Особливості лірики В. Симоненка

11 клас

Василю Симоненку судилося коротке життя — 28 років прожив він на землі. І вже близько сорока років живе його поезія. Почавши писати на зламі епох, Симоненко відобразив у своїй творчості трагізм епохи, її подвійну суть, сподівання на нове життя.

Україна Василя Симоненка — селянська країна. Поет знав страшну біду радянського селянства не з переказів: він ріс тоді, коли село вмирало, задушене податками, «трудоднями», коли за жменьку зерна для голодної дитини відбирали свободу й життя. Любов до України Симоненка випробовувалася голодом, нуждою, офіційною брехнею, та все це не змогло загасити для поета світ рідного неба. Він бився за рідну землю в мирні дні — за її гідність, проти бісів тиранії, брехні, розладу:

Гідність та ніжність звучить у його словах:

На щастя, нам уже важко уявити, якою мужністю треба було володіти, щоб свідомо битися щодня за право бути вільним українцем, любити свою землю, як велить серце, а не по офіційних наказах.

У вірші «Лебеді материнства», який часто називають вершиною поезії Симоненка, у ритмах та образному складі колискової поет виспівує любов до найголовніших здобутків людини: материнської ласки та турботи, любові та дружби, Батьківщини. Просто і переконливо він каже:

Поезія Симоненка розгортається через чітке відмежування від штучних, мертвонароджених планів, набираючи сили в ствердженні вічної душі народу. Саркастичний вірш «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті» звинувачує тупість, бездарність «лукавих лицедіїв». Не тільки те, що згнив качан, а й те, що

Симоненко проклинає тих, що вбивають народну душу, крадуть людську віру і надію. У вірші «Злодій» біль за трудову людину, принижену відгодованими лицемірами, крає серце поета:

Симоненко за коротке життя надивився експериментів із землею і людьми. Він мав силу й відвагу у віршах звинувачувати тих, хто знущається над серцем і розумом народу. Ненависть до тиранії і деспотизму в усіх проявах була важливою струною його музи.

У вірші «Монархи» він говорить про справжній зміст величі та пихи тиранів. Останні, уважаючи себе «символом доби» і плекаючи свою погорду холуйством «нікчемної, продажної челяді», не помічають дійсних титанів. Народним вождям не потрібні лестощі, бо

Висока національна свідомість Василя Симоненка, людська гідність не дозволяють йому служити «чужій ниві», хоча

Він робить на своєму полі, не згинаючись ні перед ким. Він у високому розумінні — слуга народу і його рупор, він дає мову безмовній народній масі, повертаючи сторицею те, що взяв. Частка нації, він не безлика постать. Найважливіше для Симоненка — усвідомлювати, що людина є неповторним створінням. У вірші, що він написав у 1959 році, Симоненко висловив це так:

Неповторність людини — це й відповідальність за свої вчинки, слова, це відповідь тим, хто хоче зробити з народу стадо сірої слухняної скотини.