Проблема добра і зла в романі «Сад Гетсиманський»

11 клас

Іван Багряний, письменник, на чию долю випало тяжке життя у вирі подій пореволюційних десятиріч, використав біблійні сюжети для розкриття психології своїх героїв у досить несподіваному контексті: християнські ідеали, цінності — й епоха сталінських таборів, арештів, нічних допитів, безпідставних звинувачень... Своєрідне поєднання двох полюсів світовідчуття письменника — віра і кров, добро і зло — породило такий неперевершений своєю трагічною правдивістю й психологічною наснаженістю роман, як «Сад Гетсиманський».

Вже сама назва твору вказує на біблійний сюжет — зраду Іудою Ісуса Христа. Отже, зрадництво, боротьба добра і зла — головна лінія в романі, де автор безпосередньо звертається до Біблії. Багряний зважується на найрізкіші сюжетні зіткнення. Головного героя — Андрія Чумака — хтось видає НКВС. Його заарештовують, кидають до Харківської в'язниці, де змушують визнати свою провину, а точніше — свою слабкість перед страшною машиною новітнього «правосуддя». Та більше, ніж тортури, моральні знущання, мучить його весь час питання: «Хто видав його? Невже хтось із братів?». Так у художню тканину твору вплітаються біблійні образи Каїна й Авеля. Міф про них відбиває намір показати, як зросли зло й гріхи серед людей. Непослух прабатьків не залишився без наслідків. Не тільки Бог відвернувся від людини, не тільки природа стала ворожа їй, — псувались стосунки між людьми: ворожнеча й ненависть запанували навіть поміж братами.

Легенда ж про сад Гетсиманський, що звучить в тюремній камері, висвітлює становище людей, що потрапили у новітній «сад Гетсиманський», виступає паралеллю до трагічного становища в'язнів: «Андрій слухав про Юду, думав про братів, і в темряві, що застилала зір, йому ввижався темний, сповнений чорного, задушливого тропічного мороку сад... Христос на колінах... Зрада... Тріумф зла...». Що залишалося цим беззахисним людям?..

Те ж саме сталося і з Андрієм Чумаком: зрада, арешт, передбачення мук, спрямування всіх внутрішніх сил на здолання фізичної наруги й, таким чином, утвердження моральної чистоти, розуміння невідворотності подій і, головне, возвеличення добра. Виходить, що «садом Гетсиманський» стала вся країна в часи жорстоких сталінських репресій, бо по всій країні панували зрадництво, продажність, відступництво. Зраджувалися ідеали, за які напередодні проливалась кров, зраджувались загальнолюдські цінності заради чинів і нагород — образ-символ Іуди став збірним. Тих же, хто не йшов проти совісті, хто залишався вірним своїм життєвим позиціям, чекала гірка доля Ісуса Христа — бути розіп'ятим і тілом, і душею, як це сталося з Андрієм. Проте він залишився нерозколотим, хоч слідчі міняються, мов у калейдоскопі: Великін, Фрей, Сергєєв, Донець; у кожного своя метода «робити ганчірку» з «підслідного». Більше того, Андрій відверто руйнує підвалини диктатури пролетаріату, котра повернулася проти самих її творців: «Я не визнаю пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою! Ось це моє кредо. І так само не визнаю соціалізму, будованого тюрмою й кулею».

Кращі герої І. Багряного за якісь лічені дні розчаровуються в революції, але не втрачають сенсу існування, знаходячи більш вартісні цінності: людяність, національна ідея, власна гідність, добро. Андрій «розколює» слідчого Донця, «вражого сина» з козацькими вусами, а потім по-християнськи розкаюється в скоєному і повертає свого мучителя до життя.

Андрій Чумак наче опиняється в становищі Ісуса Христа. Це його зраджують, це над ним знущаються морально, розпинають фізично, це його врешті-решт засуджують на смерть. Але він не скоряється, не відступає від своїх переконань, йде на муки заради інших і, вже майже зовсім зломлений, скалічений, знову підводиться, «воскресає». І залишається живий, щоб далі сповідувати свої гуманні ідеали, нести людям неперевершений приклад мужності, героїзму, самопожертви, переконаності, адже добро ніколи не може стати переможеним силами зла. Недарма Іван Багряний закінчує свій роман такими рядками про братів Чумаків: «Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависті, не здаючись доти, доки її не перейдуть».

Добро повинно торжествувати при будь-яких обставинах. Іван Багряний, розуміючи це, охоплений співчуттям до людини, спрагою милосердя й невимовним болем серця, підносить ідею самопожертви до висот божественного творіння, бо вірить у тріумф людської гідності, величі й добра. І «пливе» над садом Гетсиманським «Місячна соната» Бетховена — «соната про дружбу, про вірність, про любов велику й непереможну»...