Гнівне засудження духовної спустошеності у романі
«Собор». I варіант

11 клас

Людина намагається жити так, як підказує їй совість, як навчили її батько та мати, як навчило її життя. Яким буде її внутрішній світ, чи зможе вона піднятися над буденністю, стати кращою за своїх близьких, відчути себе потрібною для суспільства? Важко відповісти на ці питання, але варто це зробити. Інакше для чого тоді жити: щоб задимлювати небо або щоб відбудувати у своєму серці «собор», подібний до того, що стоїть серед селища міського типу Зачіплянка.

Усі герої роману О. Гончара проходять своєрідне хрещення собором. Хтось відчуває спорідненість з його красою, мріє про його життя у віках, дивується й пишається «німою музикою його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів його співучих ліній», а комусь байдуже до його чарівності, бо відчуває себе поряд з ним «мізерією». Мені дуже подобається звичайний хлопець Микола Баглай, студент-металург. В його душі живе велика любов до старовинної пам'ятки, бо він розуміє «мову» цієї споруди, зробленої чудовими майстрами-запорожцями. Багато чого пам'ятає собор. Бачив він і попів пузатих, і церковних старостів, і нужденних старців і калік. Панувала тут неправда, від якої вмирало безліч віруючих. Але було й інше: глибока любов до Батьківщини, справжній патріотизм і героїзм. Збудували його козаки «на знак прощання зі зброєю, з Січчю». Цариця Катерина розгромила Січ, забрала прапори, печатки військові. Але казали козаки: «натомість собор святий вибудуєм, дух свій у небо пошлем, і він у віках сіятиме над степами!..». Микола Баглай, як ніхто інший, розуміє цей прадавній зв'язок між поколіннями вояків-запорожців і більшістю своїх сучасників. Він мріє про те, щоб його рідне селище Зачіплянка розквітло, щоб люди могли дихати чистим повітрям. Для цього намагається застосувати на заводі очищувальні фільтри, але чомусь зустрічає непорозуміння, байдужість. Йому дуже боляче від того, що нами керують ті, кого частіше називають «батькопродавцями», «висуванцями» чи просто «типами». Такі люди не розуміють «мови» нашої історії. Микола каже про себе: «Німотна музика собору, музика отих гармонійно піднятих у небо бань-куполів — вона для тебе реально існує, ти здатен її чути, хоча інші, здається, до неї глухі».

Дійсно, такі люди, як Володька Лобода, не в змозі зрозуміти красу і велич собору. Вони мріють лише про подальшу кар'єру — коли вже їм задумуватися про якийсь мотлох. Цей чоловік, на жаль, висунувся якраз на соборі, запропонувавши взяти його в риштовання перед святкуванням 300-ліття Переяславської ради. Назвали тоді Володьку «генієм». Згодом риштовання прогнило, порозвалювалось. Але Володьку це не бентежило. Він був лише одним з представників чиновництва, яке дбало про своє власне життя та власну кишеню. Ось що каже Ромця Орлянченко, товариш Миколи Баглая, про таких, як Володька: «Не Архімед, не Галілей — чиновник іде по світу, він тон задає... Для нього ми піддослідні. Він вважає своїм правом і навіть обов'язком будь що обстругати нас, підігнати під свою подобу...».

Володька мріє збудувати на місці собору то ринок, то шашличну, то кафе. Щоб люди не сердилися на нього і не забували історію, навіть пропонує назвати його «Козак Мамай». Та хіба отим кафе можна замінити історичну пам'ятку?! Та Володьці до цього байдуже. Щоб той собор не муляв йому ока, він навіть поцуплює таблицю з собору. Страшно читати, як він при цьому намагається виглядати доброю людиною в очах своїх односельців: підлабузнюється до Віруньки, намагається потоваришувати із Миколою. Навіть їде до батька у Будинок ветеранів, щоб, вірогідно, отримати прощення. Але усі його спроби виявляються марними. Батько не може вибачити «батькопродавця», Вірунька відмовляється від кумівства з ним, а Микола не хоче навіть розмовляти з цим «типом». Коли Іван Баглай повернувся з Індії, Вірунька розповіла йому усе про Вододьку: ніби усім добренький, але тим часом «злішого, мабуть, на всю Зачіплянку нема», бо і вчителя свого, Хому Романовича, образив, сказавши, що рано його випустили з таборів. Володька на боці Семена Таратути, хапуги і п'яниці, своєї першої дружини Жанни, яка мріє лише про гроші та владу, та ще багатьох лихих людей, байдужих до історії, до краси природи. Їм байдуже до величі собору, тому і увімкнули в його середині джаз, тому і намагалися вбити Миколу Баглая. Автор зазначає: «Отакі й плюндрують. Коли далі так піде, то скоро, мабуть, і журавлі не літатимуть над нашою прекрасною Україною...».

Не можна без гніву у серці читати про таких людей, як Володька Лобода, як Семен Таратута, як дружина Лободи Жанна. Ці люди, здається, продали свої душі за гроші, за владу, за кар'єру. Їм зовсім байдуже до наших історичних цінностей, до краси природи, до любові, до живих почуттів. Вони втратили «собори» своїх душ — залишився один мотлох.