|
Ці рядки по-різному читали в різні часи. У роки «залізної завіси» вони були мов вирок. У наш час відкритих кордонів комусь вони здаються застарілими.
А правда проста: Батьківщину дійсно не вибирають. Де б ти не жив — мова, рід, могили предків лишаються в тобі. Батьківщина обумовлює долю, вона завжди з людиною і тягарем помилок, і величчю історії, і спогадами про милї серцю місця дитинства й старих друзів. Як сказав Симоненко у вершинному своєму творі «Лебеді материнства»:
...за тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата...
|
Симоненко любив Батьківщину — і вона заговорила його голосом. Усі поети бачать красу природи України. Симоненко побачив це по-своєму:
Стільки в тебе очей,
Стільки рук і мозолів,
Скільки крапель в Дніпрі
І у небі зірок.
|
Оті мозолясті руки українського народу не дають звернути поетові зі шляху, який, може, приведе до Голгофи. Страх не закриє йому рота, він бачить, що «не всі чорти живуть на небі — ходить їх до біса на землі». З усією молодою силою таланту і жаги правди Симоненко йде у бій:
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розлука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
|
Чиста поезія Симоненка віддана Україні, її народові. Він не шкодує, що горів для нього, боїться тільки, що
...мабуть,
не дуже яскраво горів.
|
Дійсність не подарувала поетові такої запальної щирості. Зрада друзів, переслідування — усе це вкоротило йому віку. Та не поступився він ні гідністю, ні честю. Нерясна нива, на якій він працював, не дочекалася врожаю. Симоненко знав, що зректися своєї землі на той час значило здобути офіційне визнання, отримати вагомі матеріальні здобутки. Він не зробив цього, бо
...тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок...
...на ниву батьківську веде...
|
|
|
