Сатиричне зображення стяжателів, експлуататорів,
міщан у п’єсі «Хазяїн». III варіант

10 клас

У другій половині XIX сторіччя в Україні з'являються представники нового класу — капіталісти-землевласники. Виростали вони зі звичайних селян-заможників, що важкою працею заробляли собі те багатство. Але нові землевласники швидко забули про те, що самі вони такі самі селяни, як ті робітники, що працюють на них, і перетворилися на справжніх експлуататорів, мета яких — збагачення заради збагачення. Цей процес спостерігав І. Карпенко-Карий на рідній Єлисаветградщині і відтворив у своїй творчості, зокрема у драмах «Сто тисяч» і «Хазяїн».

Пузир, головний герой «Хазяїна», залишив далеко позаду свого попередника Герасима Калитку. Про ті неосяжні землі Пузиря, про тисячі овець Калитка міг тільки мріяти, але, не здобув такого багатства. Пузир на цьому не зупиняється: «Шукаю, де б більше купить землі, бо скільки б чоловік її не мав — все бракує». А має її Терентій Гаврилович більш, ніж достатньо: стільки, шо і за три дні не об'їдеш. Заради збагачення Пузир йде на злочини: ховає на своїх степах овець банкрута Михайлова; робить усе, щоб бідніли землі, бо це забезпечить йому дешеву робочу силу; годує робітників такою їжею, що і худоба їсти не буде; купує нових овечок за безцінь у голодуючих херсонців.

І. Карпенко-Карий показав, що існування таких Пузирів дуже небезпечне і з такими, як він, треба боротися. Він розкриває всю підлість і ницість Пузиря, висміює його, бо «хазяїн» і справді у своїй жорстокості і всепоглинаючому прагненні до збагачення іноді доходить до абсурду. Письменник використовує прийом контрасту — показує невідповідність між економічним становищем хазяїна-мільйонера та його способом життя, поглядами. Від давності його кожух «дуже торохтить і сильно лоєм тхне». Навіть швейцар у банку не впізнає в ньому мільйонера Пузиря. Домашній халат старий і латаний. Подорожуючи кудись, він бере з собою харчі, щоб не витрачати гроші у буфетах. Скупиться почастувати Маюфеса, і відправляє його їсти на вокзал. Врешті-решт власна скупість привела його до погибелі: погнавшись за гусьми, що скубли копу пшениці, яких він має тисячі, Пузир одбив собі нирки. Таким чином, автор ніби пророкує, що пузирі самі себе приведуть до загибелі.

Але справа в тому, що натомість з'являються такі, як Феноген і Ліхтаренко, викохані хазяями. «Підходящий грунт — от і родять такі люди, як ми з вами», — пояснює Ліхтаренко Феногенові. Який би не був поганий Пузир, але він не лицемірив, завжди говорив і робив відповідно із своїми принципами життя. Не хоче давати гроші на пам'ятник Котляревському — так прямо і заявляє: «Котляревський мені без надобності!». Не такими є Феноген і Ліхтаренко, вони набагато хитріші за свого хазяїна. Наживаються вони на крадіжці, виправдовуючи себе так: «тепер вор у вора краде» або «не ти візьмеш, візьмуть у тебе». Вони наговорюють на інших — Зозулю, Куртца, — щоб відвернути на них підозру у тому, що зробили самі.

Отже, хоч Пузир і загинув, але залишаються його учні, не тільки не гірші, а й, мабуть, кращі за свого вчителя у справі експлуатації і стяжання. Але, з іншого боку, драматург упевнений, що існують у суспільстві сили, здатні протидіяти «хазяям» — це інтелігенція, показана в образі молодого вчителя Калиновича, і народ, що, об'єднаний, є великою силою, здатною повалити хазяїв.