Трагедія однієї селянської родини як частка трагедії української нації
(за романом «Марія»). III варіант

11 клас

Що для людини є найважливішим? Я гадаю, що це родина. Саме вона виховує людину, привчає її до звичаїв, намагається дати поняття про життєві цінності, відчути смак родинної любові й любові до усіх людей. І якщо ми забуваємо про сім'ю, та стаємо відлюдьками, нас може притягнути до себе будь-яка химера, перетворивши на вовкулак, як це сталося у родині Перепутьків з роману Уласа Самчука «Марія».

Людина повинна працювати, інакше вона не зможе стати справжнім хазяїном, не зможе прогодувати свою родину і дати своїм дітям любов. Праця робить людей щедрими, навчає їх любити землю і цінувати інших. Вона ніби наділяє якимось незвичайним благословенням, яке потім неможливо зняти ніяким чаклунством. Якщо ж ти ледар, то ніколи не зрозумієш чарівну мить праці, ніколи не отримаєш насолоди від роботи. Сталося диво з Корнієм Перепутьком, який з нероби перетворився на справжнього хазяїна, сам здивувавшись цьому перетворенню. Хіба міг він, колишній матрос, колись навіть думати, що усією душею полюбить працю, буде у захваті від власного клаптика землі, створить чудову сім'ю і буде насолоджуватися життям, віддаючи усього себе праці на землі? Так, дива ще бувають у нашому житті. Це дивовижне перетворення принесло стільки щастя Корнію та його дружині Марії. Виросла нова хата, з'явилися клуня та комора. Корній вирішив будувати цегельню. Була хата, було і в хатї. Народилися та росли діточки, радуючи батьків. Корній «вже давно забув ті часи, коли-то на гармонії грав та тягнув у Мартина поденщину». Усе б було добре, якби тільки іноді не засмучував батьків середульший син Максим, який був здатен на погані вчинки. «Корнієві не раз приходилося вислухувати від сусідів за Максимові вчинки...».

Горем обернулася для Перепутьків Демкова рекрутчина. Парубок ніколи більше не повернеться додому, бо заберуть його з кавказької солдатчини на війну, де він і загине. Максим піде з хати, тому що селянська праця не для нього, як і усяка праця взагалі.

Поспішали один за одним роки, змінювалася у селі влада, мужики не знали, яку прийняти. У родині Перепутьків своя «війна»: Лаврін мріє про козаків та вільну Україну, домагається «абсолютної самостійності України». З ним «змагається» Архип Паньків, колишній матрос, що тепер заходився коло Надійки, сестри Лавріна. Він вважає, що «настайот новая власть, власть рабочих і крестьян... Всє равни, всє братья». Та найгірші «баталії» відбуваються з Максимом, який не хоче нічого робити, тільки веде більшовицьку агітацію. Родина розпадається. «Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець...».

«Савєцкая власть» відбирає усе: корів, коней... Хіба для неї стільки років «горбатилися» на полях Корній та Марія? Ні, вони мріяли, що у кінці свого життя зможуть відпочити у власній добрій хаті, дивлячись на власних дітей, які продовжують їхню справу. Але більшовики мають іншу думку. «Кажуть, вони хочуть весь народ обібрати, бо всі мають бути рівні», — такі чутки пішли по селу. Корній не хоче приставати до колгоспу, не хоче ділитися своїм добром. Лаврін живе у місті, допомагає батькам і продовжує мріяти про вільну Україну. Надія вийшла заміж за Архипа. Архип примирився з Лавріном, «і тепер, особливо після голодних років та висилки багатьох селянських родин на Сибір, погляди щодо політичних питань, а особливо відношення українців до москалів не різнилися».

Але колективізація змінила усе. Якщо раніше ще жевріла надія на те, що життя покращає, то тепер надії не стало. Тим паче, що у газеті з'явилася заява Максима, де він відрікався від своїх батьків-куркулів і брата. Лаврінові він «допоміг» попасти у табори. А перед тим вигнав батьків з хати.

Голод «доїдає» людей. У селян забрали останній хліб, останнє зерно, замкнувши усе у дзвіниці і поставивши вартового. Архип з товаришами вбили вартового і забрали хліб, зробивши своєрідний «похорон»: «несли велику домовину, а в ній замість мерця клали у землю хліб». Архипа швидко схопили, більше він ніколи не повернеться додому. Закінчила життя самогубством Надія, яка з голоду втратила розум і з'їла власну дочку. Ледве дихає Марія, та й Корнію не легше. Він намагається хоч трохи полегшити останні дні своєї родини. Але, дізнавшись про випадок з Надією, засік сокирою до смерті Максима. Повернувся попрощатися з Марією: «Так от і скінчилося... Хочу сказати, що все скінчилося... Жили ми, так довго разом жили, ділили горе і... ет, чи ж треба щось казати?». І пішов кудись, щоб ніколи більше не повертатися. Та й нікуди, бо скоро помре і Марія.

Нічого не треба казати, усе вже сказано. Тільки залишається якась безвихідь, ніби зі смертю родини Перепутьків гине вся Україна. Мабуть, у ті часи так воно і було. На українській землі було безліч сімей, схожих з родиною Перепутьків своїми страшними долями. На жаль, майже усі вони навіки щезли з лиця землі.