Нічого так чудово не скажеш, як поезію. Ніякі прекрасні слова не звучать у прозі так, як вони лунають, переливаються барвами у віршованій мові. Звичайні, щоденні слова прози у поезії стають неповторними, душевними і прекрасними. Підтвердження цьому — чисті й щирі вірші української поетеси Ліни Костенко. Її поезія вчить, примушує плакати, переживати за чиїсь страждання. У її віршах — і добра посмішка, і чарівне слово, і порада, і наказ, і питання, які звучать гостро й актуально. Поезія націлена на розмову з читачем; розкриваючи свою душу, поетеса вимагає від нас не тільки співчуття, обурення, наснаги, але й розуміння питань, поставлених у віршах: потрібно завжди вчитися й остерігатися помилок своїх та інших. Поетеса глибоко підходить до життя, освічує його з різних боків, тому й теми її поезії різноманітні: це і катастрофи воєнного життя, це і трагедії людей, інтимна лірика та історичні події. Так, у «Пасторалі XX сторіччя» Ліна Костенко засуджує страшні вчинки людства — війни, які несуть з собою смерть, страхітливу й жахливу. І ще страшніше те, що відголоски війни, лунаючи ще й у наш час, відбирають життя, дитяче життя. З болем, стогнучи від розпачу, поетеса розповідає про смерть трьох хлопчиків-пастушків від залишеної ворогами гранати. Тема вірша «Тут обелісків ціла рота» — теж смерті, які принесла війна. Біль і відчай звучать у цих рядках, і це біль за солдатів, охоронців нашої Батьківщини, які загинули у боях: «Лежать наморені солдати, а не проживши й півжиття!». Поетеса славить молодого солдата, який, «може, зорями сумними у снах юнацьких не побув», який віддав своє життя за Вітчизну, ставши на її захист у час біди. Кожен обеліск — це життя, хай минуле, але його треба берегти, бо без минулого ми нічого не варті. Філософськими роздумами наповнені вірші Ліни Костенко «Життя іде і все без коректур» і «Вже почалось, мабуть, майбутнє». У першому вона говорить, що через швидкоплинність життя треба поспішати жити, «зробити щось, лишити по собі». Обидва вірші повчають: «Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш — то навіки». В іншому вірші «Вже почалось, мабуть, майбутнє» поетеса наказує шукати завжди велике і прекрасне, жити мріями, берегти почуття, бути щирими, сердечними людьми: «І не знецінюйте коштовне, не загубіться у юрбі». Треба «не забувати незабутнє, берегти те, що ми маємо». Бути небайдужою людиною, мати доброзичливу, чесну і чисту душу — ось до чого закликає Ліна Костенко. Чудові вірші! Найбільше з усього вражає інтимна лірика поетеси: такі щирі, сердечні вірші. Які прекрасні слова звучать у поезії «Моя любове! Я перед тобою»: «Не допусти, щоб світ зійшовся клином, і не приспи, для чого я живу». А неповторний образ першого кохання, з якого виростає Велика Любов, світле й чисте почуття, ми бачимо у вірші «Світлий сонет»:
Поетеса, мабуть, згадує себе, свою першу любов, яка назавжди залишилась у серці прекрасним почуттям. В протиставлення цьому першому беззахисному коханню звучать слова зрілої жінки у вірші «Розкажу тобі думку таємну». Загублена любов, на яку «прирік» її Він (люблячий? жорстокий? нерозумний?) примушує поетесу страждати душею. Але ніякі страждання й образи не змогли зробити Ліну Костенко песимістом. У поезії «Пісенька з варіаціями» вона говорить:
Вірші Ліни Костенко дуже вразливі і щиросердечні, в них вкладено всю душу поетеси. Перш за все це оптимістична поезія, хоча поетеса журиться, але це світла журба. Її вірші закликають любити свою Батьківщину, її народ, мову, культуру, берегти і не забувати «незабутнє», кохати так, немов живемо останню годину, ставати кращими, як наша неповторна земля, на якій ми живемо. |