«Є в коханні і будні, і свята...»
(за інтимною лірикою В. Симоненка). III варіант

11 клас

Серед усіх незгод і нещасть воно буде жити, закреслюючи зневажання, наклепи, забуття. Воно — чисте і щире кохання, — якому пророкують вічне життя усі, хто хоч раз відчув на собі його прекрасну дію, його непідвладну людському розумінню чарівну згубу. Мабуть, дуже влучно поцілив безшабашний хлопчик Амур зі свого лука у Василя Симоненка, тому що протягом багатьох років цей поет намагався прославити свою кохану, присвячував їй поезії, в яких між рядків поставала вона сама.

Василь Симоненко вражас мене своєю нестримною жагою кохання. Складається враження, що йому підвладне усе на свггї, навіть, здається, перевернути земну кулю. І, як не дивно, читаєш його поезії і віриш у це. Бо стільки пристрасті вчувається в простих, на перший погляд, словах, стільки нестримного бажання кохати, що стає навіть трохи заздрісно, що людина має такий великий потенціал, так щиро вірить у любов:

Вона, перша чи друга, чи, може, третя, любов. Просте земне почуття, через яке відбувалося і, на жаль, відбувається стільки трагедій. Як хочеться, щоб кохання приносило тільки радість, щоб воно давало людям насолоду, а не нівечила долі. І нехай не кожного дня закохані зможуть бути поряд один з одним, нехай, як і в будь-якому з людських почуттів, у коханні будуть світлі і темнї, ні, краще сірі, часи, але це ніколи не зупиняло закоханих зухвальців. Вони ніби вивчили напам'ять і завжди пам'ятають пророчі слова Симоненка:

Так, життя дуже складна річ. Невідомо, який сюрприз воно приготує для тебе завтра. Хоча це і не дуже важливо для людей, які справді, палко, без міри кохають один одного. Вони ладні пожертвувати собою заради щастя просто бачити поряд кохану людину. Я гадаю, що це найкраще почуття, яке піднімає людину над буденністю і дарує їй найвищу, навіть божественну насолоду, сенс якої дуже простий — просто кохати. Адже це почуття вміщує в собі увесь всесвіт, назва якому — людське життя. Саме тому ліричний герой і стверджує, звертаючись до своєї коханої:

На світі немає таких застережень, яких би послухала закохана людина. Вона свято вірить своєму серцю — єдиному віщуну, до якого звертається у цей час. Яким би не було кохання «непроханим та нежданим», ніхто на це вже не звертає уваги — його час настав. І вже не треба зважати на образи, на гнів, бо тепер є єдина цариця — любов.

Є багато на світі поетів, які писали про нестримне, чудове, мрійливе почуття кохання. Але я ніколи не зможу забути поезій українського поета Василя Симоненка, у руки якого вклав пустотливий Амур чарівне перо, намастивши його перед тим якимось чудодійним еліксиром кохання. І складалися вірші, такі прості й зрозумілі кожному з нас, про велике і досі нікому не зрозуміле таїнство кохання.