Білокур Катерина Василівна

Біографія

Катерина Василівна Білокур народилася 7 грудня 1900 р. в с. Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Київської області) в бідній селянській родині. Писати й читати навчилася самотужки. "На цьому моя освіта початкова, середня й вища закінчилася", — згадувала потім Катерина Білокур. У дитинстві, що пройшло у злиднях, малюванням не займалася, про мистецтво дізналася вже дівчиною з книжок та від сільського учителя Івана Калити. Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Не змігши вступити через нестатки в сім'ї у якийсь навчальний заклад, удень працювала в полі, на городі, а увечері, попоравшись у господарстві, до ночі малювала. Пензлі виготовляла сама із щетини, використовувала фарби, які робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав. Іноді вдавалося діставати олійні фарби. Малювала здебільшого квіти, іноді портрети. У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки.

З раннього періоду творчості збереглися портрети сестри Олі Білокур (1928) та колгоспниці Тетяни Бахмач (1932). Пізніше малює переважно квіти, вчиться компонувати, поєднувати кольори в єдину гармонійну цілість. У другій половині 30—40-х роках опанувала техніку живопису. Водночас з малюванням керувала драматичним гуртком у сільському клубі, сама виступала на сцені. Перші значні твори цього періоду — "Берізка" (1934), "Квіти за тином" (1935), "Квіти", "Портрет племінниць" — засвідчили її високе обдарування. Завдяки сприянню видатної української співачки Оксани Петрусенко, якій селянка написала листа з Богданівки, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народної творчості. У 1940 р. картини Катерини Білокур експонуються на виставці в Полтаві, потім на республіканській виставці у Києві. У 1941 р. відбулася персональна виставка її творів у Полтаві, що мала величезний успіх. Художниця побувала в Києві та Москві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців. Більшість її творів тогочасного періоду втрачено під час війни.

Після визволення села від фашистів Катерина Білокур створює одні з найкращих своїх творів — "Буйна", "Декоративні квіти" (1945), "Привіт урожаю" (1946) і славнозвісне полотно "Цар-колос" (1949). 50-ті роки — найбільш плідний період її творчості. Їй допомагає Спілка художників України, вона бере участь у багатьох виставках, у Богданівку приїжджають видатні представники української культури. Катерина Білокур зустрічається й листується з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Василем Касіяном, Антоном Середою, Матвієм Донцовим, Степаном Таранушенком, Степаном Кириченком. Але після смерті батька на її плечі лягло господарство та догляд за старою матір'ю, що забирало багато сил і здоров'я.

У 1954 р. в Парижі на міжнародній виставці демонструються її картини "Цар-колос", "Берізка" і "Колгоспне поле", які високо оцінив Пабло Пікассо. У 1956 р. їй присвоєно звання "Народний художник України". В останні роки життя художниця створила чудові картини "Півонії" (1959), "Букет квітів" (1959), "Квіти і овочі" (1959), "Натюрморт" (1960). Вона тяжко хворіла, давалися взнаки важкі умови тогочасного сільського побуту, невлаштованість в особистому житті, хвороба матері.

Померла художниця 9 червня 1961 р. У 1977 р. в с. Богданівка було відкрито меморіальний музей художниці, на території якого встановлено пам'ятник (автор І. Білокур).

Коли 1954 року всесвітньо відомий маестро Пабло Пікассо побачив на міжнародній виставці в Парижі картини Катерини Білокур, кажуть, що він довго стояв біля них, мов загіпнотизований, а потім назвав її геніальною й порівняв із Серафін Луїз із міста Санлі, відомою художницею, що вславилася в наївному мистецтві й теж малювала квіти. І додав: "Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б світ заговорити про неї".

Після присвоєння високого звання "Народний художник України" ім'я Катерини Білокур стало знане в республіці й поза її межами, про неї пишуть статті, в Богданівку, раніше богом забуте село, як казала сама Білокур, почали навідуватися гості з Києва, її згадують поряд із славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. А до цього були довгі роки сповненого буденної тяжкої праці сільського життя, голод, розруха, колективізація, війна, знову голод 1946 року... Все це пережила Катерина Білокур, як і мільйони українських селянок, але зуміла завдяки своєму величезному, даному Богом талантові й дивовижній наполегливості сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на весь світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона страждала від нерозуміння матері, яка вважала її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала їх сама з рослин та щетини, не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів і книжок, навчалася у природи.

"В будні мені малювати заборонялося, — згадує вона про свою молодість у листі до художника Матвія Донцова. — А лише в неділю, після обіду, як уже все впораю".

На більшості з полотен Катерини Білокур стоїть авторський напис: "Малювала з натури Катерина Білокур". Справді, природа, "натура" були її головними вчителями, а квіти — найулюбленішими мотивами. "Квіти, як і люди, — живі, мають душу!", — казала художниця й тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячи біля стеблини чи куща, бо вважала, що "зірвана квітка — вже не квітка".

Не зазнавши особистого щастя, бачачи навколо себе злидні й гризоти щоденної боротьби за існування, Катерина Білокур у квітах, у малюванні їх бачила високий сенс життя.

Малюючи квіти, вона неначе сягала найдосконалішої, найгармонічнішої краси, яку заклала в них природа і якої їй бракувало в житті особистому. "Та й як же їх не малювати, як вони ж такі красиві! А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой, Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: "Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?". То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії й далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві".

І вже пізніше, у повоєнні роки, а найбільше у п'ятидесяті, коли до неї прийшло визнання, вона варіювала квіти нерідко у найфантастичніших сполученнях, кольорах, поєднувала з найрізноманітнішими предметами.

І донині точаться суперечки щодо належності творів Катерини Білокур: чи то до професійного живопису, чи до народного мистецтва. Проте всі дослідники її творчості одностайно визнають високу філософську наснаженість її творів, глибоке осмислення життя. Зображені на її полотнах квіти, овочі, предмети побуту осяяні її незвичайним чуттям кольору, оживлені її філігранною майстерністю й сприймаються як величальний гімн природі, людині.

Перед тим як почати роботу над картиною, художниця тривалий час виношувала задум, вивчала навколишню природу, найтонші нюанси сонячного освітлення. Вона ніколи не робила попередніх ескізів, етюдів з натури, а, опрацювавши задум в уяві, швидко, немов на одному диханні, втілювала його на полотні. Саме тому її квіти зворушують своєю ліричністю й співзвучні з мелодійністю народних пісень.

Іншим захопленням художниці була література. Змалку кохалася вона у поезії Тараса Шевченка, не знаючи його мистецької творчості, а коли побувала вперше в 1949 р. в музеї Т. Шевченка в Києві й побачила його картини, ще глибше захопилася його генієм, а його біографія стала для неї взірцем у подоланні труднощів. Лише через рік вона наважилася подарувати музею свій твір — "Квіти на голубому тлі" — з написом: "Цю картину присвячую Київському музею Тараса Григоровича Шевченка, Катерина Білокур, село Богданівка на Полтавщині". У 50-ті роки, коли їй стало трохи легше жити, вона читала багато літератури з образотворчого мистецтва, твори Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Генріха Гейне, Вольфганга Гете і свої враження переливала у свої твори, а також у листи до друзів та знайомих. Її листи вражають не лише точними й глибокими характеристиками подій, людей, мистецьких творів, своїх і чужих, а й глибокою філософською мудрістю в поглядах на життя і його найбільші цінності. Вони — це немов сповідь її душі, як мудрість її народу. Леонід Новіченко назвав їх "людськими документами величезної сили", в яких — увесь драматизм і все подвижництво її життєвого шляху. Ці листи, на думку багатьох письменників, зокрема Олеся Гончара, Миколи Бажана, щось більше, ніж література. Вони, писав Микола Бажан, "наче сплески світла, осяюють ту незбагненну, загадкову... путь, яку проходить творчий геній, таємниче зароджений в якійсь людській істоті і, незважаючи на дошкульні терни, завали, перешкоди, розцвілий і стверджений своїми виношеними, вистражданими свідченнями правди життя і краси... Листи жінки, яка навіть не вчилася у початковій школі, такі ж талановиті, як і її картини..."

Творчість художниці із с. Богданівка належить до найкращих надбань української культури XX ст., вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. У Яготинському історико-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий "білокурівський" зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Леся Дичко в 1983 р. створила балет "Катерина Білокур", поставлено однойменний телеспектакль (1980), документальний фільм "Чарівний світ Катерини Білокур" (1986) та художній двосерійний фільм "Буйна" (1989). У 1995 р. видано збірку листів художниці в опрацюванні Миколи Кагарлицького, що засвідчують її великий письменницький талант.