Філософське осмислення краси людини і краси природи
у творі «Зачарована Десна». III варіант

11 клас

У кожної людини є місце, яке вона пам'ятає усе життя. Було таке місце і в Олександра Довженка. Це — його «зачарована Десна».

Світять м'яко зорі на перекинутому небі, а їх задумливо лічить маленький хлопчик Сашко, який, ставши дорослим, назавжди зберіг у своєму серці красу цієї «незайманої дівиці», зберіг вічну пам'ять про своїх батьків, дідів, що стали справжніми символами людини-трудівника, людини праці. Дивуєшся розумній вороні, яка вміє говорити, жахаєшся разом з Сашком казкового лева на березі річки. Віє безмежною любов'ю від спогадів автора про Десну, про свою родину, про рідні серцю місця, де він відчув перші радощі та перші розчарування.

«До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо — геть-чисто все зелене та буйне А сад, було як зацвіте весною!». Таким навіки залишився в пам'яті Довженка їх звичайно-незвичайний город, їх куточок природи. Провідником у це царство природи був для Сашка його дід Семен. Сивий з білою бородою, він нагадував йому Бога. Та, можливо, він і був трошки Богом, бо «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом», краще за усіх збирав гриби і ягоди. Сашкові дід уявлявся «добрим духом лугу і риби». Дід був прекрасною людиною, духовно прекрасною, бо жив у згоді з природою, любив її і довіряв у всьому. Усе життя дід працював, та й жив тільки працею. Навіть на схилі років він не міг жити без роботи і, щоб приносити користь родині, часто ходив до лісу, несучи звідти «дарунки».

Прекрасною людиною був і прадід Сашка — Тарас. Це був не просто прадід — це був «патріарх» роду, його совісті й честі. Руки його «нікому й ніколи не заподіяли зла, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили кро'ві. Знали мир і труд, щедроти і добро». Чесний трудівник, він усе життя віддав праці і намагався своїх дітей та онуків навчити так жити, не забуваючи про красу природи, про її незлічені багатства.

З особливою любов'ю автор згадує свого батька — Петра Семеновича, людину мудру, талановиту, великого трударя. У якому захваті він пише про нього рядки: «Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив». Сашко дуже любив свого батька, любив усе в ньому: і те, як він посміхається, і те, як підносить ложку до рота, і те, як гука на матір або на діда. Любив навіть тоді, коли той йшов п'яний з шинку. Батько Сашка був з «з якоюсь внутрішньою культурою думок і почуттів, чесний, справедливий, працьовитий, чуйний до чужого горя». «Скільки він землі виорав — захоплено пише про нього Довженко, — скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий». Талант працелюбності, чуйності, пюбові до природи він передав у спадок Сашкові.

Не міг не згадати Довженко і свою матір. Вона постає перед нами як невтомна трудівниця, як велика прихильниця природи, зокрема рослин та городини. «Нічого в світі, — говорила вона, — так я не люблю, як саджати щось у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість...». Усі творчі сили матері проявлялися в праці на городі, в зачудуванні кожною рослиночкою. «Чого тільки не насадить наша невгамовна мати», — згадував письменник. Любов до природи народжувала в душі цієї жінки любов до пісні. Дивишся на сонце — і народжується пісня. А це вказує на щедрість душі, духовне багатство. Доля була злою мачухою для матері Довженка, завдавала тільки прикрощі та біль. Усе життя переслідували її злидні, смерть та важка праця. З чотирнадцяти дітей доля залишила їй тільки двох, як тут було не впасти у відчай! Проте цього не еталося, і ця жінка мужньо винесла усі невдачі.

«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя», — так звертається Олександр Довженко до своєї улюбленої ріки, яка подарувала йому найяскравіші та найчудесніші спогади, яка навчила його любові до людей, до природи. Без неї не став би він письменником, який відчуває серцем усі порухи природи, її безмежну красу.

Я у захваті від роману Олександра Довженка «Зачарована Десна». Це не просто твір, це цікава подорож у дитинство, де переплітається вигадка і правда, де дитячі спогади йдуть поруч з тверезими роздумами дорослої людини. Але все це повертає мене у казкову країну під назвою «Зачарована Десна», де вражає безмежна краса не тільки природи, а й людини. Не дивно, що Олександр Довженко пише: «Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».