Філософське осмислення краси людини і краси природи
у творі «Зачарована Десна». II варіант

11 клас

Загадково блищить Десна, манячи до себе чистою водою та незабутньою красою, щось розповідає ворона, яка вміє розмовляти, лякає з берега казковий лев, і сидить на березі білоголовий хлопчик Сашко, який навчається любові до природи у своєї Десни й своїх батьків та дідів. Він ще маленький, але вже знає, що таке справжня праця, що таке любов та інтелігентність. Цього його навчили батько та мати, старі дідусі та дядько Самійло. Хлопець став таким, яким вони його вимріяли, став дарувати людям свій талант, своє розуміння краси та любові до усього живого, до праці.

Духовно багатими були всі в родині Довженків. Ці люди набирались духовного багатства у природи, щоб потім передати у спадок наступним поколінням. Сашко згадує: «У нас був дід, схожий на Бога». Діда звали Семеном. «Він був високий і худий, і чоло в нього було високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. Пахнув дід теплою землею і трохи млином». Сашко вдячний був своєму дідові, що той навчив його любові до землі, навчив бути справжнім другом природи, навчив любити працю, відчувати в ній красу. Дід був людиною високої моралі, духовної краси. І не тільки. Як згадує Сашко, «він був добрий дух лугу і риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо».

А скільки захоплення вчувається в рядках про батька! «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив». Звичайно, кожна дитина ідеалізує своїх батьків, але в цьому випадку це не проста ідеалізація. Це справжнє захоплення якостями батька, його духовною красою, незважаючи на тяжкі часи, на непросте положення. Дорослий Довженко в захопленні пише про батька-трудівника: «Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий». В усьому маленький ашко бачив красу свого батька. «Косив він чи сіяв, гукав на матір чи діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, — однаково. Коли, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик стояв на майданах, безпритульний, у фашистський неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний». Читаючи рядки про батька, розумієш, наскільки автор поважав цю дорогу йому людину: «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годивсь на все». І досі з великою вдячністю Олександр згадус свого батька, знову й знову наголошуючи на його духовній красі.

Дуже поважав автор і свою матір, жінку, якій довелося винести багато горя та страждань. Та проте вона не втратила своєї духовної краси, залишилась співучою та духовно багатою. Мати любила природу, любила, щоб усе було зелене: «Чого тільки не насадить наша невгамовна мати». Часто вона казала: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість». У садку та на городі було безліч овочів та фруктів, посаджених невтомними руками матері.

Приваблює своєю внутрішньою красою образ дядька Самійла. Усі свої сили віддавав він праці на полі. А більш за все полюбляв працю косаря — був у нього свій талант: «Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою, — легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю...» Любов до праці головна риса цієї людини. Любов до праці нерозривно пов'язана з його духовною величчю, з чуйністю його серця, з любов'ю до усього живого.

Багато чого можна згадувати з часів дитинства. «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм» — стверджує автор. Не забуває він про красу дитячих спогадів. «Сумно, смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму». Тому в пам'яті вдячного сина та онука навіки залишилися рідні серцю люди-батьки та діди. Багато горя випало на їх долю. Але вони «ніби всі були народжені для любові і мали всі талант до неї». Талант до любові передали вони у спадок своєму сину та онуку, який подарував його нам, своїм нащадкам.