Поетичне вираження глибокої любові до рідної мови
(за поезією «О рідне слово, хто без тебе я?»). IV варіант

11 клас

Хто голодував, той ніколи не викине в сміття шматок хліба. Хто пройшов пекло війни — не буде співати гімнів кривавому богу Аресу. Кому затикали рота, відбираючи останній скарб, рідну мову, ніколи не забуде цього. Він, як дзвонар у набат під час пожежі, буде скликати людей до захисту рідного слова. Таким дзвонарем є Дмитро Павличко.

Син лісоруба, бідний селянський хлопець, що народився на картопляному полі і не мав надії ні на що, крім важкої праці, нужди та знущань, Дмитро Павличко зустрів вересень 1939 року як визволення. Тому що тепер він міг здобути освіту українською мовою, тому що до народу прийшли книжки українські, тому що вже не було соромом і вироком бути українцем у своїй державі. Ніколи не міг поет забути про це. Добра третина його спадщини — зізнання в любові українській мові:

Скарб, що предки захистили у вогні і пронесли через віки поневірянь — ось що таке для поета рідна мова. Павличко відчуває її силу, знає, що вона повинна жити на людських вустах.

Любов до України, українського слова в Павличка не показна, не офіційно-святкова, а справжня, вистраждана. Це для нього той самий хліб життя, від якого його відривали в дитинстві. Тому він не міг спокійно бачити, як легко люди зрікаються своєї суті.

Хто з корисливих почуттів пристав до сильнішого, зрікшись свого, не матиме ні щастя, ні поваги.

Багато поетів оспівувало красу України. Та ніхто, як Павличко, не сказав, що осліпнути й не бачити золотих ланів, сріблястих тополь, вишневих садків краще, ніж оглухнути і не чути українського слова:

Дмитро Павличко не сприймається однозначно. Багато рис у його творчості зараз не сприймає нове покоління. Він писав про партію і Радянський Союз, про Сталіна. Але яскрава особистість поета переважує історичні хиби, а палка, невтомна любов до України робить його співробітником вічних «прорабів духу».