Моє розуміння твору «Чорнобильська мадонна». III варіант

11 клас

Чи є на світі людина, яка зовсім не чула про трагедію, що сталася у Чорнобилі? Мабуть, ні. Ця трагедія ще раз нагадала нам усім, яким нетривким може бути щастя, яким коротким — людське життя, якою страшною — повільна смерть. І винних зараз неможливо знайти, як вже і неможливо порахувати безневинно загиблих і померлих. Та хіба реально зараз когось конкретно звинувачувати у злочині вселюдського масштабу? Це і намагається з'ясувати Іван Драч у своїй поемі «Чорнобильська мадонна».

Щось у мене здригається у душі, коли я читаю рядки про цю страшну трагедію. Мене вражає, з яким болем поет пише про те, що сталося. Складається враження, ніби це крик людини, яку щойно ошукали, показали справжнє обличчя того, що довгими роками замовчувалося та ховалося. Ліричний герой Драча нарешті побачив дійсність без прикрас і не може здержати свого пекучого болю, який ятрить йому груди, допікає залізними лещатами під саме серце:

Та хіба можна щось сказати, коли ти бачиш руді від радіації дерева і трави (а колись вони так чарували око), коли в рудих ріках бачиш риб догори черевом (а ще кілька днів назад їм було добре у воді)?.. Хіба можна спокійно дивитися, як помирають діти на руках розгублених матерів, як не повертаються чоловіки, брати, сини?.. Можна сміятися з баби, яка вирішила залишитися сама-самісінька у селі, натягнувши на себе та на корову купу целофану. Та хіба це смішно? І немає на це відповіді, як не знайти її і на таке питання:

Іде Мадонна, несучи з собою безліч запитань, на які дуже важко знайти відповіді. Вона — це наша загибель, наша пересторога, наша помста. Забирає з собою життя та спокій, знову нагадуючи про нашу безпорадність та безглузде самогубство. Вона заглядає у серце до кожного з нас, бо хоче врятувати нашу планету від нас самих:

Боляче згадувати, скільки життів забрала трагедія у Чорнобилі. Коли вона сталася і почали з'ясовувати її причини, ніхто не хотів бути винним. Знайшли лише шістьох винуватців, але їх, мені здається, набагато більше. А головними винуватцями є ми самі, яким було байдуже до будівництва атомних станцій, доки не сталася ця страшна трагедія. Ми вміємо добре мовчати, поки не вдарить грім. Так вважає і Драч:

Поет звертається до політиків, енергетиків, учених, до усього людства, просить, благає зрозуміти, що таке є насправді атомні електростанції. Це — смерть, підступна і непрохана. Завдяки їй ходять по вулицях міст мадонни, несучи на руках своїх мертвих дітей і благають їм допомогти. А може, уже і не благають, бо віднявся в них розум:

Можливо, це і не лялька, а наша хвора планета, яку несе на руках Чорнобильська мадонна. Ось вона іде: страшна, з помертвілими очима, у яких грає вогонь. Усі бояться її, бо це неприкрита правда нашого безглуздого життя. Як хочеться вірити, що справдяться слова Івана Драча, який написав: «Сіль пізнання — це плід каяття». І ми нарешті прокинемось від сну і припинемо знищувати свою рідну планету, почнемо берегти її, щоб ніколи знову не сталося такої страшної трагедії.