каїрі 1923 р.

Коран написаний римованою прозою класичною арабською мовою і поділений на 114 сур (глав, або одкровень), які складаються з айатів, тобто віршів (араб, айа — знамення). Відсутність логічного зв'язку між сурами пояснюється їх розташуванням: найдовші сури розміщені на початку (окрім «Фатіха», або «Прологу» — молитви, що відкриває Коран), найкоротші — в кінці. Залежно від часу та місця їх виголошення сури поділяються на «мекканські» (610—622, Мекка, 90 сур) і «мединські» (622—632, Медина, 24 сури). Наявність у Корані певних неясностей, суперечностей зумовила виникнення ім ал кіра (науки про читання Корану) й ілм ат-тафсір (науки про способи його тлумачення).

Основний зміст Корану — проповідь ідеї єдиного Бога (Аллаха) як першопричини життя і першотворного створіння, попередження про Страшний суд, рай і пекло. Коран посприяв розвитку мусульманських фікс (правознавства), суфізму (містики), іс алам (теології). Це цінна релігійно-філософська та правознавча пам'ятка, що має всесвітнє значення, джерело дослідження культурно-історичного, політичного розвитку та літературної спадщини Аравії кінця VI — першої половини VII ст. До того ж Коран є найдавнішим прозовим твором арабською мовою, що свого часу допомогло формуванню єдиної літературної мови арабських народів.

Вважаючи себе духовними синами Авраама, мусульмани вірять у те, що Тора (Таура) і Євангеліє (Інджил) є також священними книгами, посланими Богом. Щоправда, вони вважаються «другорядними». Доповненням до Корану є Суна (араб. — звичай, зразок), що складається з висловлень Мухаммеда та хадисів (оповідей) про його діяння людей, які близько знали пророка.