Символічний образ товарного поїзда в романі
«Тигролови». II варіант

11 клас

Страшною, кривавою була історія нашої Батьківщини; чомусь увесь час хотіли її поневолити іноземні загарбники; чомусь протягом майже усіх часів свого існування їй доводилося відстоювати свої права, піклуватися про своїх дітей — українців. Кидало їх від одного пекла до іншого, мовби випробуючи на міцність духу та силу волі. І у романі Івана Багряного «Тигролови» не обійшлося без спогадів про страшні роки голодомору, про страшні табори, про страшну розпуку і страшний плач.

Їде з Владивостока до Москви поїзд. Це не звичайний ешелон, бо, хоч і називається товарним, але везе не ліс, а людей. Здавалося б, що у цьому дивного, адже до багатьох поїздів раніше чіплялися люди, намагаючись перенестись з одного кінця країни в інший. Але тут зовсім інша справа: саме у таких ешелонах тільки і міг їздити простий люд. Для них існував експрес, «которий возіт дрова і лєс», бо в інших поїздах могло їздити тільки начальство та люди «по блату». Тому і набивалося у вагони цього експресу стільки людей, що ніде було яблуку впасти. До речі, в таких поїздах непотрібні були квитки, бо кондуктор просто не мав можливості кудись продертися.

Григорій, опинившись усередині вагона, дуже здивувався. Виявилося, що «вагон говорив всіма діалектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським...». Хлопцю здалося, що він опинився у себе вдома. Ціла Україна застигла у нього перед очима. Рідна земля, «ота зірвана з місця і кидана по всіх світах — поза геттю». Хіба не боляче дивитися на зневажених українців, змушених поневірятися по вагонах, по шляхах, навіть по таборах? Невже немає виходу з цього замкнутого кола, невже недостатньо страждав український народ, виборюючи собі право бути щасливим на цій землі? Ні. Знову і знову намагалися його поставити на коліна, щоб розчавити душу народну, щоб знищити волелюбний і щасливий народ.

Навіщо потрібен був той голодомор, що зняв з насиджених місць більшість українців, що намагалися якось вижити? Навіщо їм було шукати собі щастя десь у невідомих світах, нехтуючи своїм здоров'ям, щастям, своїми дітьми? Адже скільки було випадків, коли помирали діти, коли гинули дорослі, не витримавши постійних пересадок, задушливої атмосфери вагонів та життя. Григорій відчув якимось підсвідомим почуттям, що вся його зневажена Вітчизна була зібрана у тих вагонах, «розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості, в бруді». Так, Україна, наче перекотиполе, мчала кудись у невідоме, шукаючи забутий усіма щасливий край. Рвались корені, забувались близькі, помирали рідні. А над нею, мов невимовний і непереборний жах, височив НКВС, звідки уже ніхто не повертався. Звідти попадали до таборів, які «мололи» людські кістяки, мов звичайне борошно.

Страшно читати «про надлюдське терпіння і труд каторжний, а надто взимку, при 50-градусному морозі напівголих, напівбосих людей, чесних трударів — полтавських, та катеринославських, та херсонських «куркулів», «державних злодіїв», суджених «за колоски», та й всяких «ворогів» — вчених, вчителів, селян і робітників, бородатих дідів і таких же бородатих юнаків, що й не розбереш, скільки людині віку». Так, у таборах вони теж були, чесні і працьовиті українці, волею долі закинуті у пекло. І привозили їх на етапних поїздах, поїздах смерті, «драконах». Як це могло статися з Григорієм Многогрішним. Але йому пощастило, і він вирвався на волю. Тільки ешелони залишилися такими, як були колись: усі, як один, схожі на етапні, навіть товарні. Тому люди з товарного поїзда сприймають етапівців, мов близьких людей. З одного кінця землі ешелони їхали в другий, а їм назустріч рухались такі ж етапи. «І нема їм кїнця-краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичніший «експрес», ні — ковчег горя, проклять і сліз материнських».

Зупинитися б йому на хвилинку, щоб люди зрозуміли: годі шукати щастя у невідомих землях, годі вмирати — треба боротися за свою вільну землю, за свій хліб, за своє зерно. За щастя своїх дітей, щоб у майбутньому не довелося їм помирати десь на чужій землі, а могли вони знайти собі місце серед рідних людей, у рідній країні. Я розумію відчуття Івана Багряного, вірного патріота, якому довелося жити у ті страшні часи. Він хотів бачити рідну землю вільною і щасливою, йому хотілося допомогти українським людям скинути пута залежності від будь-кого, мати змогу жити і не боятися завтрашнього дня. І хоч його вже немає серед живих, але його ідеї втілені у життя.