|
Минають роки, десятиліття, усе у світі змінюється, і тільки наша пам'ять ховає десь по закуточках спогади про минуле, особливо якщо це страшне минуле. Таке, як чорнобильська трагедія, що забрала стільки людей, та й ще забирає... Мені здається, що вона — наслідок нашого безтурботного життя, коли ми не замислювалися над тим, що забруднюємо річки та озера, коли знищували тварин та рослини, і тепер за нами по п'ятах іде тільки смерть. Поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна» виникла як плід роздумів поета над сучасністю, яке може ніколи не перейти у майбутнє.
«Це прийде безжалісно до жінки з дитиною, до матері з немовлятами саме в той день...». Матері безпорадні перед ядерною загрозою, як є безпорадними і їхні діти. Вони вже народжуються з променевою хворобою, бо «нагороджені» нею ще в лоні матері. Хто ж відповість за страшні смерті, кому тепер можна скаржитися за скалічені долі багатьох і багатьох? Можливо, ті шість, що сиділи на лаві підсудних? Хоча, вірогідно, їх було більше. А може, ми і самі повинні були сидіти разом з тими шістьма, бо мовчали, коли потрібно було кричати, бо спокійно дивилися на знищення усього живого, на будівництво атомних станцій, коли потрібно було протестувати:
Чому їх шість? А де ж це перший — Ти?!
Чому ти не сидиш на лаві — Перший?
Ні! Ти зориш на нас із висоти,
Длань керівну над нами розпростерши.
|
Від нашого бездушшя, байдужості гинуть старі люди, маленькі діти. Іван Драч показує страшні картини розгрому та знищення усього живого. Немає вже на карті багатьох сіл, бо покинули їх люди, і невідомо, на який час. Здається, залишилися самі лише цвинтарі і... старі бабусі, які не схотіли покинути насиджені місця. Одна з них щось з місяць «довбала» собі могилу, щоб потім «сховатися» там навіки:
Зосталась я сама...
Ну, а села нема...
Було колись село,
Життя колись було.
|
Чорнобильська мадонна іде шляхами нашої долі. Вона — наше життя, наша зрада, наша пересторога. Її не зупинити, їй нічим не завадити. Можливо, ця мадонна — це всесвітня мати, яка намагається зрозуміти усі наші біди і допомогти. А може, це смерть, що хоче знищити планету з прекрасною назвою Земля, разом з нею загинемо і ми, люди.
Хто вона? Зона? Епоха? Доля? Смерть?
Так, я вже знаю хто — Чорнобильська Мадонна!
Тебе вкрутила в чорну круговерть
Чи вилонила з молодого лона?
|
Я розділяю почуття Івана Драча, який не може вибачити нашому керівництву, нашим ученим, політикам, усьому людству і самому собі те, що у потрібний час не виступили проти будівництва атомних станцій, проти створення ядерної зброї. Ми самі винні у тому, що сталося. І, на жаль, нам немає вибачення. Якщо не знищить нас атомний вибух, то покарає наша совість:
Крапля совісті є ще на денці?
Вона вірить і в краплю твою:
У твоєму житті-одноденці
Я нікчемність свою впізнаю.
|
Ми повинні зізнатися у своїй нікчемності, байдужості до усього, що не стосується нас особисто. Вже час нам прозріти, стати розумнішими і не намагатися знищити самих себе, щоб ніколи не сталося так, що наша планета перетворилася із скарбниці чудової природи на цвинтар наших знівечених тіл та душ. Мені здається, що усе ж таки ми зуміємо змінити своє ставлення до нашого дому і «вилікуємо» Землю. Бо дуже вже ятрять мою душу слова Івана Драча:
За безлад у безмір, за кар'єри і премії,
Немов на війні, знову вихід один:
За мудрість всесвітню дурних академій
Платим безсмертям — життям молодим.
|
|
|
