Образ рушника як символ нерозривного зв’язку матері та дітей
(за віршем «Пісня про рушник»). III варіант

11 клас

Вечорами в хаті Малишків бриніла то весела, то сумовита неньчина пісня. Вона чарувала малого хлопця і навівала незвичні для нього почуття. Вона відкрила малому Андрію чарівний світ народних звичаїв та пісень. Мати стала для хлопця провідником до царства пісенності та щирих людських взаємин. Від матері у нього — любов до народних мелодій і рідного слова. Тому як щира подяка невтомним материнським рукам, безкорисливій материнській душі народилася на світ «Пісня про рушник».

Я дивуюся, скільки почуттів можуть викликати звичайні рядки про звичайні почуття. Здавалося б, вже стільки поетів та письменників зверталися до образу матері, славили його і благословляли, але коли читаєш «Пісню про рушник», здається, що бачиш і чуєш це вперше. Поет зумів знайти такі слова, від яких на очі навертаються сльози і серце б'ється гучніше, ніж звичайно. І хочеться чомусь співати, а не просто читати ці звичайно-незвичайні рядки. Адже вони ведуть людей у світ материнської любові, материнських надій та сподівань:

Той вишитий рушник навічно зберіг вдячний син. Нехай давно вже немає серед живих його матері, але згадка про неї завжди буде жити у серці цієї людини. Інакше і не можна: любов до матері не стерти, не знищити. Вона зігріватиме душі синів та дочок у часи скрути та радощів, вона даруватиме їм спокій і вертатиме рівновагу.

Проводжають матері своїх дітей у далеку путь. І невідомо, що з ними станеться на шляхах життя, але бажають вони їм лише щастя, лише любові, лише радощів. Тому і дарують у дорогу «рушники» життя, «рушники» материнської любові, «рушники» благословення. А на тих рушниках «записано» усе життя дітей, починаючи з дитинства і закінчуючи дорослими роками. На них живуть спогади про невимовну красу рідної природи, про незабутні роки першого кохання, про незрадливу любов рідної матері:

Рушник — це і невідомий шлях у безкрайню далечінь, це і важка для матері і сина розлука. Це — доля й одночасно благословення. Залишаються ці «рушники» як радісні й сумні згадки про материнську любов, про рідну домівку. Підтримують завжди синів та дочок «незрадлива материнська ласкава усмішка» і «материнська любов». Вони промовляють до дітей вишитими хрестиками, вони благають їх ніколи не зраджувати рідної землі, ніколи не забувати рідної домівки, адже матері стільки років і любові віддали своїм дітям, навчаючи їх цим простим істинам.

Кожна мати бажає своїм дітям, щоб їхнє життя стелилося, немов цей вишитий рушник, щоб ніколи не відчували вони болю, не знали, що таке підлість і підступництво. Щоб обминали їх невдачі й образи, і тільки добрі очі й руки зустрілися їм на шляхах життя.

Я розумію почуття Андрія Малишка. Він «читає» рушник, дарований матір'ю, немов відкриту і зрозумілу йому книгу, книгу життя. Це його Біблія, «написана» вправними руками рідної матері, це — материнський заповіт, це — його пам'ять. Отже, доки висітиме на стіні живий доказ безмежної, безкорисливої любові матері до свого сина, доти житиме вона сама, нехай і не насправді, а у великому, люблячому серці власної дитини.

Читаючи вірші цього поета, я розумію, що він назавжди залишиться в історії української літератури «буселом», який літатиме тільки над просторами рідної землі.