Майстерність відтворення настроїв людини через образи природи
(за збіркою «Сонячні кларнети»). II варіант

10 клас

Назвавши свою збірку «Сонячні кларнети», П. Тичина підкреслює мелодійність, музичність своїх віршів, відзначає близькість лірики до музики. У віршах цієї збірки поет відбиває лише переживання і настрої, навіяні природою, коханням, власними роздумами.

У вірші «Розкажи, розкажи мені, поле...» ліричний герой і пейзажний малюнок вірша злилися воєдино в гамі найніжніших мінорних почуттів:

Клапоть виснаженого поля, гнані вітром піднебессі хмари, бідний і виснажений працею плугар на полі. Але не йому, трудящому, розкриває природа свої обійми. Не йому належать простори багатої землі, зрошеної потом мільйонів таких, як він.

У поезії «Коли в твої очі дивлюся...» поета огортають почуття суму й туги з іншої причини: виникає суперечність між ідеалом і реальністю. В очах коханої дівчини ліричний герой хотів би бачити і відчути красу прозорого неба, ціле море чудових, ясних зір, «що десь там горять — усміхаються». Проте йому тільки здасться, що він бачить. До туги й суму приєднується ще й розпач:

Нема радості й щастя в коханні, що навіює спогади про осінню зів'ялу днину. Цю думку поет розкриває кількома образними деталями:

Похмурі семінарські будні гнітили молодого П. Тичину, тому у своїх віршах він прагнув сонячного весняного життя і кохання, уквітчаного щирою взаємністю, світлою радістю.

Іншим є настрій поета у вірші «Ой не крийся, природо...». Почуття смутку й туги поета тут мають епізодичний, тимчасовий характер. Хоч природа і «в тузі за літом», хоч «сичі розридалися в лузі», та приємною є осінь, коси якої «вкрила прозолоть». З ніжністю звертається до природи поет: «Певно, й серце твоє взолотила печаль, що така ти ласкава».

У народній поезії змалювання пейзажів осені супроводжується, як правило, показом картин прийдешньої весни — з ласкавим вітром, буянням трав, зеленню дерев.

В окремих віршах «Сонячних кларнетів» поет досягнув мовної гармонії у змалюванні героя і природи. Показовим щодо цього є вірш «Гаї шумлять...». Ліричний герой сприймає природу з почуттям радості, з хвилюванням чекає на щось нове, незнане. Він слухає, милується, іде, не знає, «чого душі... так весело». Але все жде когось, співає. У цьому вірші відчувається, що уява поета випереджала думку; не завжди встигав митець передати словами свої враження від побаченого в природі. Уривчаста мова — свідчення схвильованості ліричного героя:

Мелодія дзвону захоплює, полонить, огортає, оточує поета з усіх боків. І він у цьому дістає творчу наснагу й насолоду.

Поетичним гербом П. Тичини, здавалось би, мала стати скрипка. Справді, скрипка — найближчий, найтонший знак, який вміє передати тривожні й сумні, радісні й щасливі настрої тонкої та ніжної поетової душі.